Донбас: як насправді регіон зародився та розвивався з іноземним капіталом і чому не варто вірити російській «історії»

Одним із найчастіших і найпоширеніших наративів російської пропаганди про Донбас є міф про те, що його «побудувала, виростила та розвивала тільки радянська влада». Водночас радянські пропагандисти скромно замовчують іноземний капітал та європейських інвесторів, які активно вкладалися власними коштами в індустрію регіону ще не вчора, та й навіть не минулого віку.

Цікаво, що іноземці розвивали не лише промисловість, а й культуру та архітектуру на Луганщині. Зокрема, мова про Ернеста Сольве – бельгійського інженера-технолога, який у 1887 році разом із пермським купцем Іваном Любимовим створив акціонерне товариство «Любимов, Сольве і Ко» для виробництва соди на території нинішнього Лисичанська. При зведенні заводу він застосував нові та передові технології. А при будівництві інфраструктури для співробітників був створений унікальний для Донбасу архітектурний ансамбль, що за наших часів отримав статус бельгійської культурної спадщини в Україні. Сьогодні ж, на жаль, вона безповоротно втрачена не тільки через повномасштабну агресію рф, але й через цинічну байдужість спочатку радянської влади, а згодом і наших сучасників.

Про справжню, а не «причесану» радянськими «істориками» роль іноземного капіталу та технологій у розвитку індустріального регіону Донбас «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олександром Набокою.

 – Олександре, як на вашу думку: чому нікому не була потрібна культурна бельгійська спадщина на Луганщині? Адже це справді унікальний комплекс не тільки з точки зору промислового виробництва, але й архітектурної, культурної складової.

 – Є певний комплекс причин, насамперед пов’язаний з самою філософією та радянською ідеологією. Після приходу до влади більшовиків завод Сольве  націоналізували, тобто забрала держава. Сам Сольве сприймався як зарубіжний експлуататор, у якого було «не гріх» відібрати власність для того, щоб вона «слугувала трудовому народу». Відповідно жодних пієтетів до цієї Бельгійської спадщини, навпаки – її націоналізація розглядалася як природне право народу на такі акти. З іншого боку, чому не було особливого пієтету й не залишалося? Тому що це, по-перше, була просто реальність. У нас же немає зараз пієтету до якихось сталево-металевих конструкцій, які ми бачимо кожного дня, а, можливо, через років 50 буде. По-друге, як мені здається, ці будівлі були як прояв якогось ворожого світу.

 – Коли та за яких умов відбулася націоналізація?

 – Декрет про націоналізацію підприємств був прийнятий Леніним на першому всеросійському з’їзді рад 26 жовтня 1917 року, у ніч жовтневого перевороту. Буквально одразу зі взяттям Зимового палацу цей закон був в низці документів: були декрет про землю, декрет про мир. Один з перших декретів та законів радянської влади. Це була основа основ їхньої політики. Інша справа – внаслідок того, що дуже скоро більшовики втратили владу в Україні, прийшли німці на початку 1918-го року. Ще деякий час, а саме до кінця 18-го року, зберігалася приватна власність. І, якщо я не помиляюсь, у цей період, поки більшовики остаточно не встановили владу на Донбасі, підприємство Сольве, як й інші, знаходилися у приватних руках. А коли декрет набрав чинності повною мірою, тоді й забрали.

Це не тільки доля цього підприємства, власне, ленінський принцип «мир хижинам, війна палацам» саме підтверджує це: вся ця палацова архітектура на Луганщині, ми це бачимо, поміщицькі маєтки, якісь старовинні будівлі, вони розглядалися як прояв ворожого «загниваючого» світу, який перемогли. Їх не те, щоби знищували свідомо, але спеціально не берегли, розташовували в них різні заклади, які не передбачали збереження архітектурного ансамблю, внутрішнього комплексу. Пріоритет був на розвиток власної – радянської архітектури. Спочатку авангарду у 1920-х роках, а потім і сталінського ампіру. Збереження було вторинним з точки зору ідеології. Якщо брати пояснення соціально-філософське або психологічне, то можна зробити саме таке припущення.

 – ХІХ сторіччя-кінець ХХ – європейські бізнесмени намагалися шукати фінансові точки зіткнення з російською імперією. Як так вийшло, що Сольве та Любимов створили власне підприємство? Які були умови для цього?

