«Моя мрія за ці три роки поки що не змінилася». Історія Анастасії Муранової

Сіверськодончанка Анастасія Муранова була власницею найбільшої мережі шкіл англійської мови «English club» на Луганщині. Також ми знаємо її як менторку у проєкті ПРООН, авторку методик, марафонів та соціального проєкту «Англійський мініпарк» у рідному місті. Майже 20 років вона викладає англійську та 12 з них розвиває власний освітній бізнес. Повномасштабне вторгнення та окупація майже всієї Луганської області зруйнували міста та будівлі, але не змогли вбити мрію. Тому за три роки після початку вторгнення Анастасії вдалося відкрити вже 2 школи у Києві.

Анастасія активно веде свій блог та розповідає про різні етапи життя, своє становлення, вміння мріяти та досягати своїх цілей. Не дарма вона називає однією зі своїх сильних якостей саме наполегливість. З дитинства дівчина, якій передрікали дипломатичне майбутнє, жила хай і в штучному, але англомовному середовищі, який створили її батьки. І цей досвід дозволив їй стати однією з кращих, а, можливо, і кращою у своїй сфері на Луганщині та підкорювати столицю з нуля, створити завдяки цим знанням свої методики та будувати свій світ, коли навколишній руйнується та зазнає змін.

Сьогодні, напередодні Дня працівників освіти, ми говоримо про роль вчителя у сучасному світі, бізнес, відновлення і, звісно ж, мрії.

 - Зазвичай співаків питають, чи з дитинства у них була мрія співати та чи робили вони це перед дзеркалом з розчіскою. Читала, що ви в дитинстві саджали дітей та викладали їм. Коли ця мрія оформилася?

 - Не скажу що це була прям моя мрія дитинства. Але, умовно повертаючись до такого, дуже малого віку, згадую дві основні гри, у які я грала. Або я вчителювала, або щось продавала. Проте саме мрією те не було. Я входила в той відсоток – тоді це було 15%, зараз це 5%  - дітей, які просто полюбляють навчатися, яких не треба змушувати, які люблять сам процес навчання. Люблять канцелярію, щось писати, навчатися, вести щоденники, конспекти. Такою дитиною я народилася, такою була. Тому навчання було зі мною як частина процесу. Коли ти навчаєшся, у тебе щось виходить – це така, досить природна історія, що ти потім намагаєшся передавати ті знання далі. Я дуже рано пішла до школи, рано почала читати, писати, знала англійську – мені природно хотілося цим поділитися з іншими. Я збирала дітей з нашого двору, саджала у себе вдома, видавала їм зошити, перевіряла їх – мені на той момент це подобалося. Але в дорослому віці, вже як викладачка, зошити перевіряти я вже не люблю. А тоді ж мені це дуже подобалося! У мене була така червона паста. Я все життя пам’ятаю, як так чи інакше передавала знання, хоча у більш-менш дорослому віці я не воліла стати ні продавчинею, ні вчителькою. Але по життю я вчителювала, тому що я була розумна, відмінниця, подружці завжди допомагала, навчала її, щоб ми швидше зробили домашнє завдання та пішли гуляти. Колись я навчила дівчинку з нашого двору, молодшу трохи за мене, читати по оголошеннях на під’їздах. Я зривала їх, давала їй та вчила читати. Так завжди було – бо коли ти відмінник, навчаєшся швидко, гарно, краще за багатьох, ти маєш передавати ці знання.  Я не скажу, що це мрія, яка збулася. Ні, так сталося, оформилося, бо життя мене повернуло до цієї професії, хоча про неї я ніколи не мріяла. У мене були зовсім інші плани.

«English club»

 - У вас англійська була з дитинства завдяки родині. Чи правда, що весь розважальний контент був англійською саме з дитинства?

 - Це не просто розважальний контент був. Це була частина мого життя. Тому що в якийсь момент так мої батьки вирішили – точніше, тато вирішив, а мама просто підкорилася. Бо не було у них можливості створити реальне середовище, наприклад, відправити мене за кордон і там мене навчати в англомовному просторі. Тому вони самі створили таке середовище, просто придбавши телевізор. Батько записував різні мультики та фільми. І це був єдиний можливий варіант для мене подивитися щось по телевізору – англійські фільми та серіали. Але це було просто фоново. Це не те, завдяки чому я вивчила мову. Так, це, дійсно, дало мені гарну вимову, я могла думати англійською, тому що багато її чула, могла розмовляти досить вільно для свого віку. Але це була лише частина цієї історії, де більшість моїх знань вкладалася в те, що батько щоденно займався зі мною англійською багато років. Я кожного дня чула її. Від 4 до 6 годин я дивилася телевізор. Взагалі у мене СДУГ і я все робила під телевізор, під якісь фонові звуки, тому дивилася його багато. Плюс у мене була спеціалізована школа англійської, куди я ходила додатково до основної, також займалася з репетиторами. Батько займався щоденно по годині мінімум. Плюс постійне умовно штучне середовище з англійської. Все це склалося в те, що мову я знала дуже добре.

