Прикордонник Андрій Федоров: «Я не знаю, чи буду я далі у Сєвєродонецьку жити, але зайти я туди повинен»

Сєвєродончанин Андрій Федоров на власному досвіді знає, що таке війна. За останні 10 років він був двічі мобілізований до Луганського прикордонного загону. Спочатку з 18 лютого 2015 року по 6 квітня 2016 року він був офіцером відділення автотехнічного забезпечення інженерно-технічного відділу, а з 24 лютого 2022 року став заступником коменданта з озброєння і техніки комендатури швидкого реагування. Зараз займається забезпеченням свого підрозділу озброєнням, технікою, боєприпасами, інженерним обладнанням, РХБЗ.

У Сєвєродонецьку він закінчив четверту школу, а потім вступив до Харківського політехнічного інституту. Згодом він повернувся до рідного міста та працював на «Азоті» спочатку майстром по ремонту цеху централізованого ремонту, згодом механіком цеху виробництва аміаку 1-А, а потім старшим механіком того ж цеху. У принципі, він і досі там офіційно працює. Але війна внесла свої корективи.

Про війну, рідне місто, можливість відновлення «Азоту», а також про те, як здавали квартири АТОшників у Сєвєродонецьку після вторгнення у День прикордонника Андрій розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Андрію, ви все життя присвятили «Азоту», проте війна входила у ваше життя двічі. Розкажіть про себе

 - Народився 1970 року, закінчив 4 школу у Сєвєродонецьку, вступив до Харківського політехнічного інституту. Я спеціально поступав на фах «колісно-гусеничні машини», щоб конструювати танки та тому подібне. Там же закінчив військову кафедру по танковому профілю. Виходить, був танкістом, а став прикордонником.

Закінчив виш у 1994 році, тоді якраз вирувала криза. Не вдалося залишитися у Харкові, приїхав до Сєвєродонецька. З того часу працюю на «Азоті». Спочатку був майстром з ремонту у цеху централізованого ремонту, потім був механіком цеху виробництва аміаку 1-А. З 2012 року – старшим механіком того ж цеху. Мене ж, по суті, ніхто не звільняв.

 - А яким чином потрапили до прикордонників у 2015-му році?

 - У 2015 була часткова мобілізація, у четверту хвилю мене мобілізували у Луганський прикордонний загін на посаду офіцера відділення автотехнічного забезпечення інженерно-технічного відділу. Там прослужив до квітня 2016 року.

 - Не хотілося там залишитися?

 - Якби я хотів стати військовим, я б, напевно, став ним одразу. А 2016 року повернувся на «Азот», на посаду старшого механіка цеху 1-А. Тоді там був важкий період, все стояло майже. Потім запускали, потім знов зупиняли. Потім знов запускали. Перед початком повномасштабного вторгнення цеха аміачно-карбомідної групи вже працювали щільно. Готували у березні пуск оцтової кислоти.

Андрій Федоров

 - На «Азоті» готувалися до вторгнення?

 - Враховуючи специфіку «Азоту», а там майже все керівництво, за виключенням голови правління Леоніда Бугайова та заступника технічного директора Олександра Соловйова, які виїхали в Україну, були сепаратистами. Технічний директор Валентин Голубєв, головний будівник Олександр Лубенніков, головний механік Едуард Алієв, який зараз керує там тим, що «Азот» вирізають, начальник виробничого відділу Володимир Кулік, колишній головний механік Юрій Сушильніков, там ціла група зустрічала окупантів. Це все було у ворожих пабліках. У нас є азотівська група, туди це скидали. Були ті, від яких можна було цього очікувати. У того ж Алієва рідний брат ще з 2014 року воює за «лнр», про це всі знали, але нічого не робилося. Але є ті, від кого не очікував, а вони залишилися та співпрацюють. І це прикро.

Валентин Голубєв

Едуард Алієв

Але є й інші історії. У сховищі цеха 1-А «Азоту» сиділи цивільні. Старшим був механік відділення
«Аргону», його вивезли вже на бтр-х разом з 300-ми бійцями нашими. Він зараз теж воює.

 - Що думаєте про намагання окупантів відновити виробництво?

 - За моєю інформацією, там є цехи, які понівечили, але їх можна відновити. Що стосується мого цеху, обладнання там пошкоджене. Проте після простою запуск хімічного виробництва – це дуже складний процес. Навіть після звичайного простою – це колосальний обсяг роботи механіків, технологів, електриків, кіповцев та інших фахівців. Питання фінансів – як це обладнання закуплятиметься. Бо відновити можна все, що завгодно. Ступінь пошкоджень і обсяг того, що вони виріжуть, це треба потім бачити. Що вони його не запустять, то ясно. Це нікому робити. Нормальні люди в Україні, а ці всі ждуни не зможуть.