 – З 70-х років ХІХ сторіччя, коли більш-менш завершувався період «великих реформ» у російській імперії, різко збільшувався економічний розвиток, у тому числі й наддніпрянської України. Він був швидким, саме розвиток промисловості та ВВП були на рівні 10%. Ленін, з одного боку, був достатньо глибоким переосмислювачем дійсності історико-філософської не тільки як політик. У нього у той період вийшла стаття «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», і він розглядав суспільство, соціально-економічний розвиток того періоду. Він вказує на те, що характерною його особливістю (та вона й зараз зберігається) є те, що вивіз капіталів починає перевищувати вивіз товарів. Тобто серйозні люди, фінансисти були зосереджені на заході, де вже країни були багатими. Там з’являються великі надлишки капіталу, що не йде безпосередньо в їхню промисловість. І цей капітал необхідно було кудись вкладати у формі кредитів, щоб потім отримувати за це прибуток. Ці капіталісти, навіть імперіалісти, постійно шукали перспективні ринки для вкладання капіталів і отримання прибутків. Їх називали "рантьє" (французьке слово, яке означає людину, що живе на відсотки запозичених грошей).

З цієї точки зору їх почав цікавити Донбас, який розвивався з 10%, відповідно можна було вкладати гроші, отримувати високий прибуток. У той час, якщо, наприклад, вкладати в Європу, то можливо й стабільніше отримувати прибуток, але на рівні 2-3% від вкладеного капіталу. Також в цей період у російської влади не було власних (ані російського, ані українського) капіталів, тобто не було зайвих коштів для того, щоб вкладатися у велику промисловість. Таку помилку зробили алчевські цукрозаводчики, які побудували металургійний завод, але дуже скоро прогоріли. Їм не вистачило капіталу, щоб забезпечувати таку величезну потужну річ, як металургійне виробництво.

Тому влада російська так чи інакше залучала та гарантувала певний ринок збуту для західних капіталістів, аби вони або самі засновували підприємство, або вкладали кошти. Таким чином на Донбасі з’являється низка підприємств, якими або володіли західні підприємці, або ті, в яких була велика частка західних капіталів.

 - Чи вірно я розумію, що не тільки бельгієць Сольве розглядав Донбас як перспективний напрямок для вкладення коштів, часу та зусиль?

 - Якщо не брати тільки Сольве, а брати загалом Луганщину… Хоча Сольве, на мій погляд, був флагманом: його досвід і його підприємство було, мабуть, найкращим. То у Донецькій області був англієць Дон Хілс, який побудував шахтне виробництво, заснував Юзівку, потім це стало Донецьком. Саме він, мені здається, був там флагманом. У нас на Луганщині провідними іноземними підприємцями були одразу три особистості: Чарльз Густав Гаскойн, який заснував Луганський ливарний завод та першу Лисичанську шахту наприкінці 18-го сторіччя, Сольве, який заснував Донсоду, а також Густав Гартман, який у 1896 році заснував Луганський паровозобудівний завод.

Порівнюючи з Гартманом, трошки менше я оцінюю роль Гаскойна, бо його підприємство, скоріше, було невдалим експериментом. Про це була серйозна дискусія, до якої долучався російський відомий хімік Мєндєлєєв. Гаскойн — це шотландський підприємець, власник фірми Керон, яка спеціалізувалася на виробництві гармат для англійського військово-морського флоту. Його запросила Катерина II для того, щоб він заснував подібне виробництво, бо щойно завоювали Крим, Севастополь і потрібно було обладнувати Чорноморський флот. Це було його найпершим завданням. Для цього він за російські державні кошти відкрив ливарний завод у Луганську у 1795 році й Лисичанську шахту для забезпечення металургійною сировиною та вугіллям для опалення усього півдня України – новозавойованих у Туреччини земель, у тому числі й Криму. Він підіймає виробництво за традиційним досвідом, який на той період був у англійців, – колоніальним. Як вони робили, наприклад, в Австралії: кваліфікована робоча сила, інженери-іноземці, вони жили в закритому поселенні – закриті вулиці, такий елізіум, вони для себе створювали рай, закрите для усіх інших місто. У Луганську це – вулиця Англійська (нинішня Даля).

