Тридцятиріччя Стуса у Сєверодонецьку

Сьогодні ім’я поета Василя Стуса широко відоме в Україні. Його твори видаються, є в бібліотеках, їх вивчають в школах. Але так було не завжди.

 Уважалося, що остання прижиттєва публікація його поезій у Радянському Союзі була в журналі “Донбас” на початку 1966 року. Наступна, вже посмертна – через тридцять років (1989) – у газеті “Молодь України”. Тільки у 90-х рр. було видано повне зібрання творів В. С. Стуса – у 6 томах (9 книгах). Його перестали друкувати після відомої прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 в кінотеатрі «Україна» (Київ). Тоді перед прем’єрним показом фільму Іван Дзюба оприлюднив інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. Напередодні були арештовані Іван Світличний, Богдан та Михайло Горині. Тоді в кінотеатрі Василь Стус встав і закликав встати всіх, хто протестує проти арештів. Після цього публічного протесту проти політики влади його перестали друкувати.

Яким же було моє здивування, коли я, гортаючи підшивки старих сєверодонецьких газет “Комуністичний шлях”, знайшов три вірші Василя Стуса. І це в той час, коли його вже ніде не друкували.

В “Літературній сторінці” газети від 4 червня 1967 р. (№ 67) було вміщено два вірші Василя Голобородька і два Василя Стуса. Ці Стусові твори пізніше увійдуть до збірки “Зимові дерева”. В газетній публікації вони мали назву “Сонет з веслами” і “В розкриллі (з циклу віршів про Т. Г. Шевченка)”. У книгах, які вийдуть по смерті поета, їх будуть подавати вже без назв, як і більшість його творів. А в номері за 6 січня 1968 появилася публікація віршів Василя Стуса і Миколи Колісника з інформацією про них. У цей день Стусові виповнювалося 30 років.

Я звернувся до Йосипа Борисовича Курлата, який у ті роки працював у газеті, за роз’ясненням – як таке могло статися.
Курлат до створення газети “Комуністичний шлях” працював у Донецьку і був керівником літературного об’єднання “Обрій” при Донецькій спілці письменників України, учасниками якого були Василь Стус і його друг Володимир Міщенко. Весною 1965 Курлат переїхав до Сєверодонецька, де організував клуб молодих літераторів “Ровесник” – аналог донецького “Обрію”.

Хрущовська “відлига” скінчилася. В Україні почалися арешти української інтелігенції, з протестом проти якої і виступив Стус. Розігнали і донецький “Обрій”, а Володимира Міщенка мали судити за “націоналізм”. Але врятував керівник Донецької письменницької організації Павло Байдебура, однак КДБ потурбувалося, щоб роботу йому в Донецьку не давали. Курлат, довідавшись про це, домовився з редактором газети Марією Михайліченко, і в січні 1967 запросив Міщенка в “Комшлях”, де якраз потрібен був відповідальний секретар. От Міщенко і друкував іноді у газеті “крамольні” вірші друзів. Нічого крамольного в них не було, але ж автори були “заборонені”.

Я написав листа Міщенку з проханням розповісти про події того часу. Володимир Іванович дав досить ґрунтовну відповідь. У нас зав’язалося листування, я навіть побував у нього в гостях під Києвом.

Володимир Міщенко згадував:

“Наближався новий 1968 рік. Наприкінці грудня з Донецька зателефонував Василь Стус, який на кілька днів приїхав з Києва до своїх батьків. Я запросив його до себе в гості. Він погодився, однак попередив, що за ним постійно стежать.
Зустрілися на автовокзалі. Міцно потиснули один одному руки, обнялися. Потім попрямували до мене додому. Мешкав я в будинку, заселеному працівниками міському партії. Одну з квартир цієї гарної споруди було виділено газетярам (отут мене й поселили). Дізнавшись про це Василь сказав, що нас можуть підслуховувати. Тож вирішили в квартирі “серйозних” розмов не вести. Оскільки поруч був сосновий ліс, помандрували у гущавину.
Василь розповідав про своє життя в столиці, про “шістдесятників”, яких цькує і переслідує влада. Згадав, зокрема, про епізод в кінотеатрі “Україна”, після якого його відрахували з аспірантури. У пошуках роботи обійшов усіх знайомих. Працював на будівництві метро, кочегаром, науковим співробітником державного історичного архіву, звідки незабаром теж звільнили. Наше спілкування тривало всього кілька годин, після чого Василь повернувся до батьків”.

