“Я сильна жінка й звикла добиватися всього сама”. Історія сєвєродончанки Ірини Болткової

Ірина Болткова — волонтерка з десятирічним стажем, яка з перших днів тоді ще АТО допомагала українській армії. А у 2014-му однією з перших зустрічала визволителів Сєвєродонецька після деокупації міста. Нині вона обіймає посаду начальниці Міловської селищної військової адміністрації. Ми поговорили з пані Іриною про підтримку земляків, волонтерство, зміни та досягнення під час великої війни.

 — Пані Ірино, розкажіть, коли та як ви виїхали з Сєвєродонецька?

 — Ми евакуювалися ще 5 березня 2022 року. Перший тиждень знаходилися у місті Добропілля Донецької області. Але бачачи, що бойові дії дуже активно розгортаються, ми з сестрою виїхали до Дніпра. На той час я працювала в Міністерстві у справах ветеранів. У Дніпрі також працював місцевий відділ Міністерства, тому ми сподівалися на те, що буде робоче місце. Тобто будемо з колегами співпрацювати. І все це, якнайскоріше, закінчиться. І ми будемо повертатися, відновлювати наше рідне місто після всіх обстрілів, після всіх руйнувань. Але вийшло так, як вийшло. Тому ми досі в Дніпрі, продовжуємо працювати. Дуже багато змінилося за ці два роки. Ми стали мужнішими, ми стали сильнішими, ми стали досвідченішими, багато чому навчилися новому. Бо після призначень на нову роботу прийшлося дуже швидко вчитися, опановувати нові знання. Довелось з нуля організовувати роботу військової адміністрації та здійснювати керівництво її діяльністю.

Тому не було часу сумувати, опускати руки, бо є розуміння, що за мною стоїть мій колектив, за мною стоять люди, яким потрібна підтримка, за мною стоять люди, які виїхали з громади та потребують допомоги. Мені опускати руки ніколи й не можна.

 Ірина Болткова. Фото Олександр Буряк

 — Яка зараз у вас посада й в чому полягає ваша робота?

 — З вересня 2022 року указом президента України Володимира Зеленського я призначена на посаду начальниці Міловської селищної військової адміністрації і продовжую виконувати свої обов'язки по теперішній час. На мою думку, створення військових адміністрацій було правильним рішенням, бо попереднє керівництво громади виявилось зрадниками та перейшло на бік окупантів, люди були кинуті напризволяще, кожен евакуювався, як міг і важким шляхом через росію та країни Європи. Люди, які виїхали, потребували певної підтримки. Вони роз'їхалися не тільки по всій Україні, а й за кордон. Багато було не вирішено юридичних питань, втрачених документів. Неврегульовані були трудові відносини з людьми, бо ми одна із тих громад, які були окуповані в перші години повномасштабного наступу російської федерації на Україну. У Міловому є вулиця, яка раніше називалася вулиця Дружба народів, а наразі вона називається вулиця Незалежності. Вона знаходиться на лінії розмежування між росією та Україною. Її навіть кордоном не можна назвати, бо по один бік вулиці знаходяться будинки, які належать українським громадянам, а по інший бік вулиці – це російська федерація.

Наша робота направлена на підтримку та оздоровлення дітей з-поміж ВПО, на підтримку наших військовослужбовців, які боронять і виборюють нашу свободу. У нас розроблено дуже багато програм – і підтримки ВПО, і підтримки родин пільгових категорій, і підтримки військовослужбовців. У нас виплачуються певні кошти на відновлення військовослужбовців після поранень, родинам загиблих. Місяць тому ми заключили меморандум з закарпатським санаторієм, де наші військовослужбовці, які мають інвалідність першої або другої групи, мають можливість безкоштовно оздоровитися протягом тижня. Вся ця інформація є у нас на сайті, на офіційній сторінці в Фейсбуці, є телефони, за якими можна звертатися.

Вже створений реєстр всіх військовослужбовців і родин загиблих. І ми усебічно намагаємося допомагати нашим людям. З нашої громади не дуже багато виїхало людей, близько 400 людей. В основному це родини військовослужбовців, прикордонників або держслужбовців. Більша частина з них знаходиться в Києві або в Закарпатті. Дехто виїхав до Європи й знаходиться там, але всі ці люди працевлаштовані. Ті, хто залишився в Україні, особливо багатодітні родини, родини з дітьми, з людьми пенсійного віку — ми всі з ними на зв'язку, всі, хто до нас звертається, отримують необхідну допомогу.

Ми відновили роботу Управління охорони здоров'я та соціальної сфери Міловської селищної ради та намагаємося якомога більше надавати консультацій та послуг, а також виконуємо свої безпосередні обов'язки, які стосуються роботи селищної військової адміністрації з урахуванням того, що наша територія тимчасово окупована.

