Борівське. Топонімічна історія

Селище Борівське належить до найстаріших поселень Луганщини. Різні джерела, посилаючись на «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» дослідника історії Слобідської України архієпископа Філарета (Гумілевського), називають дату заснування селища Борівського – 1642 рік. Але ж Філарет написав, що перша згадка про Боровський городок, яка йому відома, стосувалася 1691 року, і лише припустив, що заснований городок був раніше, «вероятно...около 1642 года».

Це було лише припущення Філарета. До побудови Бєлгородської засічної лінії і формування Бєлгородського полку у 1658 році ніяких постійних слов’янських поселень, а тим більше городків, на Дінці не могло бути. Якісь тимчасові житла, зимівники були, але їх існування швидко переривалося татарами, які вважали ці території своїми.

Найдавніша карта із зображенням Борівського називається «Географічний кресленик території півдня Московської держави». Вважається, що вона виготовлена у 1685 році. Тоді ще не була обов’язковою орієнтація на північ, і тому Крим на ній зображено зверху, а Москва – знизу. На правому березі Сіверського Дінця не позначено ні поселень, ні доріг, лише напис – «Степь крымская». Зрозуміло, що у той час ця територія ще не належала Московській державі. Але деякі городки донських козаків уже значилися уздовж лівого берега Дінця, зокрема і Боровський. Картастара, написи дрібні, читаються погано. Лисичанський краєзнавець Микола Ломако все ж прочитав їх і продублював більшим шрифтом. Значить, у 1685 році Борівське уже існувало.

Фрагмент «Географічного кресленика території півдня Московської держави» 1685 р., на якому вперше на карті показано Борівське

А коли ж виник Боровський городок?

При визначенні дати заснування поселення історики тримаються принципу безперервності існування частини населення, організованого в суспільну (адміністративну) одиницю, на території, на якій ця частина населення проживає постійно, тобто на якій змінюються покоління. При цьому не має значення скільки разів змінювалась назва населеного пункту. На території Борівського знайдені стоянки людей часів неоноліту V тисячоліття до н.е. Але ж ніхто не каже, що Борівське засновано у той час, бо проживання тих людей тут переривалося.

Із відомих слов’ян, які могли б стати засновником династії, що проживала в краї безперервно, міг би вважатися донецький козак Юшка Лопатін, який ще у 1587 р. зустрічав на Малому перевозі (неподалік Святогірська) посольство Івана Судакова. Відомо, що за послуги в переправі через Донець у 1589 р. Юшка Лопатін і ще п’ять отаманів отримали по рублю, а їх 54 козаки — по полтині. Його син Юрій Лопатін з козаками у 1593 році допомагав переправлятися через Донець на Борівському перевозі посланникам московського царя Семена Безобразова і князя Меркурія Щербатова. Князь доставляв у Крим «поминки» – трансформовану данину в пам’ять про спільне минуле, яке Москва мала виплачувати щорічно. Найближче озеро біля цього перевозу і сьогодні має назву Лопатіне. Чи не в честь того самого ватажка Юрія Лопатіна названо озеро?

Але Лопатіни тут довго не протрималися. Кальміуська сакма, яка долала Сіверський Донець на Боровському перевозі, все ж була татарською дорогою з Криму до Москви. Не даремно на згадуваній карті 1685 року лівий берег підписано «Степь», а правий «Степь крымская». Це було прикордоння навіть в кінці XVII століття. Татари проганяли звідси чужинців.

Згадки про перші юрти на Дінці – Гундоровський, Трьохізбенський, Боровський зустрічаються від середини XVII ст. Але ж не городки, а юрти, що були у той час територією, якою володіла і яку контролювала певні ватаги людей. Подібних ватаг тут було чимало і раніше. Так у 1546 році путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву: «...казаков и черкасцев и киян на поле много». А ватага Мишка Черкашенина, що мала навіть свій флот на Дінці, досягала двох тисяч душ. Відомо, що у 1550 році вони добралися до Чорного моря і там напали на татар. Таких козаків називали «воровские», тобто ослушні – у значенні неслухняний, той, хто чинить не по закону; вони не підкорялися ні Війську Донському, ні царю, «гуляли» самі по собі.

Постійних поселень такі об’єднання не мали, бо татари їх руйнували. Уздовж Сіверського Дінця чимало озер з назвою Зімовноє, біля яких і зимували такі ватаги воровських козаків; якийсь час жили в одному місці, а потім – в іншому. В межах свого юрта козацька ватага могла навіть збудувати собі городок — укріплення, всередині якого були житла. Але протриматися довго таким городкам не вдавалося. У середині XVII ст. на Дону нараховувався 31 городок, у 1672 році – 52, а в 1699 – 84. У той час було відомо про 8 поселень на Хопру, 17 по Медведиці, 3 на Дінці і 1 на Жеребці.