У своїй школі 

 - Чи підходите ви так зараз до своєї дитини?

 - До дитини своєї я взагалі так не підходжу, тому що, по-перше, він не входить у ті 5% дітей, які полюбляють навчатися, по-друге – він не гуманітарного складу розуму, а математичного, мова дається йому важко, не любить читати, писати, а любить рахувати. На жаль, у нього немає любові до англійської. Якби вона була, я б на це звертала більше уваги. Проте він ходить на англійську, вивчає її, знає її – читає, пише, може щось мінімально сказати про себе. У принципі, для його віку це ок. Це не якісь суперзнання. Але в мене немає пунктика, що він має знати мову, що я маю з ним займатися. Я не вірю в білінгвізм взагалі. Ніколи не вірила в це, але зараз вже науково доведено, що ця історія не працює. Що дитина врешті-решт обирає мову середовища. Тому ці зусилля не те що марні, просто це вибір кожної людини. Комусь це просто подобається. Мені це не подобається, я це робити не хочу. У мене немає такого, щоб я з дитиною розмовляла суто англійською. І взагалі є багато історій, хто дивиться блогерів, бачив, як вони намагалися робити це зі своїми дітьми. Діти просто входили в такий чіткий протест – не хочу, не буду. Взагалі часто діти вчителів англійської мови або не знають її, або ходять до інших шкіл. Це нормальна історія. Колись я цьому дивувалася, а зараз знаю, що для вчителів англійської мови це нормально. Вони не навчають своїх дітей з різних причин.

«English club»

 - Чи не було бажання колись просто взяти та змінити щось, зректися того шляху? Зазвичай так іноді буває у спорті, коли все ставлять на карту.

 - Просто це не був мій шлях. Я ніколи не бачила себе вчителем, це не була така собі квінтесенція мого життя або призначення. Це й зараз є таким хобі умовно, з якого виріс мій ще один бізнес. Але базово я все одно бачу себе підприємцем, який викладає. Я не бачу себе саме викладачем. Бо вчителі, якщо вони саме в цій професії розвиваються, то вони постійно навчаються, до чогось ідуть. Мені здається, що в цій професії я вже до всього прийшла. Я вже не думаю зараз, що мені треба ще піти десь повчитися. Куди б я не прийшла вчитися, люди, коли дізнаються скільки я викладаю та скільки у мене викладацьких годин, зазвичай кажуть – «Може, ми у вас чомусь повчимося?» Тому саме в цій професії мені кудись йти вже дуже важко. І викладаю я досі тому, що мені це подобається. Подобається працювати з людьми, подобаються мої студенти. Я досі відчуваю, що мені є, що їм дати. І поки я це відчуваю, я викладаю. Хоча я вже можу цього не робити. Плюс я вчителюю для того, щоб бути в курсі взагалі. Тому що коли ти керуєш школою, але сам не викладаєш, тобі дуже важко зрозуміти, що взагалі трапляється. Мене завжди дивувало, як люди пишуть шкільні підручники, книжки для дітей, не викладаючи при цьому багато років самостійно. Я взагалі не розумію, як це робиться. Бо я пишу підручникові матеріали та одразу тестую їх на людях. І одразу бачу, що працює, а що ні, що їм треба дати, щоб вони зрозуміли, чого саме не вистачає, а чого навпаки забагато. І це змінюється постійно. Люди ж пишуть підручники, не працюючи по них з дітьми або відпрацьовуючи їх на маленьких фокус-групах.

Але у мене була перерва в англійській. Коли я була тінейджеркою, я сказала батькам, що хочу знати та бачити серіали, які дивляться інші. Ту ж «Бригаду», яка тоді була на піку популярності. Бо мені ні про що було  розмовляти зі своїми однолітками. Я прям бунтувала та якийсь час не займалася взагалі англійською мовою. Знову ж таки, мені ніхто не передрікав саме такий шлях і я його своїм не бачила. А тому я його і не зрікалася. Тому що у мене були інші плани. Це те, що сталося дорогою до інших шляхів.

