Окнине і Сєверодонецьк – брати по воді

Відомий вираз “брати по крові” стосується спорідненості зі спільного походження. Це про родичів, які походять від спільного предка, тобто про тих, кого єднає кров. А малесеньке село О́книне і нинішній центр Луганської області місто Сєверодонецьк можна назвати братами по воді. Історії виникнення і села і міста об’єднує вода, одна й та сама вода у геологічному розумінні, вода з верхньокрейдяних відкладень періоду мезозойської ери, яка зберігається у Північнодонецькому центральному гідрогеологічному районі (басейні). Таку назву цього району зафіксована у Пояснювальній записці до Геологічної карти СССР 1977 року видання.

Пропущу малозрозумілий не геологу текст, з якого я зрозумів, що до глибини 40-60 м від поверхні у цьому районі є водоносні зони, своєрідні підземні водні басейни з водою хорошої якості і приємною на смак. Цей “заповідник підземних питних вод Донбасу” простягається по лівому берегу Дінця від села Житловка (північніше Кремінної) до села Вергунка під Луганськом. У цій зоні знаходиться дев’ять басейнів, які з’єднуються тріщинами в мергельно-крейдяній товщі. Один із цих басейнів знаходиться між Сєверодонецьком і Рубіжним, а ще один під селом Окнине.

У своїх краєзнавчих розвідках з історії назв озер, що оточують Сєверодонецьк, я добрався до озера Окнине. Від Сєверодонецька воно далеченько, понад 30 км, туди лише сєверодонецькі рибалки добре дорогу знають. Озеро Окнине розташовується на північ від села Окнине. Їх розділяє дамба, а тому ця водойма є ставом, а не озером. Але люди звикли називати озером. Як і балку, у якій розташований став, почали називати Степовою від назви села при вершині балки Степний Яр. Став утворили у 1965 році штучно, перекривши балку Степову, по якій від села Степний Яр тече вода до Єрика.

У “Словнику гідронімів України” під редакцією І. М. Желєзняка (1979) ця балка має назву Велика Вікнủна (наголос на другому складі), а в неї зліва входить менша балка — Вікнủна. У Списку рік Донського басейну за 1934 (Маштакова П. Л.) вона названа Окнủна. На військово-топографічній карті 1861 року ці балки підписані російською мовою відповідно «Большая Окнина Попасная» і «Окнина». Але ні сіл, ні ставу ще немає.

Але на карті є позначки “Кол.” — “колодязь” біля вершини балки «Большая Окнина Попасная» і на балці «Окнина». Колодязем називали джерела.

Карта 1861 р. Вода балок Велика Окнина Попасна і Окнина потрапляла в Єрик
перед Ново-Ахтирським. Сіл на балках ще немає

Слово “окнина” нагадує російське «окно», а цим терміном називали відкрите, глибоке місце на озері, береги якого сильно заросли. В українській географічній термінології вікно – «коловорот», «вир», «джерело»; словник Б. Грінченка: вікновина – «чисте місце води на зарослому болоті або озері»; вікна – «басейни в місці виходу ґрунтових вод (ключів)». В різній місцевості географічний термін вікно має дещо різні значення, але усі вони пов'язані з виходом води або якихось порід із землі.

Це підтверджує «Словник гідронімів України», який містить гідроніми Окня у Харківській і Сумській областях, 11 гідронімів Вікнủна, шість із яких розташовані в басейні Сіверського Дінця. Є ще Вікниця, Вікнянка, Вікняна. Переважна більшість таких гідронімів — це балки, потічки, рівчаки або невеликі річки.

Наші балки мали виходи джерел чистої води, які формували чималий потік води в Єрику. В економічних примітках кінця XVIII ст. сказано, що «речка Ерик шириной 6 сажень и глубиной сажень». У метричних одиницях це становитиме ширину майже 13 м і глибину близько 2 м. Звісно, що річку живили і безліч джерел на шляху.

