Історія сусідів по дачі з Сєвєродонецька

Раїса Сидоренко та Віктор Король — сусіди по дачі з Сєвєродонецька. Їм обом — за шістдесят. Вони покинули своє палаюче у вогні місто ще перед його окупацією, адже через обстріли, які не припинялися ні на мить.

Орки пускали крилаті ракети навіть туди, де люди стояли у черзі за гуманітарною допомогою. Ми до останнього сподівалися, що все якось налагодиться, але дарма, — каже пані Раїса.

Поховавши свою 92-літню матір, мешканка Сєвєродонецька із паном Віктором виїхала на Хмельниччину. Зараз вони проживають в одному із сіл Городоцької громади. Їх прихистила сестра пана Віктора. Розповідаючи свою історію війни, вони не стримують сліз. Кажуть, все те жахіття, яке бачили, словами не описати.

Життя під обстрілами

Скалічені долі, знищенні будинки та практично зруйновані міста — це результат діяльності «руського міра» на території нашої України. Результат діяльності людей, які прийшли нас «визволяти»... Через так званих визволителів наші діти забули про щасливе дитинство, а літні люди — про спокійну старість, — говорить Віктор Король.

Сусідка по дачі пана Віктора Раїса у цей час переховувалася від обстрілів у підвалі зі своєю старенькою матір’ю. Бабуся, яка ще пам’ятала Другу світову війну, яка пережила окупацію свого міста у травні 2014 року, цього разу не витримала воєнних реалій і 3 березня злягла.

— Я місяць за нею доглядала. Між обстрілами ходила по гуманітарку. Виходячи з дому, не знала, чи повернуся. Дорогою дивилася, як палає моє рідне місто і перетворюється на суцільні руїни. Крики, сльози, розпач людей, які втратили рідних... Все це й досі перед моїми очима, — крізь сльози розповідає Раїса Іванівна.

Каже, рашисти підпалювали ліси, кидали ракети у школи, лікарні, житлові будинки. Дуже хаотично обстрілювали місто градами. Ніхто не знав, куди прилетить наступного разу.

Ворог випалює Сєвєродонецьк на Луганщині по квадратах. Фото: ukrinform.ua

Остання крапля

Одного дня ракета пролетіла над самісінькою головою і пана Віктора, який якраз повертався з дачі додому. Спершу чоловік почув гучний звук, а потім впав ледь притомний.

Воно як шарахнуло, мене аж оглушило. Врятувало дерево, за яке я вхопився, тож вибуховою хвилею мене не віднесло далі. І після цієї події я зрозумів, що пора виїжджати, бо немає сенсу залишатися у місті, яке ось-ось стане другим Маріуполем. У Сєвєродонецьку навіть людей перестали ховати — тіла вбитих просто валялися на вулицях....— каже чоловік.

3 квітня, коли померла мати пані Раїси, в Сєвєродонецьку її більше нічого не тримало. Окрім домівки, яку в будь-яку мить могли знищити орки. І хто зна, можливо вже її й немає.

Я точно знаю, що квартира моєї доньки розгромлена. Там немає ні вікон, ні дверей. Одна коробка. Була, принаймні. А що з тією квартирою, у якій жили ми з мамою, невідомо, — стинаючи плечима, каже Раїса Сидоренко.

Дорога до мирного життя

Виїхали вони із опаленого війною міста 5 квітня евакуаційним автобусом. Доїхали до Слов’янська, звідти потягом — до Львова, а потім — до Хмельницького. Українці радіють, що їм вдалося вирватися із пекла, у якому, за словами голови Луганської обласної військової адміністрації Сергія Гайдая, досі залишається близько восьми тисяч людей.

Фото: Городок.City

Тут, на Городоччині, Раїса Сидоренко та Віктор Король довго звикали до вже забутого мирного життя. Вони здригалися, коли чули звук сирен. Їх лякала і неймовірна тиша. Але відчуття спокою потроху стає все відчутнішим.

Ми безмежно вдячні Хмельниччині за прихисток, — кажуть жителі Сєвєродонецька. — Тут ми повірили, що життя має продовження

Маріанна Шкаврон, Городок.City