Чому не Світлоград, а Сєверодонецьк

sd.ua: У вас есть интересные воспоминания и фотографии по истории Северодонецка?
Поделитесь с нами для публикации в рубрике по истории региона.
Чому не Світлоград, а Сєверодонецьк

У Музеї “Азота” rожному відвідувачу обов’язково продемонструють маленький, але надзвичайно цікавий експонат – паспорт Геннадія Івановича Вілєсова, який у 1946-1957 роках був директором Лисичанського хімічного комбінату, тобто нинішнього Сєверодонецького “Азоту”. Знакові роки становлення і для підприємства, і для міста. При Вілєсові підприємство дало першу продукцію і активно розвивалося, а селище Лисхімстрой отримало назву Сєверодонецьк, і вже у 1958 році стало містом.

У паспорті Вілєсова примітний штамп із пропискою 1950 року. У штампі зазначено: “3-е Отделение Милиции г. СВЕТЛОГРАД Лисичанского р-на Ворошиловградской области”, а рукою вписано, що власник паспорта прописаний за адресою: “Северодонецк, 20 – 12”.

Про обов’язковість вживання української мови в офіційних документах у той час не йшлося. У Лисхімстрої було третє відділення Лисичанської міліції. Для нього було виготовлено штамп з новою назвою селища – Світлоград. Але щось пішло не так, і Лисхімстрой перетворився на Сєверодонецьк.

Питання про заміну назви постало ще к 1947 році. У Сєверодонецькому архіві зберігається тогочасна “Справка о поселке при Лисичанском Химкомбинате”. Процитую фрагмент:

Принимая во внимание значительные перспективы развития города при Лисичанском Химкомбинате, уже сейчас назрел вопрос преобразования поселкового совета “Лисхимстрой” в городской Совет областного подчинения.
Это даст возможность при проэктировании города решать вопрос обеспечения всеми культурно-бытовыми учреждениями, как для города, но не для поселка, избежать узких мест, образующихся при стихийнои развитии города.

В части названия города, у трудящихся имеется ряд предложений, как-то:
1. Донецк
2. Красно-Донецк
3. Северо-Донецк
4. Ново-Лисичанск
5. Светлоград

Із п’яти варіантів у трьох присутнє Донецьк. Ця назва тоді ще була вільною, бо сучасний Донецьк у той час називався Сталіно. Тож у Сєверодонецька був шанс стати Донецьком.

Директор хімкомбінату Вілєсов ще від 1947 року був прихильником назви селища Світлоград, і в 1949, коли подавали в обком пропозицію про назву селища, більшість жителів селища теж були за Світлоград. Усі були певні, що так і буде.
Чому ж Лисхімстрой став Сєверодонецьком, а не Світлоградом?

Багато років я шукав відповідь на питання. Для себе я відповідь знайшов, і можу поділитися з вами. Це лише моя версія, побудована на відомій мені інформації. На жаль, достовірної інформації, протоколів чи документів, які б підтверджували її, не вистачає.

За планом електрифікації Донецького басейну територія Донбасу ділилися на сім районів. Найпівнічніший назвали Північно-Донецьким. У ньому мали звести Північно-Донецьку ДРЕС ім. Строганова. ДРЕС – це Державна районна електростанція. Оскільки плани розроблялися у Москві, та й взагалі індустріалізацією керував ВРНГ СРСР і займався Народний комісаріат важкої промисловості СРСР, то усі документи були російською мовою, у яких назву цієї станції писали “СевДонГРЭС”, “Северо-Донецкая ГРЭС” або “Северодонецкая ГРЭС”.

Электрифификация

Словосполучення “Северо-Донецкий” ще від кінця ХІХ ст. використовувалося досить часто у назвах різних товариств і підприємств півночі Донецького басейну. Від того, що Лисичанськ знаходився на півночі Донецького краю, навколо міста було чимало підприємств із назвою, яка свідчить про приналежність їх до півночі Донбасу. Наприклад, до утвореного в 1921 році у Лисичанську тресту «Химуголь», входили Північно-Донецький склозавод та Північно-Донецький рудник, Північно-Донецьке лісництво. Подібні знаки півночі Донецького краю часто входили до назв гірничих товариств, наприклад, “Северо-Донецкое горнопромышленное Общество”, яке було засновано дворянкою М. Івановою у маєтку Рубіжна. Це назва тієї частини сучасного Лисичанська, яку ми знаємо як Пролетарськ. Словосполучення “Северо-Донецк” до річки Сіверський Донець ніякого стосунку не має. Спільним між назвами подібних підприємств і річкою є тільки те, що вони усі знаходяться на півночі Донецького кряжу.

