Микола Бараннік: "Спорт мав би залишатися поза політикою, але це зараз неможливо"

Нещодавно на Чемпіонаті світу в Данії пауерліфтер з Рубіжного Микола Бараннік встановив світовий рекорд у присіді, а також виграв змагання. До цього в липні він став срібним призером Всесвітніх ігор 2022 з пауерліфтингу у середній вазі.

Микола – дуже відомий на Луганщині спортсмен, заслужений майстер спорту України з пауерліфтингу та тренер-викладач дитячо-юнацької спортивної школи №1 Рубіжанської міської ради Луганської області. Він завжди прославляв рідний край на змаганнях та неодноразово визнавався найкращим спортсменом міста: 2005, 2007, 2010-2020 роки.

У 2020 році Микола Бараннік був вшанований званням «Почесний громадянин міста Рубіжне».

У пауерліфтингу 33-річний спортсмен з 14 років. 2022 рік став для нього переможним та тріумфальним у кар’єрі та переламним через війну. Йому з трьома дітьми та дружиною довелося покинути рідну домівку, зібратися та зуміти дійти до своєї мети. Проте і сьогодні його головною мрією залишається повернення до рідного міста.

В інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн» спортсмен згадує змагання при свічках колись на Луганщині, розповідає про збори цього року без світла та ділиться, як це – тримати себе постійно в своїй ідеальній формі. Бо нинішній рекорд не останній в планах Миколи.

 - Ви тільки-но повернулися з Чемпіонату світу, який проходив у Данії. Як дорога?

 - Добиралися автобусом, який нам орендувало наше міністерство. Ми знаходилися перед чемпіонатом на зборах у Конча-Заспі на олімпійській базі. Звідти й виїжджали. Дорога довга, важка. Але головне – результат.

 - Ви довго йшли до світового рекорду?

 - До світового рекорду був готовий ще давно. Але все відкладалося. У 2019 році, коли я вперше виграв Чемпіонат світу, більше орієнтувалися на суму балів, на перемогу. За рекордом не гналися. Відклали. У 2020 році через карантин на міжнародні змагання не виїжджали. У 2021 році був Чемпіонат світу в Норвегії. Непростий для нас, тому що на ньому ми заробляли ліцензії. То був відбір на Світові ігри 2022 року. За рекордом не гналися, потрібна була ліцензія. І тоді знову відклали, хоча увесь цей час залишалися готові до рекорду. У 2022 році на Всесвітніх іграх – це найтитулованіші змагання у кар'єрі не олімпійських спортсменів, вони прирівнюються до Олімпійських ігор і проводяться раз на 4 роки під патронатом МОК – теж було завдання потрапити до призової трійки, а не ставити рекорди. Боялися ризикувати. Треба було приносити бали нашій збірній. І знову відклали.

Наразі, на Чемпіонаті світу, завдання було виконане по максимуму. І відбір, і виступи. 45 медалей Україна виграла вперше в історії. Тут уже можна було ризикнути, підняти рекордну вагу. Вийшов рекорд світу у присіді. Жим лежачи трохи не пішов. Були свої технічні моменти. І травми далися взнаки. У принципі, якби друга чи третя спроба у жимі лежачи була вдалою, це 270 кг, то в становій тязі вистачало 300 кг підняти і був би рекорд світу в сумі. 946 кг дорівнює рекорд, я зараз зібрав 933 кг. Ці 10 кг дуже вирішують.

Тепер ціль – рекорд у сумі.

 - Коли його можна поставити?

 - Рекорди світу піднімаються або на чемпіонатах Європи, або на чемпіонатах світу. Тобто, на міжнародних стартах. Світові ігри будуть аж через 4 роки, у 2025 році.

 - Важко роками безперервно тримати таку форму і бути постійно готовим?

 - Так, це постійні пікові навантаження на організм. Але весь секрет у тренуваннях. Хто більше тренується, хто більше, скажімо нашим сленгом, «паше» у залі – той і піднімає. Так, це постійний ризик травми, непомірні для організму навантаження. Нелегко.

Але, насправді, немає нічого понад. Якщо інші спортсмени піднімали цю вагу, то все можливо. Якщо рекорд встановили до мене, то і мені можна спробувати.

 - Ви сказали, що Україна поставила рекорд з медалей – 45 штук. Чи пов'язано це із ситуацією в країні, підйомом морального духу, бажанням щось зробити для країни? Зараз Луганщина, наприклад, показує чудові результати у різних стартах.

 - Так. Національна збірна з пауерліфтингу та й інші види спорту – ми своєю роботою, своїми інтерв'ю, виступами допомагаємо нашим бійцям, підтримуємо моральний дух. Даємо зрозуміти, що вони не самі. Ми воюємо на своєму рубежі у спорті. Вони захищають нас, дають нам можливість тренуватися, виступати та захищати честь країни не лише у боях.

 - Чи можна зараз говорити, що спорт більше не може залишатися поза політикою?