На деяких перших картах, зокрема і на згадуваній вище, Боровське показано на правому березі річки Борової. Але ж ми знаємо, що селище Борівське знаходиться на лівому березі, за 16 км від гирла Борової. Давні, перші карти робилися на основі більш давніх креслеників, з додаванням «свіжої інформації». Тож такі карти передавали застарілі уявлення про місцевість. Тому й на перших картах Борівське могло «опинитися» через помилку, або через застарілу інформацію – можливо, колись хтось бачив якесь тимчасове поселення на правому березі Борової. Іноді на старих картах доводиться зустрічати і назву Ворівське.

Фрагмент карти Й.Б.Гоманна 1699 року з позначенням Воровського на місці Боровського

Саме у 70–80-і роки XVII ст. різко зріс наплив збіглих на Дон та його притоки. Переважно це були розкольники, які утікали з Московської держави після того, як собор 1667 р. ухвалив: «еретики и раскольники, не токмо церковным наказанием имуть наказываться, но и царским сиречь градским законом и казнением». Розкольники, або ж старообрядці чи старовіри не підтримали церковних реформ патріарха Нікона, за що зазнали гонінь. За те, що вони ховались від «градского закона», їх називали «ворами».

У книзі В. Г. Дружиніна «Раскол на Дону в конце XVII века», яка була видана в С.-Петербурзі у 1889 році читаємо: «Благодаря указанному приливу населения, увеличилось и число городов. В рассматриваемое нами время не так просто было основывать городки как прежде, если казаки хотели признания своего городка казачьим, а не воровским. Приходилось обращаться в круг с просьбой, чтобы им великие государи пожаловали, велели им занять такой-то юрт. Тогда круг «по войсковому приговору» приказывал просителям «в юрту поселиться и станицу собрать, сколько им угодно, чтобы прокормиться. При этом давалась войсковая грамота». І в примітці сказано, що така грамота Боровському городку була надана у 1675 році.

Але збудували його трьома роками раніше. У чолобитній за 1675 рік про жалування за службу і рани отаман В. С. Сергєєв пише, що «по приказу всего Войска Донского городок в Боровском юрту на многих татарских шляхах построил». У чолобитній сказано: «И в прошлом... во 180-м году, как я... тот городок построил пришли под тот городок татаровя... городок мы отстояли и... их на том бою побили». «Во 180-м году» – це за сучасним календарем 1672 рік. Наступного року можна відзначати 350 років від заснування Борівського.

В літературі зустрічається чимало версій походження назви поселення: від слова боров (кабан); від прізвища засновника чи борця з татарами якогось Боровського; від річки Борової... Назви топонімам дають по характерним ознакам, які вирізнають об’єкти один від одного. Однак, дикі кабани зустрічалися у придінцевих лісах що в Боровському, що в Бобровому, що в Краснянському тощо – це не було особливою ознакою. Історія не зберегла нам якихось відомостей про особу Боровського. Поселення виникло не на річці Боровій, а на Сіверському Донці, тож річка, ніби ні при чому.

«Топонімічний словник України» М. Янко стверджує, що наше Борівське «назву перейняло від найменування Боровський перевіз – місця перетину річки Сіверського Дінця Кальміуською сакмою (Татарським шляхом)» От із цим варто погодитись.

Боровський городок виник як елемент сторожової служби Московської держави. До цієї служби донські козаки за отаманства Яковлєва долучилися після прийняття присяги на вірність Московському царю у 1671 році. Саме у той час і почалося будівництво городків по лівому берегу Донця.

Кальміуська сакма – один із трьох основних шляхів, які сполучали Крим з Москвою, перетинала Донець Боровським перевозом. В «Книге Большого Чертежа», написаній у 1627 році, досить точно описано маршрут сакми, і сказано, що Боровський перевіз був посередині між гирлами Борової і Білого Колодязя (сучасна – річка Верхня Біленька, яка впадає в Донець поблизу колишнього Лисичанського содового заводу).

