Американські «атомні шпигуни» у Сєверодонецьку. Частина 1

Американські «атомні шпигуни» у Сєверодонецьку. Частина 1

Йтиметься про Сєверодонецьк часів середини минулого ХХ століття, коли він ще був не містом, а селищем. Cелище Лисхімстрой, яке у 1950 було перейменовано на Сєверодонецьк, належало до так званих режимних поселень і охоронялося підрозділами МВС. Спеціальний режим було встановлено чи то від того, що на хімічному комбінаті будували якісь секретні об’єкти, чи то від того, що у селищі жили німецькі хіміки — розробники методу виробництва «важкої води», чи ще з якихось причин. Це лишається таємницею. І ця таємниця зацікавила американську розвідку.

1. Атомні шпигуни

У повоєнні роки після відновлення селища Лисхімбуд почалося й відновлення хімкомбінату. Особливо активізувалося воно у 1948 р, коли на будівництві задіяли тисячі військовополонених і радянських зеків. Капіталовкладення у 1948 р. у порівнянні з попереднім роком виросли в 2,6 рази.

График вложений

У цей час розпочалася так звана «холодна війна» – протистояння між СРСР і США, до якого долучилися і їх союзники. В обох державах йшла робота над «Атомним проєктом», який мав завершитись отриманням ядерної зброї. До проєкту були залучені не лише учені і виробничники, а й розвідки. Обидві держави намагалися, образно кажучи, заглянути через паркан сусіда, щоб добути інформацію про стан справ протилежної сторони і поцупити наукові й технологічні секрети. Американська розвідка запідозрили, що в Лисхімстрої на Лисичанському хімкомбінаті будується щось, що має відношення до «Атомного ппроєкту, і туди слід послати «атомних шпигунів».

Американці для виконання місій, пов’язаних з «атомним шпигунством», готували за спеціальними програмами розвідників і засилали їх в СРСР у повній таємниці від інших розвідувальних організацій як США, так і союзників по НАТО. «Атомні шпигуни» повинні були виступати в ролі таких собі «транзитних пасажирів», що потрапили в потрібне їм місце на короткий термін і швидко його залишали після виконання завдання. Такий «транзитер» прибував у призначений йому район розвідки поїздом, висаджувався на потрібній залізничній станції, проходив пішки певний маршрут, збираючи по шляху зразки води і ґрунту, після чого виходив в район іншої залізничної станції, або річкової пристані, і назавжди залишав район розвідки. Такий собі турист з рюкзаком за плечима... Іноді завдання ускладнювалося, але «транзитери», як правило, не залучалися до вбивств, підривів чи інших терористичних актів.

Готували таких розвідників не лише в США, але й на території ФРН, Англії, Франції, Італії, Японії, навіть Ватикану.
Про таких «атомних шпигунів» у російських архівах інформація закрита на 75 років. Американські джерела відкрилися раніше. Завдяки цьому стало відомо про справу № 5542, по якій МДБ СРСР звинуватив американських шпигунів, закинутих на територію СРСР – Волошановського Івана Миколайовича, Кошелєва Леоніда Васильовича, Курочкіна Олексія Павловича і Голубєва Євгена Георгійовича. Про цю четвірку невдах в інтернеті написано чимало.

Усі четверо мали кримінальне минуле і після війни опинилися за кордоном. Там їх підібрала американська розвідка і спершу навчала шпигунським премудростям у м. Бад-Верісгофен (Баварія). У ФРН протягом 50-х рр. минулого століття на постійній основі діяло не менше 6 навчальних розвідувальних центрів міністерства оборони США, орієнтованих на роботу проти СРСР. Але ця готувала «атомних розвідників». Кожен з курсантів шпигунської групи не мав знати нічого про минуле інших. Тут їм давали американські імена, наприклад, Кошелев був відомий як «Леонард Герц», а Волошановський – «Джан Розен». Після цієї «баварської» школи декого готували ще й в інших, якщо цього вимагало завдання чи спосіб заслання через кордон.

Голубєв мав проникнути в околиці Челябінська-40. Скажу лише, що йому не пощастило. Та нас цікавлять інші персонажі У агентів американської розвідки Волошановського, Кошелєва і Курочкіна, яких закинули 2 травня 1952 р. із розвідувального літака збройних сил США RB-50 з острова Мальта на територію Волинської області, був інший маршрут. Їх об’єктом було селище Сєверодонецьк Ворошиловградської області, де будувався Лисичанський хімкомбінат. На думку американців тут було замасковано виробництво важкої води (D2O) – важливої сировини для атомних реакторів.

