«У Сєвєродонецьку зараз є нормальні люди, там не 100% проросійсько налаштованих», – Анна Ніколаєнко

Анна Ніколаєнко – сєвєродонецька журналістка та волонтерка, лідерка думок. Її дописи у соцмережах набирають тисячі реакцій, критика місцевої влади викликає резонанс, а світлини надихають на боротьбу.

Анна розповіла журналістам «Сєвєродонецьк онлайн», чому більше не критикує владу, не їде до Діснейленду та чому не хоче повертатись жити до Сєвєродонецька.  

Про роботу Луганської обласної військової адміністрації

Всі знають мої історії з «гуманітарною квасолею» та координацією з гуманітарним штабом нашим. Це вже на рівні приколу. Просто хочеться, щоб гумштаб, адміністрація, Сєвєродонецька чи обласна, взяли на себе борг працювати в гуманітарному напрямку, допомагати людям, які виїхали з Луганщини й розкидані по Україні. Це треба робити кваліфіковано, класно та однаково стосовно всіх.

Допис Анни в соцмережах

Десь, напевно, 28 лютого я дала собі особисто обіцянку, що до нашої перемоги жодного критичного слова у відношенні влади, до її роботи, до політичного становища в країні я не буду промовляти, писати тощо. Чому? Я не хочу, щоб якісь мої критичні зауваження викликали у людей сумніви в нашій перемозі. Я собі, звісно, занотовую, у мене є питання й щодо закупівель за бюджетний кошт, організації роботи в населених пунктах України, які прийняли структурні підрозділи. Але це буде потім.

У загальному контексті я не можу сказати, що зараз вони якось погано працюють. Але й критеріїв такого оцінювання немає. Як можна оцінити роботу Сєвєродонецької адміністрації в Дніпрі? Комунальна сфера ж не працює. До речі, сєвєродонецька медицина в Дніпрі – це перфектно. Я нарешті в свої роки стикнулася з лікарями, і от коли потрапила до нашої поліклініки, була вражена.

Анна Ніколаєнко в Сєвєродонецькій лікарні в Дніпрі

Тому що медицина, яка була в Сєвєродонецьку, то хамство, черги, «талончики», постійно зайнятий телефон у реєстратурі. У Дніпрі ж все інакше. Люди відчувають конкуренцію, показують, що вони вміють працювати краще за місцевих лікарів.

Критика роботи Луганської ОВА є, вона буде, але не зараз.

Про «порохоботів» та Зеленського

Я не «порохобот», хоча й за Зеленського не голосувала. Коли були вибори в 2019 році, я «перегризлась» з родичами, колегами, знайомими. Я не топила за Порошенка, але ж намагалась пояснити, «наставити на шлях», що голосувати за «прикольного чувака з тєлєка» - це безглуздо.

І от що мене підбішує, коли голосують за цукор, за гречку. Коли до парламенту обирають людину, яка встановила у дворі дитячий майданчик, і це сприймають як досягнення. А ти намагаєшся пояснити людині, що це має робити орган місцевого самоврядування, а не народний депутат, який має займатись законотворчістю.

Анна Ніколаєнко в географічному центрі України

Те саме стосується виборів президента, коли голосували за «прекратить войну», за підвищення пенсій. І дуже важко пояснювати таким людям, хто насправді нараховує пенсії, розраховує тарифи та «прекращает войну».

Про виїзд за кордон

Виїхати за кордон пропонували неодноразово. Жодної думки не було про те, що я можу в цей час покинути країну. Взагалі, я й Луганську область покинула лише тому, що потрібно було займатись евакуацією телеканалу. Щодо України я такого варіанту не розглядала.

Якщо чесно, я можу зрозуміти лише частину людей, які виїхали за кордон і досі там знаходяться: люди з інвалідністю, з малими дітьми, або ті, хто дійсно не може кочувати по всій Україні.

У мене досі немає якогось винайманого житла, де я б постійно знаходилась і звідки б їздила у відрядження. Декілька місяців я жила в Черкасах, потім у Чигирині, тому що туди перевезла маму з дідусем та бабусею. Коли запитують: «А де ти зараз живеш?», кажу: «Я не знаю». Два тижні в Куп’янську, місяць у Дніпрі, півтора у Львові, потім на кілька тижнів можу гайнути до мами.

Анна Ніколаєнко з мамою в Чигирині

Виїжджати ж за кордон – точно ні. Хто там залишається, особливо чоловіки, це на їх розсуд. Це їхня відповідальність перш за все перед собою з моральної точки зору. Колись вони повернуться - а в мене є такі друзі, знайомі, родичі -  я запитаю: як воно, будучи біженцем у Європі, фотографуватись з устрицями, на фоні Ейфелевої вежі, їздити в Діснейленд? Зараз не на часі.  

