Меморіал Слави

На перехресті вулиць Юності і Сметаніна знаходиться об’єкт культурної спадщини Сєверодонецька, пам’ятка історії місцевого значення – Могила братська радянських воїнів. Це офіційна назва. По суті це меморіальний комплекс на братській могилі радянських воїнів, які загинули на території нинішнього Сєверодонецька у 1942-1943 роках під час Другої світової війни. Сєверодончани частіше називають його Меморіал Слави.

Меморіал звели на місці поховання танкістів, які загнули при звільненні селища Лисхімстрой 31 січня 1943 року.
Того дня танковий взвод у кількості трьох танків 110-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу під час розвідки боєм у полудень вийшов на околицю селища Лисхімбуд і через територію нинішнього парку попрямував у селище по алеї, яка вела від парку до вулиці Танкістів. У той час селище було ще зовсім невеликим, по суті вулиця Танкістів уже була крайньою. Очевидно, танкісти-розвідники не чекали у цьому маленькому селищі великого опору, гадали, що ворог вже мав би відійти за Донець. Але виявилося, що тут німці мали чимало піхоти, артилерії та важких танків. Танкістів зустріли артилерійським вогнем. Два танки було підбито, третій устиг розвернутися і намагався зникнути у парку. 

Свідки згадували, що перший танк було підбито одразу біля першого будинку (Танкістів, 1). Два інші танки перейшли на протилежну сторону вулиці і продовжували рух до нинішнього бульвару Дружби народів. Головний танк раптом загорівся, з нього снарядом збило башту. Другий дійшов до підстанції, але там перед війною вирили широку й глибоку траншею під трубопровід. Тут танк розвернувся і пішов назад. Два танкісти із підбитої машини, які вибралися і бігли в безпечне місце, впали від ворожих куль. До них підбігли німці, розірвали комбінезони, взяли документи, зірвали нагороди. Третій танк звернув на алею до парку, але в нього вистрілив ворожий танк, який виповз із-за укриття за школою. Третій танк теж підбили, але екіпаж, можливо, лишився живим, принаймні, у танку тіл не виявилося.

Підбитий танк біля будинку по Танкістів, 1.
Сфотографовано І. М. Барським у 1944 році.

А о 17 годині розпочався наступ піхоти за підтримки танків і артилерії. До 23 годин 31 січня Лисхімбуд і територію хімкомбінату було очищено від німців. У звільненні разом з бійцями 122-го гвардійського стрілецького полку брали участь і танкісти 110-ї та 181-ї танкових бригад 18-го танкового корпусу. У ніч з 31 січня на 1 лютого селища Лисхімбуд і Новосиротине було звільнено від гітлерівських загарбників, а 1 лютого – селище Павлоград і хутір Синецький. Тож 1 лютого 1943 року вважається днем звільнення Сєверодонецька у Другій світовій війні.

Убитих танкістів та інших полеглих при звільненні Лисхімстроя поховали за школою, на місці нинішнього Меморіалу Слави.

 На ранок визволителі пішли на Лисичанськ. Йшли строєм, повзводно, всі у валянках і білих кожушках. Дійшли до Дінця, але тут німці обстріляли їх з гори з усіх гармат і мінометів. Одразу було вбито 21 солдата. Їх було поховано біля річки у братській могилі, а потім тіла перепоховали на Меморіалі Слави в Сєверодонецьку.

Однак, більшість загиблих у боях за Лисхімбуд і поблизу Павлограда були призовниками Луганської області, Старобільського і Новоайдарського районів, яких рідні везли ховати додому. Це були щойно набрані новобранці, ще ненавчені, які і гинули в першу чергу.

Лисичанськ взяли лише 6 лютого 1943, але 3 березня знову втратили. Фронт став по Дінцю, і лише 2 вересня Лисичанськ було звільнено.