Агентам ставилося завдання – роздобути справжні документи працівників правоохоронних органів, перш за все міністерства державної безпеки, які охороняли тут німецьких учених – розробників одного з методів отримування важкої води. Вони мали зібрати інформацію про призначення хімкомбінату, про те, чим тут займаються ці учені, та завербувати агентів.

Група повинна була розділитися, Курочкіну належало виконувати своє завдання окремо від Волошановського і Кошелєва. Останні були досвідченими кримінальниками, що жили з 1947 р. по підробленим документам, і в 1949 р. утекли до Ірану. Кошелєв до втечі з країни у віці 20 років мав уже дві табірні «ходки», численні затримання і арешти. Сам же Курочкін дезертирував з лав Радянської армії під час проходження служби на території Австрії. Вихід закинутих агентів з країни планувався через ірано-азербайджанський кордон.

Частково шпигунам вдалося виконати завдання: Курочкін придбав обманним шляхом кілька паспортів та інших документів, Волошановский і Кошелев завербували якогось Злобіна – морально нестійкої людини «з числа кримінального елементу».

Курочкін був затриманий і арештований 27 травня 1952 р. на території Азербайджану, звідки він планував переправитися до Ірану. Волошановский і Кошелев затримані 29 червня в Ростові-на-Дону, де вони очікували свого агента Злобіна, не знаючи, що він заарештований напередодні і вже видав їх контррозвідці.

Від радіогри зі своїми американськими кураторами вони ухилилися, мабуть, повідомивши їм неявний сигнал про роботу під контролем, в результаті чого американський радіоцентр перестав підтримувати контакт з викритими агентами.

На засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР 6 і 7 квітня 1953 р. слухалася справа чотирьох агентів американської розвідки – Голубєва Є.Г., Волошановського І. М., Кошелєва Л. В. та Курочкіна О.П. Їх звинуватили за кількома статтями КК РСФСР, зокрема і 58-1 – «измена Родине», та засудили до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок було виконано.

2. Вілєсов

«Полковник» Вілєсов Г. І.Про якісь «атомні проєкти» в Сєверодонецьку не доводилось нічого чути чи читати. Але ж, якщо американська розвідка поклала стільки зусиль на підготовку і заслання в Сєверодонецьк «атомних шпигунів», то, напевно ж, були якісь підстави для цього. Що могло спонукати американців думати, що Сєверодонецьк причетний до Атомного проєкту?
Мої багаторічні краєзнавчі пошуки показали, що причини для виникнення інтересу американської розвідки до тогочасного Сєверодонецька були. Таких причин я знайшов кілька.

Першою причиною могла бути причетність до Атомного проєкту Геннадія Івановича Вілєсова – директора післявоєнного Лисичанського хімкомбінату з 1946 по 1957 рік.

У 1945 році, за рішенням Державного Комітету оборони, Г. І. Вілєсов був відряджений в діючу армію. Він після війни був у Німеччині при штабі Жукова в групі так званих «полковників», які полковниками не були. Це були законспіровані вчені і фахівці, серед них і майбутні академіки Арцимович, Харитон, Щолкін ... Вони вели пошук німецьких фахівців і обладнання, яке необхідно було для реалізації атомного проекту, розвитку ракетної та авіаційної техніки.

Вілєсов займався пошуком фахівців-хіміків і відбором хімічних заводів для вивезення. Під його керівництвом вивчалися технології деяких виробництв, на зруйнованих підприємствах Німеччини було організовано їх відновлення, а потім демонтовано і вивезено понад 20 тисяч вагонів цінного обладнання. Значна частина його потрапила і на Лисичанський хімкомбінат.

Журналіст С. Перцовський у нарисі про Вілєсова розповів історію, яку почув від передвоєнного керівника ЛХК Іллі Барського. Історія про те, як Вілєсов у той час заступився перед Жуковим за німецького ученого-хіміка. Після чого «арештованого хіміка відпустили, і він продовжив разом з Вілєсовим працювати над виробництвом важкої води, капролактаму, аміаку, синтетичного бензину». Звернемо увагу, що в ряду характерних для Лисхімкомбінату капролактама та аміака, названо і важку воду, яка потрібна була для створення атомної бомби.

Після повернення з Німеччини Вілєсова призначили керівником Сталіногорського (Новомосковського) хімкомбінату. Там він пробув недовго, з вересня 1946 він вже працював директором ЛХК у Лисхімстрої.
Можна припустити, що така особа, яка у повоєнній Німеччині вишукувала спеціалістів і об’єкти, причетні до важкої води, могла зацікавити американську розвідку.

Але були й інші, більш серйозні причини. Про них — далі.

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle