Що почому у Сєверодонецьку в 1951. Німецьке бачення

Що почому у Сєверодонецьку в 1951. Німецьке бачення

1951 рік для Сєверодонецька знаковий. Він почався пуском перших цехів Лисичанського хімкомбінату. 16 лютого 1951 року Лисичанський хімкомбінат було внесено до списку діючих підприємств Мінхімпрому СРСР. Тож цьогоріч ПрАТ «Сєвєродонецьке об'єднання Азот», у яке перетворився Лисичанський хімкомбінат, відзначає своє 70-річчя.

До недавнього часу історія фіксувала події, дати, імена, але її мало цікавило чим жили люди, їх стосунки, погляди, деталі побуту... Історики оминали деталі повсякденного життя. Дуже мало лишилося свідчень того, як жили ті, хто будував хімкомбінат і місто при ньому.

Мені видаються особливо цікавими спогади, що лишили німецькі учені-хіміки, які у 1948-1951 роках працювали в Сєверодонецьку. Думаю, що й іншим сєверодончанам буде цікаво знати що почому було у той час у Сєверодонецьку.

Щоб краще розуміти, зазначу, що у 1951 році середня зарплата висококваліфікованих будівельників, зайнятих на будівельно-монтажних роботах, складала 600 рублів. Середні зарплати жінок були менші від чоловічих, приблизно 300-350 рублів.
В якості коментаря подам цитати із спогадів німців, зазначивши, що прибули вони в Лисхімстрой з Підмосков’я у 1948 році, тобто після грошової реформи 1947 року.

* * *
Умови щодо постачання споживчих товарів значно покращилися після проведення грошової реформи. Ціни почали виходити на рівень між державними цінами 1947 року та цінами на вільному ринку. Після 1947 року з великою помпою в Україні було оголошено періодичне зниження цін. Проте після кожного зниження цін вони поступово зростали з поясненнями, що пропонуються якісніші товари. У державних магазинах і на вільному ринку в Сєверо-Донецьку не спостерігалося значних відмінностей у цінах на продукти харчування. Незважаючи на те, що ціни на вільному ринку в цілому були дещо вищими, більшість людей вважали за краще купувати їжу саме там, через кращу якість та більшу доступність товарів. Після проведення грошової реформи товари ставали все більш доступними, хоча поставки в Сєверо-Донецьку були значно меншими, ніж у Москві. Протягом наступних кількох років продовжувалася постійна нестача деяких товарів і періодичні дефіцити всіх товарів. Магазини добре запасалися лише в періоди, що передували урочистостям 1 травня і Жовтневої революції. Пшеничне борошно, зазвичай, продавалося лише перед великими святами. Рис, жир, цукор і кава були рідко, якщо взагалі були. Періодичні дефіцити майже всіх інших продовольчих товарів та одягу відбувалися через неефективне розповсюдження або навмисне регулювання урядом. Нормальна ситуація полягала в тому, що магазин міг продавати сорочки протягом трьох тижнів, а потім тільки футболки. Державні магазини продавали партію повидла протягом декількох годин після того, як воно було недоступне протягом декількох тижнів. Середньостатистична людина не могла накопичити такі товари, коли вони були в наявності, бо не могла дозволити собі таких великих витрат. Поширеною скаргою, наприклад, було те, що в червні були доступні калоші, а літні туфлі – у грудні.

Мої знайомі сказали мені, що ціни там будуть набагато дешевші, ніж у Москві, але я не помітив великої різниці в ціні. Місцеві продукти, такі як виноград, були набагато дешевші в сезон; з іншого боку, різноманітність споживчих товарів у Северо-Донецьку була вкрай обмежена у порівнянні з Москвою.

Ціни-1951

Ціни у Сєверодонецьку в 1951 році

* * *
Більшість харчових продуктів були далеко за межами можливостей середньої сім’ї. Середньостатистична сім’я робітничого класу повинна платити 10 рублів на день за звичайну дієту, що складається з води та чорного хліба на сніданок; капустяний суп, картопля та крупа на обід та каша з молоком на вечерю. Однак майже всі сім’ї в Северо-Донецькому робітничому селищі доповнювали свої магазинні продовольчі товари продуктами, вирощеними в приватних городах. Ці невеликі городи іноді розташовувались за 20 кілометрів від населеного пункту, але безкоштовне автобусне перевезення, яке підприємство надавало у неділю, допомогло вирішити цю проблему.

* * *
Орендна плата за житло і комунальні послуги виплачувалася безпосередньо управлінню комбінату за тарифами, виходячи з розміру відведеної площі. Радянська родина сплачувала щомісячну оренду в розмірі 1,25 рубля за квадратний метр за перші п’ять квадратних метрів, виділених на людину, і 2,5 рубля за квадратний метр за будь-який додатковий простір. Наприклад, сім’я з чотирьох чоловік, якій виділили 30 квадратних метрів, платила оренду в розмірі 50 рублів на місяць. Крім того, кожен орендар мав платити за воду, каналізацію та електроенергію. Електрика була дуже дорогою. Оскільки радянські громадяни вважали за краще використовувати електроенергію, а не економити, вони стали дуже вправними в аферах щодо адміністрування рахунків за електроенергію, втручаюсь в роботу лічильника. Після того, як адміністрація з’ясувала, що орендарі втручаються у роботу електролічильників, вона заблокувала все, крім кількох електричних розеток. Орендарі, однак, обходили й це, через спеціальні саморобні пробки, виготовлені з голок.

* * *
Існувало правило, що дитина не може відвідувати диткомбінат, якщо працює лише один з батьків. Зазвичай обоє батьків працевлаштовані, сім’я не може існувати на зарплату однієї людини. У таких диткомбінатах дитину доглядали за 30 рублів на місяць (держава вносила 60 рублів), а мати могла за цей же період заробити близько 300 рублів.

Сергій Каленюк
 

Комментарии для сайта Cackle