Кадр з сюжету пропагандистів з
«Азоту»

 - «Азот» - це трохи як чорнобильська страшилка. Багато чуток та легенд. Як от, що Мозговому заплатили, аби він залишив місто у 2014. Бо всі ніби розуміли небезпеку. Але у 2022 році, здається, це вже нікого не турбувало. Як думаєте, чи є сенс у цих домислах?

 - У 2014 році сепаратисти вийшли, наші військові зайшли. Це відбувалося швидко. Ми бачили з вікон, як сепаратисти бігли, перевдягаючись у цивільне. Були підготовлені цивільні автівки. Тому місто майже не постраждало. Я думаю, що у них не було вибору. Багато питань, звісно.

Цього разу - я б не сказав, що місто віддали. Наш підрозділ на початку вторгнення був розкиданий. Я був у Попасній, частина у Кремінній, частина у Сєвєродонецьку. Тож, як за нього боролися, бачили.

Я не думаю, що хтось тоді переживав про екологічну катастрофу. Коли все почалося, одне ізотермічне сховище рідкого аміаку було у ремонті, а друге була наповнено не повністю. Його почали скачувати та розпихувати, але якась кількість залишалася. Не думаю, що то була критична кількість. Знову ж таки, на той момент «Азотом» керував Голубєв, що у нього в голові – ніхто не знає.

 - До вашого житла заходили сепаратисти. Хтось здав?

 - Мій будинок якраз за «Великою Кишенею». Більш-менш вцілілий. Квартиру розграбували. Вибили двері, все розкидали верх дном. Потім я дізнався, що всі квартири АТОшників показував Андрій Гавриленко (колишній заступник голови профкому «Азоту», колишній керівник департаменту зав’язків з громадськістю «Азоту»). Він потім працював секретарем в ісполкомі, потім начальником СТКЄ, а потім заступником відділу соцзахисту – у нього база всіх АТОшників була на руках. На відео з моєї квартири видно, що на майданчику висить мій бушлат першої мобілізації Його спеціально вивісили.

Мені позабивали вікна, двері. Щоб вітер не гуляв. А зараз туди поставили окупанти вікна, двері. Готують під заселення.

Андрій Гавриленко

 - У вас було передчуття перед вторгненням?

 - Я до останнього не вірив. Коли все почалося, був шок. Хоча 22 лютого був підписаний наказ про призов на службу резерву першої черги. 23 лютого мені якраз подзвонили з «Азоту» та спитали, чи піду я на комісію. Я погодився. Якраз треба було 24-го прийти. Я прийшов, коли вже був обстріл міста. Тоді ще військкомат був на місці. Це ранок. Визнали годним. Хотіли забрати у 53 бригаду, але я мобілізувався до своїх. Ввечері вже був у загоні у Лисичанську, на місці дислокації. Потім загін бу відведений, а потім повернувся під Лиман, потім частина підрозділу поїхала на оборону Кремінної та Рубіжного, а частину - на оборону Попасної. Я був у Попасній, з тією частиною побратимів. На початку травня довелося залишати місто. Коли ми вже з окраїн виходили, то нас вишикували – було людей 40, половина з яких прикордонники. Щоб не казали, що ми не воюємо.

Потім був у Лисичанську, далі були Святогірськ, Тетянівка. Ми були 4,5 місяці на Донбасі.

Андрій Федоров

 - Всі гарячі точки. Що запам’яталося?

 - Попасна запам’яталася. По-перше, початок, всі розгублені. Ситуація була складна. Снарядів не вистачає. На 10 їхніх пострілів один наш. І так до останнього, поки не оточили нас і ми вузьким коридором не вийшли. Чому нас не атакували – я був з начальником зв’язку на одній точці, ми вважаємо, що ми їх обманули. Ми знали, що наш ефір прослуховується, порозсаджували по домівках по 2-3 людини, влаштовували перемовини. І вони не могли зрозуміти, скільки нас. Тому не атакували. Вийшли того дня без втрат на початку травня. Ми виходили з крайніх вулиць. Найгірше було у Попасній.