Робота

 — Що вас надихає та мотивує?

 — Дуже потужний мотиватор для мене — це можливість працювати. Цілими днями зустрічі, робочі телефонні розмови, вирішення проблемних питань, робота з документами, участь у нарадах, робочі відрядження. Якби не робота — то від сумних думок можна з'їхати з розуму. Також постійно намагаюсь порівнювати свої умови життя з життям інших людей, намагаюсь знаходити більш позитивні моменти. Часто по роботі буваю в шелтерах, бачу, як живуть переселенці, які евакуювались, і розумію, що моя ситуація не найгірша.

 Ірина Болткова

 — Попри всі складнощі, що б ви могли назвати своїм головний здобутком чи досягненням за останні роки?

 — Головним здобутком для мене є отримання величезного пласта знань і нового досвіду. Всі ці два роки намагаюсь вчитись скрізь, де тільки можна. Не соромлюсь консультуватись з колегами, бо розумію, яка відповідальність лежить на мені, розумію, які можуть бути наслідки некомпетентних рішень. А враховуючи те, що все життя я мала бажання бути кращою в усьому — намагаюсь працювати так, щоб не було соромно за роботу всієї військової адміністрації та структурних підрозділів. Звісно, вимагаю цього й від підлеглих. Це дійсно новий, але дуже відповідальний досвід в моєму житті.

 — Ви з 2014-го року займалися волонтерством, допомагали армії. Чи продовжуєте цю діяльність нині?

 — Звичайно, ми продовжуємо допомагати. Я, як і два роки тому, продовжую відвідувати поранених військовослужбовців, і в інших містах наші дівчата долучилися до допомоги. Всі наші працівники долучаються до зборів, донатять на збори, на РЕБи, на придбання медичних препаратів, на закупівлю дронів, автомобілів, квадроциклів. Наразі роботи ще більше додалось. Тому що потрібно не тільки кошти збирати, а ще й знайти, де зробити закупівлю, як це доправити хлопцям. Допомагаємо людям, які долучаються до плетіння сіток маскувальних. Звісно, допомагає вже десятирічний волонтерський досвід. Я маю зв'язки з багатьма волонтерами та волонтерськими організаціями в Україні. Ми знаємо, як оформлювати документи, як проходити певні процедури. У мене є чати, які збереглися ще з 2014 року. Є перевірені волонтерські організації, як я їх називаю “стара гвардія” ще з 2014 року. Не за віком стара, а за досвідом. Багато волонтерів зараз виконують свій військовий обов'язок, ми їх також підтримуємо. Вони знають, до кого звертатися, так простіше спілкуватися і допомагати.

 Ірина Болткова

 — Зараз періодично лунають тези, що люди від війни втомились. Чи помітно щось подібне у волонтерському середовищі?

 — Ну якщо ще волонтери опустять руки — то можна взагалі капітулювати. Ми розуміємо, що нашим військовим взагалі важче, ніж нам, у тисячі разів. І морально, і фізично. У мене вчора була довга розмова з одним із наших земляків, який з 2014 року був у складі батальйону «Айдар». Він і зараз продовжує боронити Україну в одній із найгарячіших точок. Ми майже пів години спілкувалися, і він сказав таку фразу: “Ір, ви тримайтеся”. Я кажу: “Ні, це ви тримайтеся. Бо якщо ви не втримаєтесь, то наша допомога не буде того варта, і нам передавати її буде нікому”. Волонтери розуміють, що просто не можна опускати руки. Ми підтримуємо один одного. Ми всі бачимо всі дописи у Фейсбуці, ми робимо перепости, ми зідзвонюємося або списуємося, коли немає часу, але всі намагаються підтримувати один одного. Наприклад, наші сєвєродонецькі волонтери плетуть маскувальні сітки і в Ужгороді, і в Івано-Франківську у нас. І Галя Алхімова, мати загиблого воїна, заснувала осередок у Дрогобичі. Дуже багато дівчат, які плели в Сєвєродонецьку, тепер вони всі “розповзлися, як павучки” по всій Україні. І в Дніпрі також є наші представники, всі об'єдналися у волонтерські центри, і всі допомагають Україні.

 Ірина Болткова

 — За час “повномасштабки”, який випадок вас найбільше вразив і запам’ятався?