Анастасія Муранова

 - Ви збиралися вчитися дипломатії, але не склалося. Чи було відчуття, що вас щось веде саме у викладання, коли не склалося з дипломатією? І чи розглядали ви вчителювання взагалі, хоча б як варіант?

 - Ні, у мене не було прям відчуття, що мене саме веде. На початку свого шляху почала викладати, тому що я забувала мову, у Сіверськодонецьку не було якогось speaking-club, до якого я б могла доєднатися. І я подумала, що для того, аби я не забула мову, мені треба щось робити. Я взяла декілька студентів. Але не думаю, що мене вело у викладання. Так складалися обставини, що я почала вчителювати та знайшла одразу дуже багато студентів, побачила у цьому перспективу, тому що весь інший бізнес був товарним і в цьому мені дуже важко було бачити гроші. Як викладач, ти прийшла, провела заняття та одразу маєш гроші, їх не треба перевкладати. Це було дуже приємно – заробити та одразу витратити, нікуди не вкладаючи.

А бути викладачем не розглядала, коли мені запропонували після олімпіади навчатися на бюджеті у ЛНУ Шевченка. Я пам’ятаю це запрошення, школа була така щаслива цим результатом. Я ж думала – мені воно не треба, я ніколи не поїду у ваш Луганськ, не буду там навчатися, тим більше на викладача. Але сталося як сталося.

 «English club»

 - Пам’ятаєте перший свій урок, за який отримали гроші?

 - Прям перший свій урок я не пам’ятаю. А почала викладати вже в університеті, бо на факультеті іноземних мов всі викладають, поки навчаються. Тому я також це робила. Я приїжджала додому на вихідні й у мене було декілька дітей, з якими я займалася. Я навіть не пам’ятаю, де я знайшла їх. Хтось був знайомий знайомого, дитина знайомих моїх батьків. Я з ним займалася дуже довго. Були студенти за оголошенням у газеті, яке я давала. Коли я вже почала вчителювати у більш обізнаному віці, після університету, коли у мене був невеличкий бізнес, тоді у мене вже було двоє дорослих студентів. Я їх увічнила у своїх матеріалах, тому що, у принципі, завдяки цим людям і з’явилася моя методика. Бо до мене прийшла моя перша студентка, яка сказала, що повністю довіряє мені, готова слухати. Ми починали з нуля. З цього рівня підручників не існувало. Саме з цією студенткою я задумалася, з чого починати, коли людина нічого не знає. І почала писати свою першу схему прям у її зошиті. Саме на цих уроках я почала робити власну методику. Хоча я була зовсім молода, займалася з нею у зйомній квартирі.

«English club»

 - У вас понад 30 000 годин викладання. І ви відмічали, що з таким рівнем розвитку вже мало хто викладає – тут вже мова або про керування, або про суто бізнес. Ви досі ведете заняття, на які, знаю по собі, хочуть потрапити. Ви сказали – бо «мені є, що дати». Чи можна просто взяти та перестати бути вчителем? Чи це місія, від якої не зректися?

 - Так, на цьому етапі вже  мало хто викладає. Коли люди досягають певного рівня, вони або втрачають цікавість, або просто «наїдаються» цього, тому що це дійсно важка та ресурсна робота. Авжеж зараз я не викладаю, як раніше, коли у мене було по 14-15 занять на день. Зараз у мене максимум 6. І я вже відчуваю, що 6 для мене забагато, мені б краще 4.  Рідко буває 8, коли я маю когось підмінити. Зараз вже на таку кількість, як 8 уроків, не вистачає ресурсу. І вік, мабуть, вже не той, і купа справ, які я маю робити, з операційних речей, стратегічних, які займають час та ресурс.

Я викладаю досі з декількох причин. По-перше, вважаю, що мені є, що дати. По-друге, мої заняття відрізняються від занять школи загально. Адже щось дозволяю собі робити зі студентами з психологічної практики, щось з коучингової, десь підтримати, десь запитати, якщо відчуваю, що людині важко або щось не дається. І, в принципі, до мене приходять люди або за рекомендацією, або суто до мене. Я дуже погано кажу ні. Також до мене потрапляють студенти, які не прижилися у школі, ніхто їм з вчителів не сподобався. Тобто так підбираю крихти за школою, або беру тих, хто прям дуже хоче до мене. По-третє, тримаю руку на пульсі. Щоб допомагати своїм викладачам вчителювати. Коли сам робиш це, краще розумієш, що відбувається навколо. Я досі роблю матеріали для школи. І не розумію, як можна робити матеріали, не викладаючи самій і не бачачи, як це працює на інших людях.