Існує переказ про великий витік води з балки, пов’язаний із заснуванням села Окнине. Навколо витоку утворювалась трясовина, в яку потрапляли корови, що паслися навколо. Поміщик, який володів цією землею, кілька років боровся з трясовиною, «гатив» вікно, кидаючи туди дерева, каміння, завозив пісок і ґрунт. Урешті-решт йому вдалося перемогти джерело, і вода перестала виливатися з-під землі. Та через деякий час забив фонтан прісної води в селі Капітанове.
Я не знаю наскільки правдива ця історія і коли було засновано цей хутір Окнине. Але точно відомо, що хутір Окнине у 1928 році він вже значився у “Списку залюднених місць УСРР” і він точно виник біля місця, де води було забагато.

У 1920-х роках учені почали думати над тим, як можна переробити накопичені за багато років відходи Донсоди, і використати лисичанське (новодружеське) вугілля, яке для транспортування на далекі відстані не придатне, бо самозаймисте і не достатньо міцне. Досліди учених показали, що при певних умовах воно добре коксується. А з цього коксу можна отримувати синтез-газ, із якого можна виробляти аміак, а з нього добрива, зокрема і хлорамоній із відходів Донсоди.

У грудні 1930 р. Всеукраїнським комітетом Союзу Хіміків було проведено конференцію, на якій вирішили будувати Лисичанський хімкомбінат. Підприємство мало розташуватися на двох промислових майданчиках, які знаходилися б на відстані 14 км один від одного: біля Рубіжанської групи заводів і біля Донсоди. Обидві частини підприємства мали сполучити продуктопроводами, по яким транспортувалися б аміак і вуглекислий газ. Така схема з двома майданчиками була викликана дефіцитом води у Дінці, її б не вистачало на усі підприємства району. Тому планувалося поставити дві греблі, біля заводу «Донсоди» і біля станції Рубіжної, щоб збільшити дебіт Сіверського Донця.

Перед греблею на Донсоді рівень води на лівому березі міг би піднятися на 2,5-3 метра. Хіміки мали б жити у Лисичанську. Для них навіть планували побудувати соціалістичне містечко між Пролетарськом і Лисичанськом. А ніякого Сєверодонецька і бути не могло.

Такий варіант з двома майданчиками одного підприємства, та ще й такого, якому потрібно було води практично стільки, скільки її протікає Сіверським Дінцем, визнали недоцільним.

Гідрологи, очевидно, згадали історію з Окнинським колодязем, вода якого появилася у Капітановому, і взялися за додаткові дослідження. Вони підтвердили, що навколо Лисичанська під землею є три водоносних райони — Придонецький і два Північнодонецьких — центральний і комплекс міжкупольних басейнів.

Підземні води надали можливість будувати хімкомбінат. Якщо в Окнино її було забагато і з виходом джерела довелося боротися, то для хімкомбінату її доставляли із Замулівського і Щедрищанського водозаборів. Вода дозволила будувати хімкомбінат. Але виникла проблема з містом для людей, які мали б працювати на цьому комбінаті — не можна будувати місто над водяним басейном, адже з нужників усе піде в землю, до води. Планували, що хіміки житимуть у Лисичанську. Але перший керівник “Лисхімбуду” Олександр Забєльський, після того, як Сіверський Донець у перший же льодохід зніс щойно зведений міст, прийняв рішення будувати селище на одному березі з комбінатом. Спочатку гадалося, що тут буде невелике робітниче селище, де житимуть лише будівельники і аварійний персонал. Потім вирішили, що буде невелике місто з водогоном і каналізацією. Але росло підприємство, появилися інші підприємства й організації, які обслуговували хімкомбінат, росло і місто. Настав момент, коли стало зрозуміло, що далі будувати над підземним озером не можна. І в 1960-х роках місто повернули на схід.

Ось така історія, як маленьке село Окнине відкрило вікно в мезозойську еру, звідки беруть воду сєверодончани. Тому й кажу, що Окнине і Сєверодонецьк — брати по воді.

Фрагменти із журналу “Химстрой” № 4 (33) за 1932 р., с. 1518