Після закінчення війни почали упорядковувати місця поховання загиблих. У 1947 році на Братській могилі Лисхімстроя поставили пам’ятник у вигляді постаменту з великою чашею, покритою прапором. Неподалік стояло ще кілька надгробних пам’ятників. Це свідчило, що до поховань танкістів додавалися і пізніші. Територію огородили.

До 1950 року було складено списки могил, почали упорядковувати і переносили окремі поховання у братські могили. У придінцевих хуторах Павлограді і Синецькому було чимало могил невідомих воїнів.
В архіві Сєверодонецька зберігаються списки поховань тих часів. У 1951 році на території поселень Сєверодонецької селищної ради було 31 братська могила та 12 індивідуальних могил, у яких поховано 124 воїна. Але в дійсності їх було більше

До 30-річчя Перемоги, 8 травня 1975 року, на Братській могилі створили архітектурно-скульптурний комплекс за проєктом луганських скульпторів М. Можаєва, П. Щербакова, Г. Слєпцова, Е. Зайцевої та сєверодонецького архітектора А. Тюкало. Автори назвали цей меморіальний комплекс “Визволителі”.

На братську могилу було насипали землі, створивши невеликий підйом, який веде проходом до основної скульптурної композиції “Переможці”, перед якою передбачався “Вічний вогонь” у формі зірки. Воїнів-переможців уособлюють танкіст і піхотинець. При вході на меморіальний комплекс починається центральна алея з вкрапленнями бутового каменю – втілення тернистого шляху. Цей шлях, ніби сіра бетонна дорога з вибоїнами, веде уверх повз мармурову плиту з поетичним словами заклику до пам’яті полеглих.

Відвідувачі підходять до п’яти бетонних різновисоких нахилених колон, які асоціюються з гарматними стволами. Справа – невеликий пагорб, під яким поховані захисники Лисхімстроя і діти. Неподалік – скульптура Скорботної Матері, моделлю для якої послужила вагітна дочка скульптора Можаєва. Уздовж проходу до “Переможців” поклали плити з прізвищами 185 похованих тут воїнів, серед яких 17 танкістів. 

Часу на зведення комплексу лишалося мало, потрібно було встигнути до 9 травня. Будівництво стало загальноміським, до нього долучилося близько двох десятків міських підприємств і організацій. Возили і насипали землю, висаджували дерева, траву і квіти, виливали написи на плитах... Ліпку виконували не лише луганчани, а й майстри колишнього цеху архітектурних деталей при Сєверодонецькому домобудівному комбінаті, на підсобні роботи виділили учнів із всіх ПТУ. Обличчя двох із них скульптори втілили в образи танкіста і піхотинця.

А от реальний пам'ятник, який має берегти пам’ять про загиблих 185 бійців, навіть не має офіційної назви. Офіційно, по паспорту, це “Братська могила радянських воїнів”. Але ж за визначенням словників могила це яма для поховання померлого, або ще місце поховання і горбик на ньому. А на могилі може бути пам'ятник ‒ архітектурна чи скульптурна споруда в пам'ять чи на честь кого,‒ чого-небудь. У нашому випадку на братській могилі споруджено архітектурно-скульптурний комплекс, який формувався у кілька прийомів: у 1947, 1960 і в 1975 роках. Оскільки офіційної назви комплекс не має, то в різних документах і статтях його називають по-різному. Мені доводилось зустрічати, наприклад, такі варіанти: Братська могила, братська могила радянських воїнів “Меморіал Слави”, Меморіал в честь воїнів-визволителів, меморіальний комплекс на братській могилі, Вічний вогонь, Скорботна мати... Останні роки все частіше архітектурно-скульптурний комплекс на братській могилі називають “Меморіал Слави”. Можливо цю назву і слід вписати в Список пам'ятників історії і культури, зробивши її офіційною. У місті є Сквер Слави, буде й Меморіал Слави. Хоча й Меморіал визволителів теж непогано.

Головне – пам’ятати історію і пам’ятати тих, хто віддав життя за Батьківщину.