Чи можна перестати бути вчителем? Можна. Я знаю тисячі таких випадків, коли люди переходять в інші професії, суміжні, відкривають школи, стають керівниками, починають викладати вчителям, роблять франшизи й так далі. Шукають себе. Тому що дійсно можна вигоріти до цієї професії. Вона дуже ресурсна. Я не думаю, що це прям місія. У 21 сторіччі це слово втрачає свої сенси. Так швидко змінюється світ і важко уявити, що ти займаєшся чимось дуже довго й нічого не змінюється. Це прям виклик нового часу, що професії змінюватимуться. І, можливо, людина матиме багато професій за життя, буде перенавчатися, перекваліфіковуватися, тому я не думаю, що це прям моя місія. Я все одно в першу чергу вважаю себе підприємцем. А викладаю зараз, умовно, для душі.

Анастасія Муранова

 - Як починалася ваша мережа? Чи правда, що все стартувало з 4 тис. грн?

 - Так, я отримала вихідну зарплатню з того місця роботи, де я працювала. І це було 4 тисячі гривень (це 500$ на той час). Тоді мені цього вистачило, щоб переклеїти шпалери, купити стільці, дошку, щось забрала з дому – комп’ютер, принтер, папки. Так все й починалося з маленького класу, де десь пів року я викладала сама. Згодом у мене з’явилася ще одна вчителька. А потім стався 2014 рік.

 - Зараз можна казати, за кілька років це може вилитися у всеукраїнську мережу?

 - Зараз мені про це важко сказати. Я не маю такої мотивації, щоб це була прям всеукраїнська мережа. Хоча це була наша позачергова ціль до вторгнення. Створити франшизу. І ми до цього дуже повільно йшли. Але наразі для того, щоб це сталося, потрібні великі гроші на старті. Або потрібно ризикнути дійсно всім. Насправді й грошей таких немає та особливо ризикувати нічим, бо ми все втратили. Тому важко сказати, що це буде мережа на всю країну за кілька років. Світ дуже-дуже швидко змінюється. Тому не виключаю, що й цей бізнес буде змінюватися.

На роботі

 - Що вдалося зробити за три роки?

 - Нам вдалося вижити. І це я вважаю класним досягненням у реаліях сьогодення, тому що багатьом бізнесам, які релокувалися, вижити не вдалося. На жаль. Дуже багато колег позакривалися по всіх ринках. Багато з наших земляків. Тому вижили – і це вже плюс. За три роки ми відкрили 2 школи офлайн у Києві у двох ЖК на лівому березі – це «КомфортТаун» та ЖК «Галактика». З нами в команді зараз 8 людей з 30, які працювали на момент початку повномасштабного вторгнення - це, я вважаю, багато. Тому що у багатьох дуже сильно змінилось життя. Різко та швидко. Хтось виїхав за кордон, хтось змінив сферу діяльності, хтось повністю поміняв життя і вже не міг так жити, як раніше. Бо війна – це великий виклик.

«English club»

 - Роль команди. Які головні цінності мають плекати люди, які хочуть з вами працювати?

 - Роль команди – вона ключова, бо від неї залежить все. Це вам, думаю, скаже будь-який підприємець. Можливо, є бізнес, який не потребує залучення багатьох людей та їхньої ключової ролі, але це точно не про такий сервісний бізнес, як наш. Найголовніші цінності – чесність і порядність. Це першочергова історія, ми завжди про це кажемо, на будь-якій співбесіді. Я це постійно повторюю. Бо ми все, що завгодно можемо вирішити, поки з нами чесні. Для мене і як для людини це головний принцип мого життя. Тому на це ми дуже зважаємо. Все інше можна виховати, навчити, змінити.

Колектив «English club»

 - Ви вимогливий керівник?

 - Чесно, не знаю цього про себе. Мені здається, що ні. Можливо, люди, які працюють зі мною, скажуть інакше.  Я до себе дуже вимоглива. Це так. Але війна мене дуже поміняла й розслабила у багатьох моментах, де раніше б я була дуже зла, тривожна й мені було б дуже некомфортно. Зараз у 90% випадків, якщо це не питання життя та смерті, мені майже все одно. Я знаю, що це можна вирішити. Це питання часу, грошей, але не кінець світу. Раніше я була точно емоційнішою. І більше речей мене виводило з себе. А зараз до більшості речей я ставлюся дуже спокійно.