Северо-Донецкая копьРудник “Северо-Донецкая копь” знаходився біля станції Мар’ївка, це на території сучасного Первомайська. Там Сіверський Донець не протікає. На плані електрифікації це в Алмазно-Мар’євському районі.
З 1913 по 1953 рік існувала «Северо-Донецкая железная дорога» – Північно-Донецька залізниця. Ця назва точно походить не від річки, яку іноді могли писати як Північний Донець, бо була ще й Південно-Донецька залізниця. Але ж Південного Дінця немає. Лише у 1953 році їх об’єднали, утворивши Донецьку залізницю.
Тож назва найпівнічнішого із семи енергетичних районів Сєверо-Донецький цілком закономірна. І не дивно, що електростанцію у цьому районі назвали “СевДонГРЭС”.

Крім електроенергії вона ще мала постачати тепло на завод “Донсода”. Через це її були змушені будувати біля заводу. Станцію розташували в тіснині, і це виключило можливість її подальшого розширення. Вона стала єдиною із електростанцій ГОЕЛРО, яка не вийшла за рамки початково запланованої потужності в 60 МВт.

Після початку німецько-радянської війни СевДонДРЕС продовжувала працювати ще рік, до літа 1942-го, хоча до цього часу лінія фронту проходила вже в 11 кілометрах від електростанції. Німецька авіація не бомбила станцію, не обстрілювала її і артилерія противника – німці мали намір захопити станцію у справному стані. В жовтні 1941 із усіх електростанцій “Донбасенерго” СевДонГРЕС лишилася єдиною поза зоною окупації, Дев’ять місяців колектив станції на чолі з директором Чабаном забезпечували шахти, військові майстерні, Лисичанський хімкомбінат електроенергією. Все основне обладнання було демонтовано і відправлено в тил. Лишили лише одну турбіну і котел. 10 липня 1942 поступила команда завершити евакуацію. На станції лишилося 6 чоловік, які мали в останній момент вивести з ладу останню турбіну. Коли із підстанції шахти “Чорноморка” сповістили, що в шахтний двір в'їжджають німці, і зв'язок обірвався, залишені енергетики злили масло з турбіни. Коли підшипники поплавилися і турбіна почала розриватися, вони переправились через Донець і пішли у бік Воронового. Серед цих останніх був і секретар Ворошиловградського обкому партії Гнат Макарович Галянт.

Після звільнення Лисичанська котел і турбогенератор, виготовлений Ленінградським заводом “Электросила”, 10 січня 1944 було запущено. Станція запрацювала, що дало можливість відновити роботи на шахтах, заводах, інших підприємствах.

Сєверодонецька ГРЕС Сєверодонецька ТЕЦ-1950

Сєверодонецька ГРЕС,яка стала Лисичанською ТЕЦ                                  1950. Сєверодонецька ТЕЦ будується

Після війни активно почав розвиватися Лисичанський хімкомбінат. А Северодонецька ГРЕС розвиватися не могла через обмеженість території. Було прийнято рішення будувати ще одну ТЕЦ поблизу хімкомбінату.

На період будівництва нова ТЕЦ буде у віданні хімкомбінату, який посилено будувався і де була потужна будівельна база. Після уведення ТЕЦ в дію, вона мала увійти до складу “Донбасенерго”. Планувалося, що першу чергу ТЕЦ уведуть в дію у 1950 році, бо від неї залежав пуск технологічних цехів хімкомбінату. Гадали, що за два роки реально збудувати корпус і зібрати у ньому готове обладнання.

