Рубіжанин Артур Абрамян про відкрите кафе: "Назва прийшла сама собою. Хто ж ще, як не яскраві?"

У Києві переселенці з Луганщини відкрили сімейну справу – кафе “YASKRAVI”. Його співвласник Артур Абрамян вже вдруге починає своє життя у столиці. Першого разу він вступив до Київського політеху і прожив там до 2015 року. Але потім все ж таки повернувся на малу батьківщину – у Рубіжне. У Сєвєродонецьку він працював начальником відділу маркетингу та реклами мережі супермаркетів «Сім’я».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Артур з родиною певний час прожив в окупації, бо селище, куди вони виїхали, захопили росіяни. І можливості рушити далі не було. Проте лісами сім’ї все ж таки вдалося виїхати на підконтрольну територію. Поживши в різних містах, Артур повернувся до Києва вдруге в житті. І разом з чоловіком сестри Олександром Лимарем відкрив кафе.

Про шлях до своєї справи, рідне місто та подальші плани Артур розповів «Сєвєродонецьк онлайн».
 

Повернення до столиці

Підприємець народився та прожив у Рубіжному до 17 років, а потім переїхав до Києва. Там він вступив до університету. Але у 2015 році все ж таки повернувся на малу батьківщину.

«У 17 років я вступив до Київського політеху й до 2015 року прожив у Києві. Потім з дружиною повернулися додому. Працював у Сєвєродонецьку в мережі супермаркетів «Сім’я» начальником відділу маркетингу та реклами. Війна нас застала там», - згадує Артур.

Рішення повернутися було викликано бажанням бути вдома. Лінія ж фронту, яка проходила повз Луганщину, не лякала.

«Рубіжне було під контролем України, бойові дії відносно далеко. Хотілося додому», - згадує Артур 2015 рік.

Проте 24 лютого 2022 року війна вже голосніше постукала у двері.

«Всі друзі, знайомі дзвонили та казали, що у Сватовому вибухи, що у Щастя російські танки вже зайшли. Потім вийшов на вулицю, у нас приватний будинок, і дві ракети прилетіло до нашого міста. Тоді вже стало зрозуміло», - розповідає бізнесмен про перший день повномасштабної війни.

Проте він зізнається, що передчуття було.

«Але чекали ще числа з 20-го лютого, що це відбудеться. Коли наші сусіди визнали незалежність «республік». Тобто передчуття було. Проте не чекали такого масштабного розвитку подій. Тому й планів не було якихось», - каже Артур.

В окупації йому з родиною довелося прожити півтора місяця.

«В окупації були десь півтора місяця, на підконтрольну територію виїхали у середині квітня. Ми першого ж дня поїхали з міста до села, до родичів. Тоді ще це була підконтрольна Україні територія. Звідти планували їхати далі – Дніпро чи центральна Україна. Але не встигли, бо через село почали заходити російські війська. Вже не в’їздів, не виїздів не було, територію окупували», - розповідає він.

Проте родині все ж таки вдалося виїхати і почати нове життя.

«Це на цілу книжку вистачить – як ми виїжджали. Тоді ще був відкритий шлях на Дніпро, Святогірськ був під контролем. Ми лісами виїжджали на Святогірськ, Слов’янськ, Краматорськ, а далі вже Покровськ та Дніпро. Після поїхали на Черкащину. Деякий час були там, друзі дуже допомогли з житлом. Півтора місяця митарств і влітку ми приїхали до Києва, можна сказати -  повернулися. І відкрили кафе», - каже Артур.

Артур Абрамян та Олександр Лимар. Фото "Свої"

Але водночас зазначає – дружина займається іншою справою. Кафе відкрили разом з чоловіком сестри.

«Багато хто пише, що кафе ми відкрили з дружиною. Ні, вона в мене займається зовсім іншою справою. Ми відкрили кафе з чоловіком моєї рідної сестри. Ми разом виїжджали, сестра з чоловіком, моя мати, бабуся», - пояснює підприємець.

Новий старт та назва з минулого

Спочатку думали про кавовий бізнес, бо був певний досвід.

«У чоловіка моєї сестри була мережа кав’ярень у Рубіжному. Спочатку хотіли йти у тому ж напрямку. Відкрити кав’ярню формату to go з 2-3 столиками. Але їздили Києвом, дивилися оренду, локації. Зрозуміли, що якщо знайти кухарів та шефа, то ми потягнемо і щось більше, ніж кав’ярню», - каже Артур.

Кафе відкривали за власні кошти, на гранти чи державну підтримку підприємці не подавалися.

«Все своїми силами. Друзі допомогли. Частина своїх грошей, частина – це боргові зобов’язання. Грантів ми не брали», - розповідає бізнесмен.

Назва народилася ще у 2014 році. Проте вона була для соцмереж, а перейшла у реальне життя.

«Хотілося сторінку зробити або ком’юніті в мережі, де я планував викладати пости про українців. Про військових, волонтерів. Це було на хвилі добровольців, на хвилі патріотизму, який був у період Майдану та на початку війни. Хотілося викладати пости про українців. Фотка – історія. Це було б як про минуле, так і про сьогодення. Як ще назвати, як не «Яскраві», людей, які добровільно йшли захищати землю? Регіон, про який вони тільки чули. Багато киян пішли в АТО. Більшість моїх друзів, яка пішла в АТО, навіть в армії не була. Назва прийшла сама собою. Хто ж ще, як не яскраві? Хотів цією назвою об’єднати людей, показати спільний настрій», - розповідає Артур.

Зараз у кафе 12 столиків, близько 40 посадкових місць.

«Дизайн створювали не ми. Брали в оренду готовий бізнес. Коворкінг, де ми знаходимося, досить молодий. Кафе, що тут було до нас, пропрацювало кілька місяців, до 24 лютого. Це закрите приміщення, комфортний житловий комплекс», - згадує Артур.

Через місцевих знайшли шеф-кухаря. Він підтягнув свою команду.

«Наш шеф спеціалізується на м’ясних стравах. Йому цікаві м'ясо, особливо телятина. Одна з фірмових страв – каре з теляти з запеченими овочами-гриль. Це дуже смачно та красиво. Є класика. Український борщ, звісно, як же без нього. В нас також неймовірні бургери, з особливими котлетами», - ділиться Артур.

Він згадує, що коли пропрацьовували меню, каре від шефа підкорило їх.

«Наприкінці минулого життя я дуже «вдарився» у стейки. Я їх перепробував усі на українському ринку. Не можу сказати, що я прямо спеціаліст, але те, як наш шеф їх готує, особисто мене підкорило», - каже він.

До кафе приходять і свої люди, такі ж переселенці.

«Сказати, що багато наших – ні. Але певна діаспора вже склалася. Це також мої друзі», - розповідає Артур.

Повернення до рідного міста не бачить, бо просто і навіть нікуди.

«Повернення – мабуть, ні. Я сам з Рубіжного. Від мого району нічого не залишилося. Немає навіть, куди повертатися. До того ж, моїй доньці 7 років. Вона багато чого побачила у перші місяці повномасштабної війни. Я не бачу її там, перш за все», - вважає бізнесмен.

Над франшизою команда поки не думає, але щодо розширення думки є.

«Поки це стосуватиметься Києва», - каже Артур.

Адреса: Київ, вул. Ломоносова, 73 літера З