Сама ж виїзд не розглядаю. Навіть, якщо буде якесь загострення, черговий контр-контр наступ другої непереможної псевдоармії. Я не буду нікуди їхати. Це моя країна.

Про те, чому не хоче повертатись до Сєвєродонецька

Луганськ – це не моє місто. Я там була кілька разів по роботі, у якихось справах. Луганськ мене ніколи не чіпляв, і я знаю його здебільшого через розповіді моїх знайомих, через їхні сльози, настрої.

І є, мабуть, не багато людей, які б любили Сєвєродонецьк так, як я його любила. Він для мене не просто місто, в якому ти народилась, не якась територія. Це частка мене. І коли мої друзі кілька років поспіль казали «Що ти тут робиш? Годі. Ти навчилась, зробила якісь професійні здобутки, тут нікуди рости», я знаходила якісь причини, відмовки, чому я не хочу їхати, чому хочу бути там, бути корисною.

Анна Ніколаєнко на відпочинку

А зараз, з кожним місяцем окупації, навіть з кожним днем, я все менше хочу повертатися до Сєвєродонецька жити. Якщо на початку повномасштабного вторгнення я не мала сумнівів, що маю туди повернутись, відбудовувати, волонтерити, розбирати завали, залучати грантові кошти. То тепер, спостерігаючи за тим, що там відбувається, якими там стають люди, я розумію, що зі своєю національною, патріотичною позицією, зі своїм світосприйняттям не зможу там жити. Я не хочу там жити.

І коли я для себе усвідомила, що не хочу жити в Сєвєродонецьку, для мене, напевно, почалась нова точка відліку мого особистого життєвого шляху. Сєвєродонецьк, як частку себе, я втратила. Їздити – так, працювати там, робити щось корисне для міста. Але не жити. Ходити з гранатою в руці та чекати, поки тобі встромлять ножа в спину? Після того, як рік була за межами міста, працювала на військових, а зараз сюди приїхала? Боятися вийти на вулицю до тих «ждунів»?

Координати Сєвєродонецька

Так, в Сєвєродонецьку зараз є нормальні люди, і я досі за це «топлю». За те, що там не 100% проросійсько налаштованих людей залишилось, за те, що там вони волею обставин. Я не можу їх виправдовувати чи критикувати, бо жити, навіть в приймах, за межами свого міста – дуже дорого. Якщо ти пенсіонер з двома тисячами української пенсії, яка в тебе була, а зараз – «подачка» у 2 тисячі рублів від росії, то не можна тебе звинувачувати та казати, що ти не українець.

Разом з волонтерами ми об’їхали близько 30 шелтерів у Дніпропетровській області. Я бачила, у яких умовах там живуть люди, зокрема, літні. Вони не можуть винаймати собі за 10 тисяч гривень на місяць квартиру. І я, порівнюючи життя в окупації, але у своїй оселі, без опалення, зі своєю кухнею і, вибачте, власним унітазом, з життям у шелтері, де дві конфорки на 200 мешканців, розумію, чому люди залишаються там.

Про 95% та 5%

Спілкуючись з мешканцями Луганщини, які виїхали, я бачу, що 95% з них не те що «волонтерять», вони «копитом б’ють», щоб наближати нашу перемогу та повністю вкладаються в це. Ті 5%, які десь ледарюють та критикують нашу соціалку за те, що вони не отримують «переселенческие», або сидять десь у Європі на підтримці народу ЄС, я не розглядаю як земляків, луганчан.

Більшості хочу сказати, щоб не зневірялись, не опускали руки. Ми всі маємо консолідувати свої зусилля, не чекати, поки Збройні сили будуть по сантиметру відвойовувати наші землі, а вкладатись в нашу спільну перемогу.

Футболка з принтом Дмитра Прудова

Люди, які виїхали з Новопскова, Біловодська, Марківки повернуться додому і там майже нічого не зміниться. Вони повернуться, будуть вчитись якось співіснувати з земляками, які залишались в окупації, які, можливо, співпрацювали, а потім змінять георгієвську стрічку на вишиванку. Але, загалом, вони повернуться до свого звичного життя.

А от тим людям, які виїхали з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, Попасної, інших розбитих міст, вже зараз потрібно знімати рожеві окуляри. Морально готуватись до того, що повернутись до нормального життя ми не зможемо.

Багато людей з тих, які виїхали з наших міст, досі живуть тезами лютого-липня. «Ми повернемось! Будемо відбудовувати! Це наші міста!». Я так не думаю. Левова частина тих, хто зараз так каже, змінить свою думку, коли туди повернеться. Відбудовувати можна, але жити там буде дуже важко й до цього потрібно готуватись. 

Розповідь Анни про поїздки на деокуповані території та волонтерську діяльність читайте на "Сєвєродонецьк онлайн".