 - Хто читає вас, знає, що ви знаєте, як мріяти. І ділитися цим. Бо мріяти – це теж навичка. Найбільша ваша саме професійна мрія зараз?

 - Так, мріяти – це точно навичка. І моя мрія за ці три роки поки що не змінилася. Можливо, трансформувалася. Я мріяла відкрити школу, потім другу. Зараз професійна мрія – стати на ноги, щоб бізнес працював спокійно й ми могли трошки розслабитись. Зараз ми працюємо дуже багато. Плюс багато стресу, різних нюансів. Робота у Києві точно відрізняється від роботи у Сіверськодонецьку. Тут є свої нюанси. Тому я мрію стати на ноги та впевнено стояти. І не переживати за кожну річ, яка стається. Бо це зараз інакше все – жити в іншому місці, працювати в іншому місці, не мати матеріальної бази певної, власних приміщень. Це дуже важливо. Я і раніше це знала. Прицільно не стикалася, бо були свої. Коли ти в оренді, це вже інша історія та інші правила гри.

«English club»

 - У вас є серія сторіз про віру, візію та уяву. І, хто вас знає, бачив, як воно втілювалося. Чи ніколи не було тісно в рідному місті з такою уявою?

 - Ні, мені ніколи там не було тісно. Але, думаю, що вочевидь це було так. Бо нас життя виштовхнуло з такої зони комфорту, з зони повільного розвитку в абсолютно некомфортну сферу, в абсолютно некомфортне для нас місто – велике, де ми взагалі стикаємося з іншими викликами. Перед великою війною я обирала собі коуча, на сесії одна з наставниць тоді сказала – «Ви бачите, що вам вже тут тісно, вам треба рухатися далі, ви тут вже все зробили». А у мене були такі амбітні мрії – другий поверх на Федоренка, мурал на всю стіну, вже все було у моїй уяві. І тут мені кажуть – «Ви розумієте, це вже немає сенсу, місто маленьке, треба рухатися далі». І мені було дуже боляче слухати її слова. Я припинила цю співпрацю. Я подумала – все можливо, хоч це й маленьке місто. Мені було дуже боляче від її слів, образливо. І мені це не сподобалося взагалі. Але, по факту, мабуть, вона виявилася правою. Життя, вочевидь, краще знає, де ми мали б бути. Досі, хоч і пройшло вже три роки, ми можемо йти з чоловіком десь гуляти та в серцях сказати – «Уяви, на якому рівні ми б були, якби не війна! Щоб ми зараз з тобою робили. Де б ми зараз були». Ми рідко про це розмовляємо, згадуємо все рідше та рідше, але іноді така нотка ностальгії по тому життю досі є. Є уява, у якій все є. А є реальність, яка трошки протвережує. Тому працюємо в тій реальності, яка є.

«English club»

 - Чи зараз більше місто дає більше можливостей?

 - Авжеж, більше місто дає більше можливостей. Але це просто інші можливості. Можна мати вищі ціни, але при цьому нижчий дохід. Але мати таку велику школу, наприклад, як була у нас вдома, тут не має такої практики. Там у нас була школа на 500 людей, тут таких не бачила. Можливо, я просто не знаю. Зазвичай це маленькі школи до 100 людей. Це велике місто, де більше конкуренції, шкіл багато, але вони маленькі. Звісно, є ключові гравці на ринку, можливо, у них більше людей. Але ми з ними не конкуруємо взагалі.  Велике місто дуже чітко ділить, хто що може взяти. Якби я була молодша років на 10, я б вам точно відповіла інакше. Зараз, на жаль, вік впливає. Хочеться більше спокою та менше стресу. А от років 10 тому я б сказала, що ми тут зараз всіх порвемо. Я думаю, що нам буде комфортно мати 5 шкіл, точно не більше. Бо коли ми з нашою директоркою Анею приїхали перший рік у Київ та відпрацювали повністю онлайн, у нас було спокійне, розмірене життя. І ми поїхали на пляж, побули там один день та подумали, що ми б могли працювати просто з пляжу далі все наступне літо, було б класно. А вже наступного року ми відкрили школу й наш пляж накрився мідним тазом.

