Боровському хімкомбінату не бути

sd.ua: У вас есть интересные воспоминания и фотографии по истории Северодонецка?
Поделитесь с нами для публикации в рубрике по истории региона.
Боровському хімкомбінату не бути

У 1920-х роках трест “Хімуголь” зацікавився використанням Лисичанського вугілля, яке погано транспортується, бо крихке. Почали випробувати його на “Донсоді” на предмет коксування. Цими дослідами зацікавився інженер-економіст із “Донсоди” В. Климович, який шукав вирішення питання з утилізацією відходів виробництва кальцинованої соди. А їх у відстійниках содового заводу накопичилося багато, адже на кожну тону виробленої соди приходилося по дві тони промислових відходів. Цей інженер кілька років працював над проблемою утилізації їх і запропонував раціональне використання місцевого вугілля методом коксування із застосуванням відходів хімічних виробництв. А гази, які були відходами коксування, могли стати сировиною для виробництва добрив.

Ще не встигли учені і геологи зробити висновки про можливості лисичанського вугілля, як в резолюції ХІ з’їзду Комуністичної партії України, який відбувся у червні 1930 року, записали: “Наявні заводи – Донсода й Рубіжанка – треба пристосовувати до вироблювання туків, використовуючи покидьки й гази, а також комбіновано використовуючи напівфабрикати від перероблювання смолистого лисичанського вугілля”. Якщо партія наказала, почали працювати над проєктом “енергохемічного комбінату”. Саме так його називали спочатку. Комбінат планували побудувати на двох майданчиках. Енергетична частина з новою ТЕЦ і заводом, на якому з новодружеського вугілля отримували б синтез-газ, мала розташовуватися біля Рубіжного. А хімічна частина – біля Боровського, навпроти “Донсоди”, за відстійником “Біле Море” з відходами содового виробництва.

Біле море

“Біле Море” — термін цілком офіційний у середовищі хіміків-содовиків. Спеціалізований екологічний словник-довідник про Білі моря пише наступне: “Білі моря – поверхневі відстійники для рідких і твердих відходів содового виробництва, що включають головним чином хлориди натрію і кальцію, а також суспензію карбонатних речовин...”. По площі ця водойма до моря не дотягує, але по кількості солей – не поступиться. Біле море зберігає таємницю першого козацького городка Боровського, а під час Голодомору в нього скидали тіла помираючих від голоду людей. Це були ті, хто втікаючи із вимираючих сіл, приїздили на шахти Донбасу, але помирали ще біля вокзалу.

Школа-Донсода-1939

На карті 1939 року неподалік відстійників бачимо підпис “стад” – стадіон. Там був Центральний парк культури і відпочинку міста Верхнє із стадіоном. А сполучення лівого і правого берегів відбувалося по автомобільному мосту. По цьому мосту в 1944-1945 рр з лівого берега водили німецьких військовополонених на відновлювальні роботи на Донсоду і Північнодонецьку ТЕЦ.  І був ще металевий пішохідний міст, по якому люди з Боровського, Воронового і Сиротиного ходили у Верхнє і Лисичанськ. На карті мости відсутні. Немає на карті содового заводу і ПівнічДонДРЕС (Лисичанської ТЕЦ). На їх місці квартал з написом “шк” – школа. Та й сам відстійник позначений як “оз.” без назви. В радянські часи на картах робили штучні “помилки”, щоб заплутати ворога. А на цій, передвоєнній, тут взагалі багато чого “нашифрували”.

За Білим Морем знаходиться озеро Клешня. От за ним вже було непогане місце для хімічного заводу. Пізніше там збудували аеропорт.

Обидві частини підприємства — хімічна й енергетична мали сполучитися продуктопроводами, по яким  транспортували б аміак і вуглекислий газ. Така схема з двома майданчиками була викликана дефіцитом води у Дінці, її б не вистачало на усі підприємства району. Щоб збільшити дебіт Сіверського Донця, планували поставити дві греблі, біля заводу «Донсоди» і біля станції Рубіжної. Греблі підняли б рівень води на лівому березі до 2,5 метрів. Будівництво мало йти у дві черги і за планом повинно було завершитися до кінця 1935 року. Звісно, місця для Сєверодонецька не залишалося б. Хіміки мали жити у новому соціалістичному місті, яке було б десь біля Лисичанська. Слід зазначити, що плани були гігантські.

Проєктувальники мали завдання до 1 червня 1931 року “закінчити складання ескізних проєктів планіровки” ряду міст Донбасу, зокрема і Лисичанська, у якому планували поселити працівників комбінату. Однак, “було відкладено проєктування нового міста Лісічанського тому, що до цього часу не пощастило остаточно відібрати придатну дільницю для будівництва нового міста”. Відібрати чи підібрати? В архівному документі написано “відібрати”.

Харківська конференція, на якій обговорювали проєкт ЛХК, завершилася 7 лютого 1932 року. Конференція не підтримала план будівництва хімкомбінату на двох майданчиках, вирішили будувати хімкомбінат в одному місці.

А вже наступного дня Секретаріат ВУЦВК ухвалив постанову про приєднання до Лисичанського району лівобережних сільрад, на території яких мав постати хімкомбінат. У протоколі Президії ВУЦВК від 20.02.1932 р. зміну адмінпідпорядкування мотивовано так: “Зважаючи на економічне та адміністративне тяжіння Борівської, Метелкінської та Воєводівської сільрад Рубіжанського району Харківської области до Лисичанського району, постанову Секретаріату затвердити і перечислити ці сільради до складу Лисичанського району (Донбас)”. Пояснити це “тяжіння” можна тим, що комбінат мали будувати не в Лисичанську, не поруч із ним, а навпроти, на лівому березі Дінця, поруч із селами Харківської області, селянам яких довелося б узяти участь у будівництві хімкомбінату. Тож, може, дійсно мали на увазі “відібрати” у Харківської області і приєднати до Донбасу?

Борів_Воєв-1932 Лисрайон

Хімічний комбінат біля Борівського не побудували. Для нього знайшли місце посередині між Рубіжним і Донсодою. Біля нього звели і місто хіміків Сєверодонецьк. Не пощастило Борівському з промисловістю. Був шанс колишньому городку донських козаків стати містом Боровським.

Для Сєверодонецьк-online

Последние новости:

Комментарии для сайта Cackle