Війна підкосила здоров'я, та не характер: фотографиня з Сєвєродонецька про нове життя в Ужгороді

Сєвєродончанка Дар'я Наумова понад 10 років займається фотографією. У рідному місті відкрила власну фотостудію, стіни якої завжди радо приймали людей з Сєвєродонецька та регіону. Там проводилися зйомки різного формату, лунав дзвінкий дитячий сміх, фотографиня із задоволенням працювала з маленькими клієнтами. Там жінки відчували себе більш жіночними, забували про невпевненість та сором'язливість, виходили звідти з гарним настроєм.

Дар'я організовувала тематичні фотодні, створювала випускні альбоми, розвивалася у своїй сфері та впевнено крокувала вперед.

Однак після початку повномасштабного вторгнення родина фотографині була вимушена прощатися зі звичним життям. Обстріли, дорога з «пекла», проблеми зі здоров'ям, адаптація та відновлення зйомок – про все це Дар'я розповіла в інтерв'ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Дар'є, розкажіть, будь ласка, як зустріли 24 лютого минулого року?

 - Повномасштабну війну зустріли у підвалі. Коли все почалося, ми залишалися вдома. Чоловік обладнав підвал, але він був дуже сирий, з мокрими стінами, тому спускали обігрівачі, щоб хоч якось покращити умови. Довгий час ми не могли зрозуміти, що робити: виїжджати або перечекати. У таких ваганнях ми провели цілий тиждень. Але ж відповідь прийшла сама. Третього березня було влучання у наш будинок, діти на той час спали, на щастя, вони не почули. Ми їх розбудили й вийшли з підвалу. Весь будинок був в диму, запах пороху, вогню... Навколо заграва, мабуть, тоді ще влучили й в заправку, яка знаходилася неподалік. Ми зібрали речі першої потреби, документи та наступного дня виїхали на автівці з міста.

 - Як виживали в цей важкий період часу?

 - Ми сиділи у підвалі, між обстрілами підіймалися. Робили все перебіжками.Тільки зайдемо додому, клацнемо чайник – обстріл. Швидко спускаємося в укриття. Через декілька годин підійнялися, розігріли щось поїсти. Поїли – обстріл. Знову спустилися до підвалу. І так впродовж тижня. Дуже багато часу проводили у підвалі…

Дар'я з дітьми у підвалі

 - Пригадайте, будь ласка, якою була дорога?

 - Їхали через Рубіжне, біля заводу «Зоря» почався мінометний обстріл, ми додали газку. Міни лягали перед автівкою. Та все ж ми виїхали з цього пекла. Ми під'їхали до Покровська – там влучання. Тільки його проїхали – туди влучили знову… Після Дніпра на трасі були дуже великі, важкі затори. Ми прямували на Захід України. 16 км біля Умані їхали, мабуть, годин шість-сім. На той момент люди виїжджали зі всього Сходу України, хтось з Києва, їхали так само на Захід України, і всі траси сходилися в Умані. Тому там були дуже величезні затори, ми стояли серед поля: ні туалету, ні магазинів, взагалі нічого. Не могли навіть дітей погодувати, лише тим, що з дому взяли. В Ужгород їхали чотири доби…

 - Скажіть, чому обрали саме Ужгород?

 - По-перше, хотіли якомога найдалі поїхати від того пекла. А, по-друге, вдалося знайти знайомих, які погодилися нам здати в оренду квартиру.

 - Ви вже в дорозі знали, де будете зупинятися?

 - Так, ми мали чотири доби, щоб щось знайти. Ми постійно моніторили, всіх обдзвонювали та врешті-решт знайшли. Робили все це в дорозі.

 - Як проходила адаптація в новому місті?

 - Усі ці жахливі обставини дуже погано вплинули на мене, на моє здоров'я. У голові розвинулася пухлина, мене оперували… Це все пішло через стрес. Наразі ще триває реабілітація…
Оскільки Ужгород знаходиться на кордоні з Угорщиною, Словаччиною, звідти йшла вся гуманітарна допомога. Волонтери швиденько організували гуманітарні хаби, допомогли з їжею, одягом, посудом, з усім найнеобхіднішим. Коли ми виїжджали, я взяла лише дві виделки. Це все, що у нас було із посуду (сміється).

Коли школи відновили свою роботу, ми подали документи старшої доньки у навчальний заклад, її прийняли до місцевої гімназії. Але потім серед літа нам зателефонували із вибаченнями, що доньку не можуть зарахувати до закладу з першого вересня. Тому вона продовжує дистанційне навчання в Сєвєродонецькому «Колегіумі». Також відвідує великий теніс.

Доньки

Молодша донька пішла до першого класу. У Сєвєродонецьку ми спілкувалися лише російською, а українська була по телевізору, у кінотеатрах. Дитина мови не знала. Ну нічого, за пів року вона вже розмовляє українською не гірше, ніж місцеві. Діти швиденько все підхоплюють.
В Ужгороді люди взагалі до 2014 року розмовляли кому як зручно: українською, угорською, словацькою, навіть російською. Тут дуже багато мов і не так гостро стоїть мовне питання. Наша шкільна подружка відповідає інколи російською, коли моя дитина до неї звертається українською. Адаптація проходить взагалі нормально.

 - Чи важко особисто вам перелаштуватися на українську?

 - Потроху перелаштовуємося... Але поки що між собою за звичкою спілкуємося російською. А на вулиці, у магазині, у державних установах – українською мовою.

 - Чи подобається вам на новому місці? Як зустрічають люди?

 - Місто невеличке, дуже схоже на Сєвєродонецьк. Мені протягом цього року трапляються дуже гарні люди. Всі готові простягнути руку допомоги. Вони співчувають, самі говорять, що не відчувають війни так, як відчули ми. Місто спокійно живе.

Доньки

 - Дар'є, а як відновили свою діяльність?

 - Спочатку трішечки відновила своє здоров'я. Зараз працюю за старою перевіреною схемою, за рекомендаціями. Провела фотосесію для однієї людини, а вона мене порекомендувала іншій. Так потроху розширюю коло своїх клієнтів. Звертаються навіть сєвєродончани, які проживають наразі в цьому регіоні. Я їздила в Мукачево, там проводила фотозйомку для сєвєродончанки. Раніше у мене були знайомі лише в Харкові та Києві, а зараз по всій Україні.

 - Де проводите зйомки?

 - Студію поки не орендую. Проводжу вуличні зйомки. Зазвичай весна, літо, осінь – це переважно фотосесії на природі. А вона тут дуже гарна. Все таке зелене, тому фотографувати є де.

 - Які майбутні плани?

 - У нас було дуже багато планів 23 лютого 2022 року, але щось пішло не так. Були робота, активне життя, все було дуже стабільно, як мені тоді здавалося… Тому зараз ми не будуємо довгострокових планів, плануємо щось на найближчий час.