Технологічний проєкт першої черги було затверджено у 1948 році. Того ж року пішло обладнання для ТЕЦ із так званих “особых поставок”. Це були репарації з Німеччини. На будівництво ЛХК з Німеччини поступило обладнання стільки, що ним покрили площу більше шістнадцяти квадратних кілометрів. Виявилося, що зимою, під снігом надзвичайно важко було знайти потрібне обладнання. Та й спеціалістів бракувало. Будівництво гальмувалося. Восени 1951 року, коли мали встановлювати турбогенератори, виявилося, що отвори у фундаментах для колекторів розмістили не правильно. У Сєверодонецьк приїздив міністр хімпромисловості С. М. Тихомиров. Тоді усі будівельні роботи в місті припинилися, і всіх будівельників кинули на ліквідацію помилки.

25 березня 1952 року вважається днем пуску в експлуатацію Сєверодонецької ТЕЦ – першої післявоєнної електростанції в Донбасі. До початку 1955 завершилося будівництво першої черги ТЕЦ – сім котлів загальною продуктивністю 540 тонн пару на годину і шість теплофікаційних турбогенераторів загальною електричною потужністю 84 МВт.

Будівництво хімкомбінату і ТЕЦ курирував секретар Ворошиловградського обкому КП(б)У Галянт Гнат Макарович, той самий, який перед приходом німців виводив з ладу Сєверодонецьку ГРЕС. В кінці 1950 року, коли вже стали очевидними проблеми з пуском ТЕЦ хімкомбінату, його призначили директором цієї ТЕЦ. Директором він залишався до березня 1953 року, коли його перевели у Вінницьку область. Можливо, після смерті Сталіна відбувалася якась заміна кадрів.

У другій половині 1955 року Сєверодонецька теплоелектроцентраль була виведена зі складу хімкомбінату і уведена в енергосистему “Донбасенерго”. А в 1957 СєвДонГРЕС і Сєверодонецьку ТЕЦ об’єднали. Це було одне підприємство, яке розташоване на двох майданчиках. Хоча планували зробити це ще у 1950 році. У 1965 році, коли місто Верхнє, у якому розташовувалася колишня СєвДонГРЕС, увели до складу міста Лисичанська, а на Сєверодонецькій ТЕЦ почали будівництво третього енергоблоку, їх було роз’єднано. Колишня Сєверодонецька ГРЕС тепер стала Лисичанською ТЕЦ, лишивши свою назву Сєверодонецькій ТЕЦ.

Маю тверде переконання, що саме Галянт вплинув на вибір назви Сєверодонецьк для селища Лисхімбуд.
У кінці 1949 року, незадовго до Нового року з обкому надійшла команда – терміново дати пропозиції щодо назви міста, яким мав стати Лисхімстрой. На обговорення давалося три дні. Наступав новий 1950 рік, у якому за планом мало відбутися злиття ГРЕС і ТЕЦ – пора визначатися з назвою.

До відомих ще від 1947 року варіантів назви додалися й нові. Комсомольці пропонували Комсомольськ-на-Дінці, керівнику тресту «Лисхімбуд» П. П. Новікову подобалося Менделєєвськ, були прихильники і Сєверо-Донецька. Але лідером думки залишилася назва Світлоград. Цю назву підтримував і директор хімкомбінату Г. І. Вілєсов, який мріяв про сонячне місто хіміків. І з Лисичанських круч воно дійсно виглядало світлим, адже усі будівлі будувалися у той час із власної силікатної цегли білого кольору. Назва Світлоград було на слуху ще з 1947 року. Вже навіть була замовлена печатка і штампи для третього відділення міліції м. Лисичанська, яке обслуговувало селище.

Але на думку жителів не зважили. Зважили на думку партійної організації – обкому партії. А секретарем обкому з промисловості та енергетики був Гнат Макарович Галянт, якому так близька була Сєверодонецька ГРЕС, яку він руйнував, а потім відновлював, і будував Сєверодонецьку ТЕЦ. Він зріднився з цією назвою. І як подумав, що при об’єднанні ГРЕС і ТЕЦ звична і любима йому Сєверодонецка назва зникне... Тож настояв на збереженні її. Та й аргументи у нього були вагомі – Сєверодонецькі назви стали вже традиційними для півночі Донбасу і не доведеться міняти назву ТЕЦ.

Тож в Указі Президії Верховної Ради Української РСР від 27 січня 1950 року зафіксусали: “Задовольнити клопотання радянських та партійних організацій Ворошиловградської області про перейменування селища міського типу Лисхімстрой Лисичанського району з присвоєнням йому найменування Сєвєродонецьк”.

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle