Професорка Катерина Глуховцева: «Я прихильник вільного, природного розвитку української мови»

21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. З нагоди свята «Сєвєродонецьк онлайн» запросив до розмови докторку філологічних наук, професорку кафедри української мови ЛНУ ім. Шевченка Катерину Глуховцеву.

Понад сто років кафедра, на якій вона працює, готує професійні кадри для освітніх закладів. З її стін вийшли відомі луганські вчителі й науковці, просвітяни, письменники й журналісти, державні службовці і громадські діячі.

Викладацький та науковий досвід самої пані Катерини теж солідний. На її очах формувалася нова країна та змінювалося ставлення людей і держави до української мови. Про це, а також про «мовне питання», відродження української мовної ідентичності після деокупації Луганщини говоримо з нею в інтерв’ю.

– Останні 10 років кафедра працює не в Луганську, де від початку створювалася. Переїзд спочатку у Старобільськ, а тепер – у Полтаву якось плинув на освітній процес?

– Евакуація всього університету та кафедри, зокрема, не могла ніяк не вплинути на склад викладачів та їхню роботу. Звичайно, що пройшли зміни кількісні та якісні. Але всі мої колеги, які працюють нині на кафедрі, – це висококваліфіковані спеціалісти.

Викладають провідні освітні компоненти дві професорки, доктори наук. Успішно виконують свої обов’язки лекторів, наукових керівників, вихователів доценти кафедри. Їх у нас вісім. Вони ж забезпечують і формування практичних умінь і навичок у здобувачів освіти. Це знані в Україні вчені й методисти.

За період з 2014 і по 2024 рік ми опанували особливості дистанційного та змішаного навчання, працюємо над удосконаленням форм запровадження в освітній процес новітніх цифрових технологій, дуального навчання тощо.

Тож нині, як і колись, кафедра живе, розвивається і долає нові горизонти.

– Ваші випускники – хто вони? Напевно ж, не всі з них пересічні вчителі. Що можете про них розповісти?

– Мені не зовсім подобається вислів «пересічні вчителі». Це передусім тому, що ми пишаємося вчителями-словесниками, яких навчали.

Якщо наш випускник Артур Пройдаков увійшов до рейтингу 10 найкращих учителів 2023 року світу від Global Teacher Prize, виборов перемогу, що відома світові як «Нобелівка для вчителів», то як ми можемо ним не пишатися?

Артур Пройдаков з нагородою

Інший наш випускник втратив роботу вчителя української мови й літератури у Старобільську після окупації цієї території. І от він демонструє у соціальних мережах фонозапис з декламуванням вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну». На мою репліку «Як ви професійно читаєте вірш!», він відповідає: «У мене були гарні вчителі». То як нам не шанувати його та не пишатися ним?

Але, звичайно, серед наших випускників немало таких, які виявили креативність не лише у викладанні мови й літератури. Це письменники Василь Голобородько, Василь Старун, Тетяна Стус, Олекса Півень, Євгенія Сєнік, Любов Якимчук, Микола Байдюк і інші. Всіх зараз і не згадаю.
Це також відомі телеведучі: Тетяна Гончарова, Олександр Просяник, коментатор Антін Шульга та багато інших.

Телеведуча Тетяна Гончарова

Журналіст Олександр Бондаренко, наш Сашко, який, важко це навіть вимовити, нещодавно загинув, захищаючи Луганщину.

– Чи відомо, що сталося з кафедрою в окупованому Луганську? Слідкуєте (слідкували) за їхньою діяльністю?

– Це питання складне. Я давно не їжджу в Луганськ, з 2016 року. Знаю, що кафедру розформували, її вже там немає.

– Ви працюєте на кафедрі, якщо не помиляюся, з 1970-х. За цей час сталися кардинальні зміни в Україні: від здобуття Незалежності до двох революцій та війни. Як вони, на ваш погляд, впливали на ставлення до української мови на Луганщині? На підходи до вивчення та дослідження української мови, на контингент студентів?

– Питання дуже широке. На нього не так просто відповісти. Але я спробую коротко.
По-перше, в Україні не було послідовної політики щодо функціонування української мови як державної з часу проголошення Незалежності. Через кожні п’ять років, коли надходив час обирати президента, починалися спекуляції «мовним питанням». І саме ці спекуляції розхитували суспільство.

По-друге, досвід підказує, що простому громадянинові не треба нічого пояснювати. Він сам орієнтується в ситуації.

Починаючи з середини 1990-их років та майже до кінця першого десятиліття XXI століття на нашу спеціальність вступали найкращі випускники шкіл. У нас були такі групи, де 5, 7, 12 людей отримували дипломи з відзнакою.

А ближче до 2014 року ми стали помічати, що на наші спеціальності стало вступати чимало не зовсім добре підготовлених абітурієнтів. Це був початок хитань у суспільстві, коли престиж української мови в регіоні падав.

– Взагалі так зване «мовне питання» на Луганщині – поняття штучне чи все ж таки були передумови для його виникнення?

– Ви ставите складні питання як для простого інтерв’ю. Таке питання може бути предметом вивчення окремої монографії, детального соціолінгвістичного дослідження. Але якщо вони цікавлять громадськість, то на них треба відповідати лінгвістам.

Звичайно, різкого протистояння тих, хто говорив російською мовою, і тих, хто говорив українською, у Луганську та області не було. Я прожила в Луганську понад 40 років і знаю. Мушу визнати, що намагалася скрізь говорити українською. Знайомі до цього звикли, а незнайомці часто зацікавлювалися, говорили, що якби вони вміли так говорити українською, то й самі б нею спілкувалися.

Якщо ми починали ставити питання пересічним жителям Луганщини щодо того, чи потрібна нам друга державна мова, то багато хто жартував: «Нам би хоч одну вивчити, а ми хочемо запровадити дві».

Інша ситуація склалася у 2014 році, коли спеціально підготовлені люди почали «контролювати» ситуацію».

Я пам’ятаю, як у травні 2014 року я їхала в міській маршрутці й заговорила телефоном українською мовою. Коли я почала проходити до виходу, то отримала штовхана в спину. Я ледь не впала, але сперлася на кабінку водія, трішки заспокоїлася та оглянулася. Усі сиділи на місцях мовчазні й спокійні. Ніхто не обурився і не заступився за мене.

Це вже був незнайомий для мене Луганськ, чужий мені.

День рідної мови в ЛНУ, 2020 рік

– Ви прихильник «лагідної» українізації чи примусової?

– Звичайно, я прихильник вільного, природного розвитку української мови. Коли не доплати окремим групам населення визначають стратегію розвитку мови, не примус, а потреба мати свою країну, ідентифікаторами якої є територія, етнос і мова, визначають особливості мови спілкування, вибір її.

Це має бути країна, побудована на демократичних засадах, де шанують кожну особистість, де панує злагода й порозуміння.

– Якщо зараз ми зможемо деокупувати Луганщину, як ви думаєте, якими мають бути першочергові дії щодо відновлення там української ідентичності, у тому числі – мовної?

– Уже десять років спочатку частина Луганщини, а тепер уже майже вся Луганщина знаходиться під окупацією. Тому прогнозувати розвиток української ідеї, зокрема й мови, на цій території складно.

Я тішуся надією, що спрацює таке явище як «пасивний мовець». Під цим поняттям розуміють мовця, який активно не вживає якусь мову в цей час, але якщо будуть створені умови для її розвитку, то він зможе порівняно легко перейти на спілкування цією мовою. Таку ситуацію спостерігали у Львові після другої світової війни, коли було закрито школи з німецькою і польською мовою викладання, і поволі все суспільство перейшло на спілкування українською мовою.

Я пригадаю жовтень 2014 року, коли значна частина внутрішніх переселенців їздила до Луганська за теплими речами. Пам’ятаю, що дорога була дуже важкою, ми добиралися до Старобільська 5 годин, тоді як раніше доїжджали за 2. Їхали лісом, де не було асфальту. Окремі місця по суцільному піску. Транспорт, у тому числі й наш автобус, перетягували трактором.

В автобусі поволі почалися розмови про війну, стрілянину. Усі говорили російською мовою. І от один чоловік, мабуть, для того, щоб якось прояснити ситуацію чи, може, заспокоїти себе, час від часу повторював: «Було літо, було літо, і стала зима». На моє переконання, це був саме той «пасивний український мовець».