6 січня 1968 року Стусові виповнювалося 30 років. У газеті “Комуністичний шлях” Курлат саме готував до виходу “Літературну сторінку” № 30. В останній момент Міщенко доповнив її віршами В. Стуса і М. Колісника з інформацією про них. Цією публікацією він зробив подарунок другові.

Мені Міщенко пояснив, що Колісник не приїздив, то він придумав такий хід, щоб не привертати уваги до особи Стуса – приїхали молоді поети та й годі. Пояснив, як йому вдалося підписати номер до друку.

Щодо публікації у «Ком. Шляху», які з᾽явились у той час, коли М. Михайличенко була відсутня. Подробиць не пам᾽ятаю (все ж таки минуло майже 40 років), єдине, що можу сказати з певністю: І. Д. Бобровський підписував до друку буквально все, що я йому підсовував. Адже він дуже любив випити, і я іноді цим користувався – купував пляшку, а далі все йшло, як по маслу. Він був доброю людиною, але й безвольною, тому його використали кадебісти. Це ж саме він копирсався в моєму робочому столі разом з Ф. Соклаковим, про що мені розповіла секретарка-друкарка Катря. Між іншим, Соклаков не був у штаті редакції, він просто приносив нам свої примітивні дописи як позаштатний автор. Безграмотний, дурний і прямолінійний, як двері. Втім, такі вони і є, більшовики-ленінці.

Після публікації у декого з літстудійців, наближених до Мішенка, провели дома обшуки. Шукали заборонену літературу, зокрема й книжку поезій Василя Симоненка “Земне тяжіння”, в якій від руки було вписано рядки, вилучені при друкуванні:

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Після цього в редакції відбулися загальні збори у присутності начальника відділу КДБ. Почали звинувачувати Міщенка в українському націоналізмі, нагадувати, коли і що він сказав.

Опишу цю ситуацію, як її згадував Курлат:

Дійшло до абсурду. Ф. П. Соклаков, теж співробітник редакції сказав:
- У кабінеті відділу культури, яким завідує товариш Курлат, висить карта Радянського Союзу. Одного разу ми стояли біля неї разом: я, Іван Демидович і Міщенко. Міщенко провів долонею лінію: тут ваша Росія, а тут – наша Україна, і всім кацапам варто перебратися звідси – туди...
- Я перебив його запитанням:
- Скажіть, а ви випивали при цьому?
Соклаков розгублено мовчав, поглядаючи на начальника КДБ.
Тоді я звернувся до заступника редактора:
- Іване Демидовичу, я вас знаю як досить порядну людину. Наберіться сміливості і чесно скажіть – пили чи ні?
- Випивали. – Тихо промовив той.
- Спасибі, – продовжив я. – В цьому я не сумнівався. Питаю, чому Міщенко не вів подібних розмов зі мною? Та тому, що я не п’ю і нетверезим серйозних розмов не веду. Теж мені, знайшли пропаганду українського націоналізму! Все це – п’яні теревені.

Мене гаряче підтримав завідуючий промисловим відділом Слава Аляб’єв, великий любитель оковитої. Він писав милі вірші російською мовою – під Єсеніна.

Ми з Аляб’євим вважалися провідними співробітниками в редакції, роблячи у кожному номері по три полоси з чотирьох. Не порахуватися з нашою думкою було важко. Таким чином, одноголосного колективного осуду не сталося.

Після цього випадку і Міщенко, і Аляб’єв, і молодий Пивоваров виїхали з міста хто куди.

Надруковано в газеті «Комуністичний шлях» № 67 від 04.06.1967 м. Сєверодонецьк Луганська область