Станція Сєверодонецьк на Сєверо-Донецькій залізниці

Коли у 1913 році пішли потяги Сєверо-Донецькою залізницею, яку в народі називали “Сєверодончанкою”, ще не існувало міста Сєверодонецька. Коли ж появився Сєверодонецьк, то зникла Сєверо-Донецька залізниця, її об’єднали з Південно-Донецькою і назвали Донецькою залізницею. От як несправедливо буває. Хоча був короткий період, коли існувала і Сєверо-Донецька залізниця, і станція Сєверодонецьк. Він був такий короткий, що про нього вже ніхто й не пам’ятає.

Мені доводилось чути розповіді старожилів Сєверодонецька, як у післявоєнні роки їм доводилося їздити з Рубіжного на роботу в Сєверодонецьк на відкритих платформах поїздів. Я думав, що це були вантажні поїзди, які возили вантажі на будівництво Лисхімкомбінату. Ні. Виявляється, була станція Сєверодонецьк, на яку спеціальні маршрутні пасажирські поїзди, які ходили по графіку, і привозили робітників із Рубіжного.

Про це я дізнався з документів із архіву ЦРУ – німецькі учені-хіміки, які після війни працювали в Сєверодонецьку, після повернення додому давали свідчення американській розвідці про своє перебування тут.

У цих “звітах” німці писали, що усі в Северодонецьку мають певний зв’язок з хімічним заводом. Переважна більшість зайнятих в Северодонецьку робітників живуть у селищі. Але багато було й таких, які щоранку приїздили з навколишніх сіл і з Рубіжного, що за 14 км на північ від Сєвєродонецька, і поверталися туди ввечері. Час у дорозі становило 20 хвилин. Поїзди були відкритими вантажними платформами, на яких люди стояли у будь-яку погоду. Пізніше платформи були замінені на закриті вантажні вагони, обладнані лавками та печами, а зовні були пофарбовані синім кольором.

Спочатку ці маршрутні поїзди ходили по два рази зранку та два увечері, але без сталого розкладу. Потім стали ходити по разу, але за чітким розкладом. Німцям заборонялося користуватися цими поїздами. Насправді, їм заборонялося їздити в Рубіжне взагалі, хоча вони неодноразово порушували це правило. У Рубіжному теж працювали німецькі хіміки-технологи і працівники концерну АГ Фарбеніндустрі на чолі з професором Альфредом Ріхе. От хіміки з Лимсхімстроя спочатку їздили до колег за консультаціями, а потім і самостійно, без відома своїх кураторів.

З незрозумілих німцям причин ці маршрутні поїзди зупинялися за південною околицею Лисхімстроя. Названа німцями відстань від Рубіжного в 14 км вказує на те, що станція була не з північної сторони селища, що логічно, бо було ближче до Рубіжного. Німці свідчать, що на станції — три-чотири колії, і протягом дня на ній відбувається невелика кількість маневрових робіт. Через колії від станції була невелика купа вугілля для заправки паровозів. Уздовж колій лежала велика кількість демонтованого обладнання з їх заводу “Лейна-Верке” у Німеччині. Маневрові роботи відбувалися через необхідність заводити вагони на силікатний завод, ДОК і до Дому ВОХР, як видно на карті 1951 року.

Де могла бути ця станція? На карті 1951 р. видно, що залізнична станція розташована на території сучасного “Азоту”, практично навпроти вулиці Енергетиків. На схід від залізниці паралельно проходила електрична лінія від Лісної Дачі до Рубіжного. Уздовж неї проклали сучасну вулицю Пивоварова, за якою й починалася територія комбінату. Виникає питання, як же пасажири ходили на станцію, якщо вона на території підприємства? Вільно ходили, бо на прохідних не було охорони аж до пуску комбінату. І дорога з Лисичанська та Новосиротиного проходила через комбінат до вулиці Леніна. По ній теж можна було ходити вільно.