Тому, звісно, велике місто дає можливості. Але, можливо, не такі, про які ми всі думаємо. Вважаю, що нас всіх чекає велика криза. Розріз між багатими та бідними стає все більшим та більшим, середній клас стирається взагалі, а на ньому тримається вся економіка. Тому точно нас чекають зміни у світі. Світ дає інші можливості та змінюється дуже швидко. Тому просто треба побачити, що буде далі.

«English club»

 - Марафони. Як прийшло бажання це реалізувати та скільки людей пройшло через них?

 - На найперший марафон було записано 50 людей. І перед самим його початком я потрапила в ДТП. Прокинулася після наркозу у реанімації та ще змогла записати аудіо студентам, що, на жаль, я потрапила в аварію, але, думаю, що швидко оговтаюсь та ми продовжимо. Але на це пішло понад місяць. Тому він був перенесений. Але коли я вже повернулася та почала реалізовувати перший марафон, то там вже було десь 300 людей. Багато хотів мене підтримати після аварії, було багато репостів, багато людей доєдналося. Плюс він йшов за донат і внески були різні. Від 300 гривень до декількох тисяч. Загально через марафони пройшло кілька тисяч людей. Перші були дуже потужні за кількістю людей. Я не встигала перевіряти домашні завдання, робила це просто постійно. Я часто зараз отримую коментарі, що Аня працює, а я знімаю, розважаюся. Приблизно навпаки було перші два роки, коли я вела марафони, тому що домашні завдання я прослуховувала день і ніч. Але мені це було в кайф. Було дуже приємно, тому що я цю ідею виношувала дуже довго, довго намагалася її реалізувати, але не виходило зібрати людей взагалі. На першому безкоштовному марафоні було 8 людей, таких дуже близьких мені дівчат, яких я знаю. Я перші ефіри писала день, а іноді два. Писала, перезаписувала. Підшуковувала інформацію. Мені все здавалося, що це занадто мало, що треба дати більше. Зараз, думаю, що це будуть змінені формати. Я бачу в них велику цінність, тому деякі речі не перезаписую, бо не вірю, що це можна зробити краще. Це було в емоційному потоці, запалі. Я сама багато навчаюся, бачу реалізацію проєктів через деякий час в інших людей – і можу сказати, що перше – найсильніше завжди. Коли людина горить цим, викладається, говорить від серця. Потім же зайве прибирається, слова вирізаються, людина говорить готовими фразами, вона вже знає, що хоче сказати, є скрипт. І це дуже зчитується. Тому я не перезаписую, зберігала все, як є. На мою думку, пеші потоки були найсильніші.

Студенти  «English club»

 - Ви авторка методик. Чим найбільше пишаєтеся з них?

 - Зараз я найбільше пишаюся тим, що всім людям, які скептично ставляться до цього, я можу сказати – що так і є, я пишу ці матеріали. Вважаю, що це велике досягнення. Тому що насправді дуже багато шкіл, дуже багато вчителів скептично ставляться до цього та вважають, що це неможливо. Мовляв, всі методики придумані вже, всі матеріали існують, навіщо щось вигадувати. Адже на це треба покласти життя, робити роками — ніхто на це не зважиться зазвичай. Насправді десь вже 15 років я роблю це майже щоденно. Тобто щодня я щось змінюю, додаю. Це дійсно велика робота. На це дійсно треба покласти життя, я з цим згодна. Але просто є такі люди, які це роблять. І на зборах вчителів люди до цього ставляться скептично й починають з цього сміятися. А я можу встати та сказати – от я, я існую. Подивіться на мене, я це роблю. Хоча раніше я про це ніколи не казала на якихось загальних зустрічах. А зараз я кажу про це вголос. І я цим пишаюся, бо раніше не могла.

Знову ж таки, методика – це умовність. Це, по суті, формат матеріалу. Методику цю насправді придумав мій батько, дав їй назву – «Методика солоного огірка». Адже,  якщо опустити огірок у солоний розсол, так чи інакше він стане солоним, проти своєї волі. Приблизно так він навчав мене. Я дуже довго сміялася з цієї назви. І, умовно, вона так і збереглася. На перших матеріалах у нас був огірок. Невдоволений такий, у капелюсі, з моноклем, паличкою. Але я так і не знайшла автора малюнка. І після вторгнення мені Діма Прудов його перемалював, зробив у гарній такій якості. Проте зараз ми прибрали з матеріалів мій підпис та цей малюнок, але сенс методики залишився.