В екземплярі «Книги Большого Чертежа», який належав князю Черкаському, в місці, де описується маршрут після Боровського преревозу до Білого Колодязя, приблизно в 1672 році зроблено запис: «ныне острог тут». Не зрозуміло, на якому березі Дінця знаходиться острог: чи Боровський городок названо острогом, чи острог на правому березі, а на лівому у цей час збудовано городок. Це не головне. Важливо, що якийсь острог був біля гирла нинішньої Верхньої Біленької річки

Понад Боровою був ліс, а переправлятися великим загонам у ліс було незручно, тож переправлялися в районі сучасного Павлограда, посередині між Боровою і Біленькою. От тільки з Лисичанської гори на конях не спустишся, яри тут круті. Тому сакма проходила від вершини Біленької до найдовшої і пологішої балки, яка у ті часи називалася Рубіжний буєрак. Розташована ця балка за склозаводом «Пролетарій». Балкою спускалася до Сіверського Дінця і правим берегом мандрівники підходили до місця переправи.

Козаки Боровського городка спостерігали за Боровським перевозом, виясняли чий загін, його кількість, мета – і мчали під Валуйки до Козиної поляни з доповіддю. Якщо татари «перелазили» Донець у двох тогочасних верстах від Борової, а Борівське знаходиться в 16 кілометрах від річки, то як козакам вдавалося дізнаватись про татарський загін і, випередивши його, доповісти по службі?

Щоб спостерігати за Боровським перевозом, козакам не потрібно було сидіти біля Борової. У той час городок розташовувався не там, де сьогодні, а на території, яку займав до недавнього часу шламонакопичувач Лисичанського содового заводу, навпроти впадіння в Донець річки Біленької, яка тоді називалася Верхній Білий Колодязь. На правому, лисичанському березі, знаходився острог сторожової служби, про який згадується у примітці, зробленій близько 1672 року в екземплярі книги князя Черкаського. З того острога, який був біля гирла річки Біленької, сторожі виїздили до її витоків, і там спостерігали за сакмою.

При появі татарського загону, сторожа мчала докладати в острог. Поки татарський загін добереться до Рубіжного байраку, поки спуститься до Боровського перевозу з високого правого берега, гонець з острога перепливав на лівий берег, де знаходився Боровський городок, а далі козаки Боровського городка висилали гінців на Валуйки. Про місце першого городка і писав архиєпископ Філарет: «в 2 верстах от того места, где она ныне находится».

От тому й назва не Боровий городок, а Боровський, бо походить не від річки Борової, а від Боровського перевозу, за яким вели спостереження козаки Боровського городка. І селище до 1960-х років називалося Боровське, а тоді «українізували» і воно стало Борівським.

Коли молодий цар Петро І задумав йти на Азов, то вирішив посилити тут свій вплив і задобрити донців. Розкольникам, яких тут вже було дуже багато, почали надавати певне послаблення, і посилювати вплив офіційної церкви. За царські гроші почали будувати церкви, куди патріарх особисто направляв священників, а «бродячих попов» приймати заборонялося. Боровське було першим, де збудували церкву, і куди 27 лютого 1694 року було передано антимінс.

Коли ж небезпека від татарських набігів минула, боровчани переселилися подалі від весняних повеней. Навпроти гирла Біленької лишилося Старе Боровське, а «за дві версти» – Нове Боровське. Боровчани підтримали повстанців Булавіна. Після поразки повстання городки бунтівників руйнували, палили, повстанців вішали і висилали в Азов на каторжні роботи. Але церква вціліла, і її перенесли в Нове Боровське. Коли жителів стало багато, вона стала замалою, її продали в Петропавлівку, а в Боровському в 1795 році збудували нову церкву.

На ландкарті 1754 р. з планом поселення слов'яносербських рот, на лівому березі Дінця навпроти гирла Біленької показано однодворський хутір тих борівчан, які вирішили не переселятися. Це й було місце першого Боровського городка. От тільки тепер жителями Борівського були не донські козаки. Після поразки Булавинського повстання, селитися донським козакам тут було заборонено. Починаючи з 1710 року територію почали заселяти українцями. Але в часи Мазепи ті не дуже поспішали переселятися в ці краї. Тому, щоб прикрити кордон, на захід від Станиці Луганської почали переселяти однодворців із-за Бєлгородської лінії.

А від місця заснування Боровського городка нічого не лишилося. Будівництво на цьому місці содового заводу і відстійника, так званого «Білого моря», назавжди поховало надію знайти будь-що матеріальне від Старого Боровського городка. І стає зрозумілим, що назва селища Борівського пішла від того, що городок контролював Боровський перевіз, а не від того, що знаходився на річці Боровій, бо знаходився він на лівому березі Сіверського Дінця, навпроти гирла Верхньої Біленької річки.

Таким є мій погляд на топонімічну історію Борівського. Хто зацікавиться деталями, читайте у моїй книжці «Таке було».