 — На початку квітня 2022 року, коли в Попасній, Рубіжному точилися жорстокі бої, а Сєвєродонецьк русня знищувала артою, до мене по допомогу звернулись мої друзі “айдарівці”. Вони попросили придбати їм для виконання бойових завдань у Попасній позашляховик. Згадала, що у мене є хороші знайомі в Латвії, які допомагали “Айдару” ще з 2014го — вони родом з Сєвєродонецька. Надії на допомогу майже не було, бо скрутно було всім, але потрібно було використати всі можливості. Написала Валерію (так звати мого латвійського приятеля) повідомлення у Фейсбуці о 9 ранку. Він пообіцяв пошукати авто та надати відповідь. А вже об 11.30 передзвонив і сказав подивитись відеоповідомлення. На відео був чоловік з позашляховиком, який по першому ж заклику про допомогу подарував свій джип для підтримки української армії. Виїхавши з нашого “пекельного трикутника”, бачивши все на власні очі, розуміючи важливість автівки для наших захисників — дивилась відео та плакала, плакала, плакала. На таку швидку допомогу ніхто не очікув. Та це був тільки початок. Бо потім була і є шалена підтримка від латвійських друзів десятками автомобілів, які вони самі ремонтували, фарбували і приганяли в Україну. А ще окопними свічками, і маскувальними сітками, і благодійними концертами, і реабілітацією наших поранених військових. Пишаюсь нашими земляками, справжніми українцями та Патріотами — де б вони не жили.

 Ірина Болткова

 — Вже два роки, як тисячі сєвєродончан стали переселенцями. Цей досвід для вас став важким? Чи часто згадуєте рідне місто?

 — Болить. Болить, і ключі від своїх осель ми всі зберігаємо. Дім неможливо забути ніколи. А тим паче, коли ми всі виїхали, взявши з собою маленький пакетик: ти взяв там якісь певні документи, а дехто не міг і документи взяти з собою. Я забрала сумку з документами й кота. І все. У мене навіть і думки не було те, що я ніколи не повернусь додому. Там залишилось все, у мене немає ані фотографій батьків, дітей, ну немає нічого, жодної згадки про минуле життя. Все, що я можу витягнути, це щось з фотографій, які залишились в Гуглі, або щось зі спогадів у Фейсбуці. От що я роблю зараз: “виліз” спогад, я собі зберегла фотографії. І дивлюся на ці відео та фото з сепаратистських каналів в Телеграмі, роблю скриншот, коли бачу свій будинок чи будинок рідних. Я не знаю, навіщо це я роблю, я стільки разів зарікалася, що не буду цього робити. Я себе рву на частини, я собі рву серце, але ж я все одно дивлюсь. Як зомбовані ми цим Сєвєродонецьком, своїм Донбасом. Малу Батьківщину неможливо забути. І я сподіваюся, що коли прийде час, ми все одно всі повернемось. Так не може бути. Війна не може вічною бути. Дуже боляче усвідомлювати, що там залишились на кладовищі могили наших батьків. Ти розумієш, що перед усіма великими релігійними святами ти їздив, прибирав, порався на тому кладовищі, щоб був порядок. І от навіть зараз, перед Великоднем, ти не маєш можливості вже котрий рік цього зробити. І розумієш, що, може, там не все нормально після обстрілів. Ну, намагаєшся від себе відганяти всілякі такі погані думки, але ж воно все одно повертається.

 Ірина Болткова

 — В однієї із дописувачок у Фейсбуці мені дуже сподобалась така розшифровка абревіатури ВПО: вижила, піднялася, оновилася. Ви щось подібне відчуваєте у вашому житті?

 — На мій погляд, у нас поки що не оновилася. У нас вижила та піднялася. Я до цієї стадії, чесно кажучи, ще не дійшла. Я вважаю себе сильною жінкою. Я звикла в житті всього добиватися сама. І якщо сама я до цього не дійду, до оновлення, сторонні люди мені не допоможуть.

Ірина Болткова

 — На вашу думку, а чи зможемо ми оновити власне місто, наш регіон після деокупації?

 — Ми всі дуже в це віримо. Чи вдасться? Я думаю, що вдасться, тому що буде дуже велика фінансова підтримка від європейських країн, від багатьох закордонних урядів. Вони також хочуть миру та спокою у світі. Ця війна стосується не тільки нас, вона заважає всім у світі, бо всі економіки потерпають від цієї війни. І всі будуть намагатися відновити наші міста, щоб люди мали змогу повернутися. Знаючи наших працьовитих людей, вони не пропадуть ніде. У мене є приклад людей, які були дуже заможними бізнесменами, або були дуже досвідченими фахівцями на державній службі. Вони зараз працюють звичайними токарями, слюсарями за кордоном. Хай хтось сміється, вони збирають полуницю, вони миють підлогу, але вони не сидять і не чекають соціальних виплат. Вони працюють і заново будують своє життя, але з надією, що вони все одно повернуться. Так само наполегливо вони працюватимуть і на відновлення. От в це я точно вірю — що наші люди зможуть відбудувати все.

Відео: Олександр Буряк