Студенти ЛНУ пишуть Всеукраїнський радіодиктант, 2017 рік

– Коли окупанти приходять на територію й одразу замінюють всі вказівники, таблички російськими, а потім знищують літературу українською мовою, яка ваша реакція на це як мовознавиці?

– Тут не може бути двозначної відповіді. Моя реакція на такі дії негативна. Так можуть діяти лише варвари, терористи. Але є така надія, що спрацює принцип спротиву, за яким у будь-якому суспільстві знайдуться такі особистості, які старанно будуть зберігати те українське, що їм дороге. І при нагоді його оприлюднять.

Знову ж пригадую 2014 рік, коли біля українського драматичного театру в Луганську на постаменті пам’ятника кілька разів на добу змінювалися написи.

Вранці, о 8 годині, височів жовто-синій напис «Луганськ – це Україна», а ввечері, старанно виконуючи чиюсь вказівку «зверху», його зафарбовували та змінювали на слова «Луганск – это Россия». І така історія повторювалася щодня на радість тих, хто ще мали надію на відновлення всього українського.

Пригадую також, як ми плакали, коли над дев’ятиповерхівкою, на технічному поверсі, вважайте на десятому, з’явився український прапор, Це було велике полотнище, ширина його сягала двох метрів, а довжина – 15-20. Усі перехожі задоволено піднімали голови й довго дивилися на той прапор. Ми розуміли, що його розмістили під самим носом терористів, за кілька десятків кроків від СБУ та парку Дружби, де вже було наметове містечко для кримчан.

Станиця Луганська після окупації

– Наскільки мені відомо, ви займалися активною просвітницькою діяльністю на Луганщині. Що саме робили, розкажіть про це, будь ласка?

– Ті часи я пригадую з великою приємністю. У розпорядженні просвітян був канадійський центр, де можна було знайти рідкісні книги, видрукувані за кордоном. Тут були й класичні праці Івана Огієнка, Юрія Шевельова та інших науковців.

У цьому центрі ми щосуботи проводили на громадських засадах заняття з української мови. Була у нас група школярів і дорослих. Вони навчалися окремо. Ми співали українських пісень, обговорювали ті теми, які нас цікавили. Викладачі й слухачі курсів настільки здружилися, що були в нас довірливі дружні стосунки. Це було круто!

Цікавими були конкурси школярів та учнів коледжів на краще читання творів Шевченка, малюнків за творами українських письменників.

Ми проводили різні заходи з української мови й літератури. Пригадую презентацію «Словника прізвищ жителів Луганщини», про який мені допомагали розповісти п’ятикурсники. Ми також готували радіопередачі про мову. Щотижня для радіослухачів виходила передача «Урок української».

У канадійському центрі проводилися зустрічі з відомими українськими письменниками. Мені пригадалася зараз зустріч з Іваном Драчем. Також зустрічалися з відомими політиками, колишніми дисидентами, наприклад, Степаном Хмарою. Було цікаво.

Луганськ, 2014 рік

– Наскільки складно було цим займатися у переважно російськомовному регіоні?

– Я все життя займалася улюбленою справою. Тут маємо той випадок, коли робота є і захопленням. Намагалася робити все з любов’ю і відданістю справі. Мені не було важко. Мене оточували й оточують однодумці, було радісно робити щось корисне й нове.

Експозиція до Дня народження Шевченка в українсько-канадському ценрі у Луганську

– Рідна мова – це яка? Як ви розумієте це поняття?

– У науковій літературі можна знайти різні визначення цього поняття. Але, я думаю, що буде справедливо звернутися до статті «Рідна мова» енциклопедії «Українська мова». Автором цієї статті є відомий в Україні вчений, лінгвіст Віталій Русанівський.

Він зазначає: «Рідна мова – мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в художній літературі – поезії та прозі – всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як рецептор духовно-емоційної сфери людини. Рідна мова єднає, консолідує народ у часі й просторі. Тому-то духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку».

У зверненні до носіїв української мови Максим Рильський писав: «Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови».