 - Я сказав би так: дуже хотілося б, щоб спорт залишався поза політикою. Але зараз це дуже складно. Ті ж самі спортсмени країни, яка увірвалася до нас із війною, – теж є у них і окремі тренери, і спортсмени, які все розуміють. Я не скажу, що абсолютно всі такі, але вони є. Але знову ж таки, мовчання – знак згоди. Я дуже довгий час знайомий із збірною росії. З моменту початку війни жоден спортсмен не написав не те, що пост якийсь на підтримку, а й просто навіть смс зі словами «Як ви? Живі?» ніхто не надіслав. Навіть деякі тренери та спортсмени підтримують війну, виставляють відповідні пости.

При цьому Міжнародний олімпійський комітет та інші спортивні організації повністю виключили росіян та білорусів із міжнародних змагань. Ось тому я й говорю, що спорт мав би залишатися поза політикою, але це зараз неможливо.

 - Чи відчувається підтримка інших країн, коли ви виїжджаєте на міжнародні змагання?

 - Є таке. Спортсмени інших країн підтримують, наші гасла вигукують і «Слава Україні» кричать. Це дуже тішить, що вони з нами. У Данії на Чемпіонаті світу у Данії було кілька жінок із дітьми, які виїхали з України. Вони дуже нас підтримували. Це дуже відчутно та цінно.

 - У вас це другий міжнародний старт за цей складний рік?

 - Міжнародні – це другі змагання цього року. Чемпіонат України відбувся якраз у лютому. Я повернувся на Луганщину 16 лютого з Коломиї. І саме почалася війна. Дуже важко, звісно, було. Довелося виїхати з міста. Тоді взагалі не було розуміння, що ми поїдемо на якісь міжнародні змагання. Але міністерство та спортивний комітет України показали себе на найвищому рівні. Повністю проводилися збори, ми були забезпечені всім.

Нині й обласна стипендія є. Плюс кожна медаль має «свою вартість». Ми отримали усі гроші.

Нас ніхто не кинув наодинці, незважаючи на таку складну ситуацію у країні.

 - Пам'ятаєте початок війни? Довго залишалися вдома?

 - Спочатку не вірилося, як і всім, у те, що відбувається. Не розуміли, наскільки все серйозно. До останнього залишалися у Рубіжному. Ми маємо свій приватний будинок. Жили довгий час там. Коли почалися прильоти, перебралися до квартири у центрі. Не думали, що туди прилетить. Але почалися обстріли житлових будинків. 9 березня вже зникли світло, опалення та вода. Стояли сильні морози. У нас троє дітей, молодшому 1,2 роки. Вирішили виїхати, спробували на підконтрольну територію, але через обстріл не вийшло, поїхали у бік Старобільська до родичів. Виїхали, не розуміючи, де чия територія. Без розпізнавальних знаків усе. Згодом зрозуміли, що не туди виїхали. Цивілізації там ніякої не було. Ні термінали, ні банкомати - нічого не працювало. Ні кашу, ні памперси дітям не купиш. Нічого не завозиться. Вирішили виїжджати на підконтрольну територію будь-якими шляхами.

Ми виїжджали через блокпости у бік Харківської області. Коли вже побачили наші блокпости, наші прапори – видихнули. З квітня живемо у Кропивницькому.
Наша спортивна сім'я є дуже великою по всій країні і не тільки. Нам дуже допомогли. І федерація, і спортсмени. Дуже підтримала родина спортсменів Тютюшкіних.

 - Чи важко готуватися до таких відповідальних змагань у сьогоднішніх умовах?

 - Підготовка і на Світові ігри, і на чемпіонат світу була нормальною. Знайшли зал. Тоді ще все було гаразд із комунікаціями. На зборах Конча-Заспі світло вимикали. Ну нічого. Заряджали ліхтарики, тренувалися так. Опалення було.

Багато років тому, коли в Україні були планові відключення, у нас навіть змагання – чемпіонати міста, області - проводились романтично при свічках.

 - Плани про новий рекорд ви вже розкрили. А на які старти готуєтеся?

У нас є стандартний календар змагань на наступний рік. Лютий – чемпіонат України. Це найвідповідальніший старт, бо там формується збірна та йде прямий відбір на міжнародні старти. Потім чемпіонат Європи у травні-червні. Загалом на 2023 рік було заплановано чемпіонат світу у Києві. Навряд чи це станеться. Але сам чемпіонат буде у листопаді.

 - Вас постійно готує один тренер?

 - Так, Андрій Миколайович Урбан. З 2003 року маю одного наставника. У нас тандем. Досконало знаємо одне одного. Це при тому, що на своєму рівні вже й сам чітко знаю, що мені потрібно робити.

 - Після деокупації є плани повернутись?

Дуже хотілося б повернутися. Але зробимо це лише тоді, коли на нашій адміністрації буде прапор України. Навіть якщо у перші роки буде складно. Але головне – дім. Як би не було добре в інших містах: дім є дім.

Ми дуже раділи, коли було визволення Херсонщини, Харківщини. Потім Лиман – і це вже так близько до нас. Будемо терпіти, чекати, сподіватися і вірити в ЗСУ. Щоб швидше повернутися додому та відбудовувати свої міста.