Лисичанська тюрма у Сєверодонецьку

Лисичанська тюрма у Сєверодонецьку

У квітні 1939 року в селищі Лисхімстрой, яке у 1950 отримало назву Сєверодонецьк, відчинила ворота Лисичанська тюрма. Це була найбільша будівля не лише Лисхімстрою, а й самого Лисичанська. Як писав пізніше Герой Соціалістичної Праці будівельник Семен Чернов у своїй книзі спогадів “Мой тернистый путь”, це була чотириповерхова будівля з підвалом. Зараз у цьому будинку, який відомий під назвою “Дім ВОХР”, три поверхи. Можливо, до війни тут було чотири поверхи, а після вже відновили лише три, або він назвав чотири — це разом з підвалами. Відомо, що в серпні 1941 під час бомбардування Лисхімстрою будинок ВОХР постраждав. У травні 1942 р. його практично було відновлено, і там було розміщено військовий шпиталь.

Тюрма була за межами тогочасного селища, між сучасними вулицею Енергетиків і проспектом Хіміків по вул. Богдана Ліщини, 21.

Таку величезну тюрму будували не для лисхімбудівців, і навіть не для злодіїв, бандитів і хуліганів навколишніх сіл, селищ і міст. З цим справлялися відділення міліції Лисичанська.

В кінці 20-х років у навколишніх селах почали організовувати комуни, потім колгоспи. При цьому виселяли з хат і висилали спочатку “на ярки” – із села, а потім і за межі України кулаків і підкулачників. Хлібозаготівля знімала з селян останню сорочку. Почався спротив. У 1929 р., наприклад, по Старобільському округу було зареєстровано 30 терористичних актів, з них два вбивства, шість замахів на вбивство і 23 випадки підпалу майна сільських активістів.

Під час голодних 1932 і 1933 років села на лівому березі Сіверського Дінця стали вимирати, що теж додало невдоволення радянською владою. Всякими правдами і неправдами селяни втікали на шахти і будівництва нових заводів, де давали пайок, і де було все ж легше вижити. Хутір Ново-Сиротине, де знаходилась виконробська дільниця будівництва азотно-тукового заводу, почав приростати утікачами не лише з навколишніх сіл, але й із сусідніх областей.

Було чимало тих, хто прибував на Лисичанський вокзал, але яким не вдалося влаштуватись на шахту, бо у 1931 році було прийнято постанову “Про відхідництво”, за якою підприємства повинні були набирати на роботу лише через організовані набори. Серед прибулих теж було багато невдоволених. Проти невдоволених радянською владою наростали репресії. Почалися арешти. Спочатку короткі, а потім терміни почали стрімко рости. Наприклад, начальника відділу “Донсоди” В. Жураховського арештували 9 липня 1932, але 25 вересня відпустили. За звинуваченням в антирадянській агітації 8 березня 1933 року було арештовано диспетчера 1-ї дільниці “Лисхімбуду” Івана Бобровникова, якого незабаром теж відпустили. А далі покарання ставали суворішими. Конюха ПівнічДонДРЕСу, німця за національністю, Генріха Кайзера 2 грудня 1935 було засуджено до 7 років позбавлення волі і направлено до виправно-трудового табору ‒ концтабору ГУЛАГ. Слід сказати, що на Луганщині у 30-і роки минулого століття німці складали близько 10 відсотків населення, це була третя за чисельністю етнічна група. Борівчанину С. Заніну у 1936 році присудили вже 8 років. З кожним роком покарання ставали суворішими.

До 1936 р. арештів тут було порівняно небагато, більше боролися з селянами, яких “розкуркулювали” і висилали або з села, або за межі України, з інтелігенцією і спеціалістами, на яких списували недоліки і промахи у промисловому будівництві. “Порівняно небагато” – це коли порівнювати з 1936–1938 роками “єжовщини”. У ці роки вже не лише висилали в концтабори, так звані виправно-трудові табори, але й розстрілювали масово. І хоча від арешту до розстрілу, як правило, проходило від кількох діб до кількох тижнів, тюрем стало не вистачати. Ось тоді й почали будувати Лисичанську тюрму. Але будували її не в самому Лисичанську, а на протилежному березі Дінця, подалі від людських очей, поруч з невеличким селищем будівельників, у якому спочатку планувалося не більше тисячі жителів. У цій тюрмі поперебувало чимало жителів Борівського, Воронового, Павлограда, Кремінної, Рубіжного і дуже багато жителів Лисичанська.

Очевидно, арештованих стало так багато, що вирішили побудувати тюрму в Лисичанську, ніж возити їх в Старобільськ або Ворошиловград.

Наркомом внутрішніх справ з вересня 1936 до листопада 1938 року був М.І. Єжов. Він став одним з головних організаторів масових репресій 1937–1938 років, також відомих як «Великий терор». 1937 рік став символічним позначенням репресій. У 1939 р. Єжов був заарештований, а через рік його розстріляли, звинувативши у підготовці антирадянського державного перевороту. На його місце Сталін поставив Берію.

Чернов писав, що у серпні 1938 будівля вже виглядала як збудована, але тюремні двері відчинилися у квітні 1939. Якраз у цей період влада у НКВС переходила від Єжова до Берії – 10 квітня Берія арештував Єжова. Але тюрму не надумав закрити. У квітні 1939 року відкрилися ворота Лисичанської тюрми.

Але скоро настало 22 червня, німецькі війська увійшли на територію СРСР. Розпочалася війна.
А після війни тюрма перетворилася на «Дім ВОХР». Але то вже інша історія.

АТК

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle