Топонімічна історія озера: Лопатіне

sd.ua: У вас есть интересные воспоминания и фотографии по истории Северодонецка?
Поделитесь с нами для публикации в рубрике по истории региона.
Топонімічна історія озера: Лопатіне

Якщо їхати із Сєверодонецька в Лисичанськ через Павлоградський міст, то праворуч перед мостом можемо бачити кілька озер. Бачити можна і два, і три, і чотири. Але озер там лише два — ближче до дороги Мале Глибоке, а далі — Лопатіне, решта — великі калюжі, які можуть утворюватися в залежності від сезону, від кількості дощів і розміру повені.

Колись цей луг між дорогами на Павлоград і Синецький називався Лопатіним, від назви озера, яке розташоване серед лугу. Належав цей луг поміщику Гладченкову. Після 1917 року у поміщика відібрали маєток, а землю поділили по 0,5 га під забудову для нових мешканців хутора Синецького. Землі не вистачало. І нові власники, щоб осушити луг, вирили канаву, по якій спустили частину води з лугу і озера в Донець. З того часу озеро Лопатіне значно зменшилося і змінило свою конфігурацію.

А чому така дивна назва — Лопатіне? Від того, що лопатами рили? Та ні, цей луг разом з озером називався так ще задовго до того, як жителі Синецького взялися за лопати, щоб осушити луг.

Пояснення знайшлося у книзі воронезького історика В. П. Загоровського «История вхождения Центрального Черноземья в состав Российского государства в XVI веке». Він пише, що пізно восени 1593 року Московське посольство з великою охороною на чолі з князем Меркурієм Щербатовим везло в Крим «поминки» – щорічну данину кримському хану, яку возили аж до 1700 року, коли Петро І відібрав у Крима Азов. Тоді у Константинопольському мирному договорі записали: «А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть, дача, которая по се время погодно давана была Крымским Ханам и Крымским Татарам, или прошлая или ныне, впредь да не будет должна от Его священнаго Царскаго Величества Московскаго даватись, ни от наследников его».

Мені було цікаво, що то воно таке — упоминки (в російських текстах “поминки”) і скільки людей могло бути у тому посольстві. Очевидно, немало, бо князь висилав уперед військовий загін, який мав знайти козаків. Але ж висилав не всіх, при посольстві ж теж лишалися. Тож зробив висновок, що посольство велике, не менше кількох сотень душ. Упоминки — трансформована данина в пам’ять про спільне минуле, яке Москва мала виплачувати щорічно. Але коли траплялися війни між собою, то були пропуски. Втім після замирення Москва компенсовувала ці пропуски.

У книзі “Памятники дипломатических сношений Крымского ханства с Московским государством в XVI и XVII вв” знайшов відповідь на питання з чого складалися ці упоминки. Це був податок грішми, хутрами та іншими коштовностями Для транспортування такого добра потрібно був не один десяток возів і не одна сотня охоронців. Стає зрозумілим чому біля Боровського перевозу любили “гуляти” “вольные казаки” і чому Щербатов їх зарані шукав, щоб знайти з ними спільну мову. Адже на перевозі козаки могли напасти і щось пограбувати обоз.

Князю дуже хотілося зустріти на берегах Сіверського Дінця “вільних козаків”, навіть посилав вперед військовий загін для пошуків. Але на території сучасної Бєлгородщини їх не знайшли, а зустріли ватагу козаків на чолі з Юрієм Лопатіним лише при впадінні річки Борової в Донець. У двох верстах від Борової знаходився Боровський перевіз через Донець на Кальміуській сакмі – дорозі з Криму в Московію. Найближче озеро біля цього перевозу і сьогодні має назву Лопатіне. Чи не в честь того самого ватажка Юрія Лопатіна названо?

Цей факт підтверджує, що “вільні козаки” ще в XVI ст. промишляли при Боровському перевозі на Кальміуській сакмі, який був кордоном між “кримською стороною” (правобережною) і “ногайською стороною” (лівобережною).

Подібних ватаг у “полі” було чимало і раніше. Так у 1546 році путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву: “казаков, и черкасцев, и киян на поле много”. А ватага Мишка Черкашенина, що мала навіть свій флот на Дінці, досягала двох тисяч душ. Відомо, що у 1550 році вони добралися до Чорного моря і там напали на татар. Звісно, постійних поселень такі об’єднання не мали, бо татари їх руйнували. Але пам’ять про себе Юрій Лопатін лишив у назві озера.

Повз це озеро і проходила Кальміуська сакма по Боровському перевозу на Сіверському Дінці. З того часу за озером, яке, напевно, було досить великим, і закріпилося прізвисько козака Лопатіна.

Лопатіне-1939 Лопатіне-1950

На карті 1939 року пунктирною лінією показано контури недавнього єдиного великого озера, яке на той час складалося із озера Лопатіного і безіменного озерця. А вже у 1950 році пунктиром обведено лише Лопатіне, яке стало ще меншим, а друге озерце до Лопатіного вже немає стосунку, та й взагалі, воно вже не озеро, а калюжа — незаштриховане.

На карті 1950-х років видно, що озеро Лопатіне звузилося у порівнянні навіть із довоєнним. У той час ще були частими весняні розливи Дінця, які поповнювали придінцеві озера. Зараз це явище вже доволі нечасте, тому озеро стає все меншим. На фото, яке на моє прохання зробив Микола Скуридін, видно, що після спекотного літа біля колишнього озера Лопатіна козаки навіть коней не змогли б напоїти. Залишилася лише згадка про першого мешканця на території майбутнього Сєверодонецька, та нагадування про Боровський перевіз на Кальміуській сакмі, одній із трьох основних доріг, які зв’язували Московію з Кримом.

Для Сєверодонецьк-online

Последние новости:

Комментарии для сайта Cackle