Запам’яталося, як ми з хлопцями з Серебрянки, яка знаходилася під постійним обстрілом, у минулу ротацію забрали в окупантів з-під обстрілів підстрелений «КрАЗ». Кілька разів приїздили, не могли забрати. Вирішили приїхати з евакуатором. Коли вже побачили, що ми нахабно намагаємося його забрати, почали ще більше стріляти. Ми вискочили. Коди перший раз приїхали, прибігла кішка. У нас була банка тушонки, вона її з’їла сама та збігла. І потім кожного разу приходила. Тепер вона живе у мене на Львівщині. Ізя назвав її. Ми займалися кішками. У Сєвєродонецьку залишалися наші. Дружина бігала під обстрілами додому зі сховища, але потім вже не змогла. Своїх не вдалося вивезти. Ось зараз, у цю ротацію, зараз теж мене переслідує кішка. Але вдома кажуть – досить вже.

Ізя

 - Важко воювати на теренах рідної області?

 - Поступово звикаєш до цього. Емоції перестають бути такими яскравими. Стаєш черствішим. Звісно, коли бачиш з висоти терикони лисичанські, а дістатися не можеш – важко. Хоча ж години дві їзди й вдома.

Ми ж майже весь час на Донбасі, якщо у зоні бойових дій. 4,5 місяці були там, потім виїхали на захід країни, підрозділ збільшили, потім знов наприкінці січня 2023 року зайшли на Донеччину вже. Ті ж самі ж місця майже. Потім знов вийшли на відновлення, а згодом поїхали на посилення північного кордону з Білоруссю. І ось з січня знов тут. Зараз на Харківщині.

Андрій Федоров

 - Яка зараз ситуація, якщо порівняти з початком великої війни?

 - У порівнянні з 2022 роком, коли ми йшли з одними автоматами, то зараз змінилася структура – ми тепер прикордонний загін бригадного типу, бригада Гвардії Наступу «Помста», з’явилися нові види озброєння. Хотілося б більше зброї, звісно. Все інше у нас є. Багато з наших пройшли навчання в Іспанії, у Британії, Німеччині.

Кількість обстрілів не змінилися, але зараз багато фпв дронів, від них врятуватися важко, плюс скиди кидають. У минулу ротацію – ну, літали їхні ланцети, корегували, але впф дронів не було. Це загроза. Плюс КАБи прилітають.

Андрій Федоров

 - Що можете сказати про ворога?

 - Вони не дурні, але обдурені пропагандою. Проте вони вчаться. Швидко. На своїх помилках, на нашій тактиці, вони стають розумніше. Плюс у них колосальний ресурс як у техніці, так і в людях. І навіть якщо в них техніку нову й знищили, то старої вистачає. Рити вони вміють дуже добро. Зариваються в землю дуже швидко. Як тільки заходять – одразу зариваються. Потім їх дуже важко звідти вибити.

 - А ми вчимося у них? Чи на своєму досвіді?

 - Я думаю, що вчимося. Бо третій рік війна. Ми тримаємося.

Зараз ситуація нагадує 2022 рік. Знов не вистачає снарядів, боєприпасів, ПВО. Як по спіралі. Але ми сподіваємося, що обіцяна допомога партнерів прийде якомога швидше.
Але іншого шляху немає. Війна до Перемоги. Ніяких заморожень конфлікту.

 - До виходу на кордони?

 - Мені хотілося б окрім кордонів 1991 року, щоб росія перестала існувати, принаймні у тому вигляді, у якому вона існує зараз.

 - Плануєте повертатися жити у Сєвєродонецьк після Перемоги?

 - Я не знаю, чи буду я далі у Сєвєродонецьку жити, але зайти я туди повинен. У нас дуже багато хлопців з Луганської області, у всіх одне бажання. Зайти, і як каже мій товариш, «у нас там буде дуже багато роботи». Такої кількості колаборантів, яка залишилася у Сєвєродонецьку, я не очікував.

Андрій Федоров з побратимами 

 - А про що мрієте?

 - Хочеться щось створювати, а не знищувати. Ми відбиваємося, звісно, а не нападаємо. Але це теж не про побудову.

Дуже люблю стрічку «У бій ідуть одні старики»та Леоніда Бикова. Так ось там є момент, коли він каже, що з у Берліні десь на найвищій вцілілій стіні мріє написати
«Развалинами Рейхстага удовлетворен». І потім можна хоч додому сади оприскувати. Ось є такі бажання по Кремлю.

Та й з «Азоту» мене ще не звільнили. Додому хочеться. Якщо ми зайдемо, ми відбудуємо. Так багато хто думає.