 - Ви не полишаєте навчання й самі. Що воно дає та як обирає навчання людина, яка сама викладає, створює освітній процес та допомагає людям?

 - Насправді тимчасово полишила навчання. Взяла аскезу й рік не буду нічому навчатися.  Навчання — це нескінченний процес, можна взагалі ніколи з нього не вийти. Але я відчула, що мені точно треба зробити паузу. І це вже друга пауза у моєму житті. Перша була після університету, коли я отримала диплом. Я вийшла з церемонії нагородження та сказала, що більше ніколи в житті нікуди не піду навчатися. І пішла вчитися аж через 7 років — у 27 років.

Що дає навчання? Багато всього. Але тут ще питання у тому, хто навчається. Мені воно давало опору, розуміння, що я пізнаю щось нове, на самому початку навчання відкривало мені очі на дуже багато речей. Адже після університету у мене була чималенька пауза, так сильно травмувала мене ця історія. Я навчаюся тільки тому, що мені цікаво. У моєму випадку це розпилювання, коли ти намагаєшся схопити все, а в результаті нічого з цього не робиш. Проте зараз я до цього ставлюся більш філософськи, тому що я дізнаюся, як створений світ і як на це дивляться різні точки зору. І мені здається, що від цього мій світ стає більше таким 3-Д. Навіть 5 чи 7 Д. Коди ти розумієш, як різні системи підходять до розуміння світу.  Всі вони дивляться на одне й те саме, але описують різними словами. Від цього твій світ точно стає ширшим, ти стаєш іншою людиною. Тому що кожне навчання змінює твої погляди. Ти  точно вже не дивишся з тієї точки зору, у якій був на момент початку навчання. Іноді цього у навчанні достатньо – бачити, знати, розуміти інші думки багатьох людей.

А прям навчитися чомусь можна тоді, коли ти щось робиш багато років. Я завжди обирала досвід першочергово, ніж навчання. У мене багато різного досвіду —  і навчання людей, і консультування у різних програмах, і перекладацька робота. Навіть, якщо це була робота, за яку мені не заплатили гроші, це все одно був досвід, на який я свідомо йшла. І я свою експертизу бачу саме в тому, що у мене багато різного досвіду у плані англійської і не тількі. Моя експертність у тому, що я різноманітно бачила освітній процес, працювала з різними людьми.

Анастасія Муранова

 - Ваші 3 найсильніші та найслабкіші (чи ті, які заважають) сторони?

 - Одну точно можу назвати – це наполегливість. Я раніше казала, що цією наполегливістю можна бити стіни. Зараз я вже обираю, хочу бути наполегливою чи спокійною. Також це віра та можливість працювати з собою. Бо єдина людина, яку ти можеш контролювати, це ти сам. І це вже достатньо контролю та дає тобі дуже велику силу.

З найслабкіших… Одна з них — це відсутність фінансової грамотності. Бо я завжди думаю, що сьогодні – це, можливо, останній раз. Далі буде як буде. Я на емоціях можу витратити багато грошей, особливо якщо мені здається, що щось треба купити в школу. Щоб там було красиво. Я прям можу на це витратити багато грошей. Можливо, оце точно не сильна риса.

Також, я думаю, що це, в принципі, риса українського бізнесу  та українців загалом  –  синдром меншовартості. Це точно є. От ви питали про місію —  мені завжди було складно брати гроші за те, що я роблю. І досі так. Ми досі кожного разу підіймаємо ціни з таким скрипом. Дуже довго обговорюємо. Аня вже каже, що не питатиме мене. Я кожного разу думаю, що треба мати ще один окремий якийсь бізнес, окрім цього, бо так справа не піде.

Щодо найслабкіших – є багато дрібних речей, які б я виправила. Але я все одно вірю, що наші слабкості – це те, що робить нас сильними врешті-решт. Якщо ми правильно вміємо з цим працювати. Це така точка росту. Я б не назвала це слабкостями, а саме рисами, які притаманні мені. До того ж ці сторони можна закрити різними способами. Наприклад, за допомогою людей, які доповнюють тебе своїми сильними сторонами. 

 «English club»

 - Як себе ідентифікуєте, окрім педагога? Бізнесвумен, коуч, ментор? У кожному з цих відвітлень теж присутня педагогіка, по суті.