Вхід у лисичанську штольню

Низькокваліфікована робоча сила – це були всі, кого можна було зігнати, у тому числі й каторжани. Що цікаво: каторжанами на цьому заводі були, зокрема й вихідці з правобережної України. Це 1793 рік, другий розділ Речі Посполитої, під владу російської імперії потрапляє правобережжя, це був дуже серйозний суспільний злам. З’явилося багато різних бродяг, голодранців, як їх називала влада, людей, які втратили все внаслідок цих геополітичних зрушень. Їх заарештовували й направляли на будівництво цих двох надпідприємств.

Здається, що все виглядає перспективно для імперії, але ж є величезна проблема: не було потужностей для того, щоб доставити оці промислові обсяги продукції, які почали вироблятися, до місця їх призначення. Села працювали на те, щоб забезпечити вивіз товару до півдня України й Криму, але жодні вози з цим не справлялися. Потрібна була залізниця, якої ще не було. Внаслідок цього сам Гаскойн писав, що його виробництво не вдалося, бо він не міг дістатися ринків збуту. Якщо й досягали, то таке постачання різко збільшувало ціну на товари. У 1853 році почалася Кримська війна росії з Англією і Францією, але ще деякий час Одеса закуповувала англійське вугілля у ворогів, тому що воно було значно дешевше, ніж лисичанське. Така торгівля на крові. А англійці мали пароплави й змогу постачати своє вугілля за тисячі кілометрів в той час, як лисичанське не могли доставити за кількасот кілометрів. От така абсурдність ситуації.

Тому на першому етапі цей експеримент Гаскойна – скоріше, провал, а потім і Гартман, і Сольве працювали в іншій реальності, коли вже існували залізниці, важливість яких нарешті зрозуміла постреформенна росія. Вони нарешті, попри усі корупційні скандали, були побудовані.

А підприємство Гартмана – паровозобудівний завод, його взагалі неможливо уявити без залізниць. Бо він і побудував у Луганську свій завод, виходячи з того, що тодішній прем’єр-міністр росії Вітте пообіцяв йому підтримку від російського уряду – начебто він буде замовляти паротяги при будівництві КВЖД – залізничної гілки, яка потягнулася до далекого сходу.

Тодішня російська дійсність – бюрократизм, чиновництво, корупція.

Тобто це була ризикована зона вкладання капіталів, але ризик виправдовувався високими прибутками.

 – Якщо порівнювати нинішню ситуацію, брати, наприклад, паровозобудівні компанії, сільськогосподарську техніку, то багато хто із західних товаровиробників продовжують сьогодні співпрацювати з рф. На вашу думку – чому? Бо це ж ризиковано чи навпаки?

– Мені здається, Енгельс, колись говорив: немає такого гріха, на який не піде підприємець-капіталіст заради прибутку. Можливо, він трохи утрирував. Власне, ми маємо багато дуже прикладів бізнесу з високою соціальною відповідальністю, у тому числі й бізнес Сольве, який дійсно на Луганщині значно підняв стандарти взаємин з робочими. Енгельс також був капіталістом – може, це він про себе говорив, про якісь свої комплекси, але доля істини тут є. Звісно, сьогодні росія для західних інвесторів та компаній – така ж сама зона ризикованого вкладання капіталів. Але, мабуть, все ж таки для багатьох цей ризик є виправданим. Це прибуток, який вони отримують, а я думаю, що там є ще й корупційна складова. Ну, що тут скажеш: отакий цинізм, бізнес на крові – явище, мабуть, яке існувало завжди.

Свого часу, наприклад, американці у період Голодомору, який вони намагалися не помічати, встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом у 1933 році. Це було обумовлено тим, що спеціалістам було вигідно їхати до Радянського Союзу, робити індустріалізацію. Ну, і Пулітцерівську премію тоді отримав не Гарет Джонс, який писав про Голодомор, а його антагоніст, який саме оспівував сталінську індустріалізацію.

Проте зараз далеко не така цинічна ситуація, як була на початку 20-го сторіччя. Тоді все було значно простіше й цинічніше.

Головне фото: Шахти та рудники Донбасу

Читайте також: Валерій Негматов про російсько – радянські міфи про Луганщину XVIII – XIX століть