Чому саме на території підприємства зробили станцію? Напевно, тому, що залізницю прокладали ще у той час, коли селища Лисхімстрой не мало бути, бо планувалося, що працівники комбінату будуть жити в Лисичанську. А залізницею завозили будівельні матеріали і обладнання від Рубіжного, по ній мали б вивозити готову продукцію.

Існує схожа карта, але 1939 р., коли Сєверодонецьк ще був Лисхімстроєм. На ній, крім цього входу залізниці на нинішню територію “Азоту”, є ще один залізничний в’їзд, який підходив саме до цехів, що будувалися. А вони були далі від селища. І в 1934 році, коли починалося будівництво азотно-тукового заводу, потреби у ще одній гілці, яка б підходила до селища, не існувало, адже селище не планувалося. Але на карті 1939 року бачимо дві гілки, які підходять від Рубіжного — одна до об’єктів будівництва, друга — до станції, яка знаходиться на південний захід від селища.

Рішення про будівництво селища прийняв перший керівник Лисхімстрою Олександр Забєльський. При ньому і постали перші бараки Лисхімстрою.

На карті 1939 року цей залізничний тупик обнесено огорожею. Для чого? Що там могло бути? Будівництво АТК відбувається західніше, а тут ніби-то нічого не передбачалося у той час. Але дата – 1939 рік – наводить на думку про паралель з уведенням у дію Лисичанської тюрми. Її почали зводити на південній околиці Лисхімстрою ще коли наркомом внутрішніх справ був М. Єжов. Він став одним з головних організаторів масових репресій 1937-1938 років, відомих як «Великий терор». Побудована при Єжові тюрма виконувала свою роль і при Берії. Хоча хвиля арештів і зменшилася, тюрми все-одно лишалися переповненими – це був пік сталінських репресій. Під час війни зеків евакуювали, у тюрмі зробили госпіталь. А після війни тюрма стала “Домом ВОХР”, тут жили вохри – “вооруженная охрана”, ті, що охороняли в’язнів. Але це були вже післявоєнні в’язні, які будували комбінат і селище.

Можливо, саме у цей тупичок до війни привозили в’язнів, бо тюрма розташована саме навпроти тупика, південніше вулиці Енергетиків.

Після 1947 року було прийнято рішення будувати не азотно-туковий завод, а комбінат, який мав випускати продукцію широко діапазону. Першу гілку ліквідували. На карті 1951 року її вже немає. А друга стала єдиною, яка входила на територію комбінату; по ній завозили обладнання, яке вивантажували обабіч залізниці. Тепер у тупичку зробили залізничну станцію, куди привозили робітників на Лисичанський хімкомбінат зі станції Рубіжної.

Скільки існувала ця залізнична станція, читати не доводилося.

На початку 1960-х років розроблявся проєкт облаштування залізничної станції у Сєверодонецьку з вокзалом. Там, де залізнична гілка з Рубіжного заходила на Лисичанський хімкомбінат, планували побудувати залізничну станцію з вокзалом. Тут сєверодончани могли б сісти у поїзд і доїхати до іншої станції Донецької залізниці, а звідти дістатися до будь-якої станції Радянського Союзу.

Для цього планувалося під’єднати Сєверодонецький вокзал залізничною колією, яка мала пролягти правим берегом Борової, до Донецької залізниці перед Дружеським мостом через Донець. Фото кресленика цього проєкту я навіть сфотографував. На жаль, фото вийшло не дуже якісним, тому я прикрасив зображеннями вокзалів цих трьох міст та розфарбував водні артерії і сухопутні шляхи.

Тоді цей проект не реалізували, адже вже було прийнято рішення про будівництво нового аеропорту. Зараз ситуація зі сполученням півночі Луганщини із всією Україною та світом знову складна; аеропорт не працює, а поїздки в Росію із Старобільска поки що не актуальні. Так що, поява залізничного вокзалу у Сєверодонецьку цілком можлива ще за нашого життя.