 - Я точно не бізнесвумен. Не ідентифікую себе з цим словом. Я точно підприємець. І у мене  пішов певний час на те, щоб це прийняти. Я підприємець і та людина, якій цікавіший процес, ніж гроші.  Я не готова робити певні речі за гроші, тому це не про бізнес. Але я про це задумуюсь. Коуч – ні. Ментор – теж ні. Зараз я ідентифікую себе як експерт з англійської мови. А під це можна підкласти дуже багато речей.

Взагалі вважаю, що педагогіка – це виховання. Це дуже людська риса. Кожен з нас по-своєму педагог. І по-своєму викладає свій предмет. Виховання себе – це те, чим людина займається все своє життя. Тому педагогіка, по суті, всюди.

 - У житті ці навички викладання заважають чи допомагають?

 - Я не думаю, що це прям навички. Це про те, що я точно народилася людиною такого формату, я була такою завжди. Навички — це більше про вирішення якихось речей у моменті, емоційний інтелект щодо навчання, виховання та педагогіки. А все інше – то сутність моя.

Не можу сказати, допомагають вони чи заважають. Я все одно спостерігаю за людьми завжди, вивчаю їх. Їхні реакції, те, як вони діють. Особливо цікаво спостерігати за сім’ями з дітьми та намагатися зрозуміти, чому вони роблять щось саме так.

Чому може заважати… Я завжди кажу своїм друзям, що я у будь-якому конфлікті їх з їхніми дітьми я на боці дітей завжди. І деяким людям це неприємно. Але це факт. Бо у цих відносинах доросла людина саме ви. Тому вся відповідальність на вас, так чи інакше.

Плюс я можу бути не згодна з якимись методиками виховання. Не засуджую, але не згодна. Я не всім про це кажу, але близьким можу підсвітити. Хоча, мабуть, не маю на це права. Але хочеться у чомусь допомогти. Це неправильно, авжеж. Особливо, коли тебе не питали твоєї думки. Але я  можу це зробити. Зізнаюся, у мене є ще одне guilty pleasure — я виправляю великих блогерів, коли вони пишуть англійською. Це прям така токсична-токсична звичка. Але мені від цього приємно. Розумію, що неправильно, але не можна ж бути постійно чемним та хорошим.

Ще у мене є суровий погляд, як у Паддінгтона. Я можу на людей подивитися дуже засуджуюче, особливо, коли розумію, що вони роблять щось неправильно. І всім від цього погляду неприємно. Я вважаю, що це «педагогічний» погляд. Іноді ти маєш навчати просто виразом свого обличчя. Але це також не завжди правильно. Не має виходити педагогіка за рамки класу. Але це, авжеж, все одно стає твоєю сутністю за ці роки.

«English club»

 - Якщо не педагогіка, то що б це було?

 - Мабуть, все ж таки дипломатія. Я б пішла цим шляхом, але я б точно у ньому розчарувалася. Я вже в ньому розчарована. А, можливо, у мене б щось вийшло змінити. Я не знаю. Якби не педагогіка – точно «керувати» (посміхається - ред.) світом, 100%.

«English club»

 - Чи любите день вчителя?

 - Раніше День вчителя – це було велике свято. Я пам’ятаю 2014-2015 роки, у цей день ми просто утопали у квітах, цукерках. Зараз свято знецінене. Я розумію, що у людей просто немає якихось зайвих грошей. Плюс професія вчителя знецінена у суспільстві. Нам є, з чим порівняти. Особливо це відчутно тим вчителям, яким платять гроші за навчання.  Більшість людей вважає, що якщо платить за це – то це вже подяка. І, в принципі, вони праві. Тому якоїсь окремої пошани останні роки немає. Авжеж, є окремі випадки.

Не можу сказати, що люблю це свято. Але я і не вважаю його якимось моїм днем. Проте мені приємно, коли дівчат наших вітають. Бачу їхню радість. Я думаю, що вчитель – це та професія, яка потребує подяки. Тому не нехтуйте. Зараз навіть у батьківських чатах питання  — вітати чи не вітати вчителя  — обговорюється. Я хочу сказати, подумайте – люди йдуть у цю складну професію, недоотримують гроші, це дуже важко та ресурсно. Так мало залишилося тих, хто дійсно вчителі. З кожним роком їх все менше та менше. Вони зараз як діаманти, які треба шукати. І їх треба і вітати, і дякувати, і підтримувати. Бо ніхто не прийде їх замінити. Окрім, можливо, штучного інтелекту. Але якщо ви хочете, щоб ваших дітей навчала машина, без емоцій та почуттів, можливо, ви все робите вірно.