Приєднуюся до цих слів!

– Кафедрі української мови ЛНУ вже понад сто років. Тобто, як мінімум стільки на Луганщині професійно вивчають мову. Які основні віхи розвитку кафедри ви б виділили?

– Так, кафедру заснували ще 1921 року. Проте архівну інформацію збережено лише від 1940-х років. У той буремний час на кафедрі працював чи не найвидатніший дослідник української орфоепії, автор академічних праць Микола Наконечний, а також Максим Бернацький – автор багатьох шкільних підручників з української мови й посібників для вчителів.

Одразу після закінчення війни кафедру української мови очолив Стефан Самійленко, доктор філологічних наук, професор, який написав ґрунтовні коментарі до історичних явищ української мови, зробив помітний внесок у розвиток української діалектології. Думаю, цей період у розвитку кафедри можна вважати таким, під час якого було закладено її підґрунтя.

1950-60 роки характеризуються як час пошуків і відкриттів. Тоді на кафедрі працювали Ольга Маштабей, Борис Шарпило, Олексій Безпалько, які студіювали питання історії української мови, діалектології. Ці учені створили посібники з історичної граматики, видали пам’ятку української ділової мови XVII ст. «Актові книги Полтавського городового уряду».

У 1970-80-ті роки актуалізувалося вивчення діалектної лексики (Анатолій Зеленько, Тамара Терновська, Катерина Глуховцева), дослідження проблем дериватології (Зінаїда Сікорська), методики навчання української мови у середній школі (Катерина Плиско).

1990-ті роки в історії кафедри позначаємо як поступ шляхами одухотворення, коли збільшується питома вага досліджень власне української лексики (Катерина Глуховцева, Валентина Лєснова, Ірина Ніколаєнко), лінгвостилістики. Виокремився етнолінгводидактичний напрям (Єлизавета Колесникова), почала утверджуватися лінгвокультурологічна парадигма аналізу тексту (Тамара Терновська, Зінаїда Сікорська, Ірина Ніколаєнко, Алла Нікітіна, Маргарита Кравченко), методика навчання української мови в закладах різного типу, зокрема й нового (Олена Горошкіна, Єлизавета Колесникова, Алла Нікітіна).

Кінець 1990-их і початок XXI століття позначився пошуками у галузі діалектної фразеології (Віктор Ужченко і його учні), динаміки діалектної фонетики й морфології, лексики (Катерина Глуховцева, Валентина Лєснова, Ірина Ніколаєнко), методики мови (Олена Горошкіна, Алла Нікітіна).
Вчені працювали над створенням підручників і посібників для вищої та середньої шкіл. У цей час започаткували видання ліцензованого збірника наукових праць «Лінгвістика», матеріалів конференцій «Образне слово Луганщини», «Слобожанська беседа».

Конференція «Слобожанська беседа» в ЛНУ у форматі онлайн

– Чим відзначаються досягнення луганських науковців у мовній сфері?

– Співробітники нашої кафедри досліджують новітні тенденції в сучасній лінгвістичній науці. Це ціла низка актуальних питань сьогодення.

Зокрема, культурологічні та краєзнавчі аспекти сучасного усного українського мовлення: як усне мовлення того чи того краю пов’язане з культурою народу. Також це зміни мовних уподобань, що відображені в сучасних популярних піснях, зіставлення мови сучасних і народних пісень. Вивчення особливостей мови літературних творів для дітей різного віку.

Цікавим напрямом роботи є опрацювання листів класиків української літератури, вивчення можливостей застосування цих здобутків у шкільній практиці викладання української мови.
Це також особливості сучасної фразеології, афористики, зокрема – систематизація й опис афоризмів про мову, книгу, пісню.

Актуальні питання методики викладання української мови, вивчення новітніх технологій, методів викладання, аналіз шкільних підручників і посібників з української мови, написання нових посібників для здобувачів вищої та середньої освіти.

У 2023 році викладачі кафедри провели три наукових конференції, які демонструють наші зв’язки з провідними науковими й вищими освітніми закладами України.
Тому можемо сміливо говорити, що викладачів нашої кафедри знають у всій Україні. 

Марина Тесленко