Луганчанка про реалії окупації Старобільська: "Росіяни вважали, що в місті зрадники, почали їх шукати"

Яна — двічі переселенка. З рідного Луганська у 2015 році дівчина переїхала до селища під Старобільськом, звідти — до Краматорська, а після повномасштабного вторгнення — до Польщі.

Вона поділилась з “Сєвєродонецьк онлайн” тим, з якими проблемами їй довелося стикатись найчастіше, що боліло під час переїздів та якими є реалії прифронтових міст, зокрема - обшуки, викрадення, перевірки, недовіра росіян до місцевих через допомогу ЗСУ. З безпекових міркувань прізвище ми не називаємо.

 — Яким було ваше життя до 2014 року у рідному Луганську?

 — Звичайне безтурботне життя. Ходила до школи, на танці, гуляла з друзями. Майже щороку їздили до Криму на море.

 — Згадайте свій перший переселенський досвід… З якими проблемами зіткнулись? Що було найскладнішим для вас в цей період?

 — Переїзд, особливо вимушений, це завжди складно. Нам пощастило, що ми мали дачу на підконтрольній території Україні (на той час) у Старобільському районі. Бо винаймати квартиру на одну зарплатню в нашій країні — це майже всі гроші витратити й нічого не відкласти. Умови в хатинці були такі собі, але ми зробили невеликий ремонт, тому деякий час пожити можна було. Поки збирали кошти на повноцінний дім.

Оскільки ми переїхали до невеликого міста, а жили за ним у селі, то було складно знайти мамі роботу. І навіть якщо її знайти, то трохи було важко добиратися до міста. Хоча це село належить до Старобільська, але з транспортом були проблеми.

Тож основні складнощі — ще пошук роботи та те, як на неї дістатися. Так, це невелике місто, і ці проблеми зрозумілі, але й у великих в містах теж важко знайти роботу. Не всюди є місця та не всі охоче беруть переселенців.

Я повинна була йти до 10 класу, але перша школа відмовилась брати мене у 10 клас, бо маю атестат закінчення 9 класу вже з окупованого Луганська (там швиденько почали змінювати всі документи) і вони не знали, як мене взяти до себе на базі цього «документу». Тоді все це було дуже нове, ніхто не знав, як поводитися і що робити, і як правильно. Не було чітких планів дій на різні випадки, з якими стикалися переселенці. Директорка не захотіла брати відповідальність і запропонувала знов йти до 9 класу. Інша школа (дуже дякую пані директорці) взялася розв'язати це питання. Вона все зʼясувала. Я змогла піти у 10 клас, та в цей час екстерном скласти екзамени, щоб отримати атестат України.

Після школи треба було бігти на автостанцію, щоб встигнути на автобус, який прямує до іншого міста через наше село. Бо по району міських автобусів немає, шкільних теж. Інколи виходила за 20 хвилин до закінчення останнього уроку, щоб встигнути та потім не чекати довго на наступний автобус.

Інші складнощі більш психологічні: сум за минулим життям, за рідними, за друзями, власною домівкою. З кожним роком все більше звикаєш до нового життя. Вже за два роки я вступила до університету, зустріла багато знайомих і друзів, та зовсім відпустила минуле життя.

Тут вже був мій дім. Багато знайомих та друзів. Почало все налагоджуватися. Місто стало вже якимось рідним, та навіть звикла до того, що є така незручна особливість з транспортом. Потім ми змогли переїхати до Старобільську та купити там власний дім.

Старобільськ. Стадіон

 — Наскільки це було стресово тоді, у 2015 році?

 — Доволі стресово. Плакала біля школи, коли остаточно зрозуміла, що, починаючи з цього моменту, я не повернуся у свою звичну школу та місто. Все було чуже, незвичне, почуваєш себе самотньою. Але мене оточували хороші люди, це допомогло заспокоїтися. Це дійсно дуже важливо.

Однокласники, вчителі були добрі. З усіма спілкувалася…Спочатку так плакала, так не хотіла й не сприймала школу. Боялася, уявляла, якими саме будуть стосунки з однокласниками. Але зрештою спогади теплі пов’язані з цією школою.

 Старобільськ і його квіти

 — Але це виявився не останній переїзд…Що було далі?

 — З Луганська до Старобільська у 2015 році остаточно переїхала, потім — до Краматорська. До 24-го лютого 2022 року це було місто, що стрімко розвивалося, бо після окупації Донецька воно стало тимчасовим обласним містом. Там багато переселенців, навіть наші знайомі є. Приріст людей був…А зараз сумно дивитися на нього. Але я війну зустріла в Сумах.

Краєвиди Краматорська

Виїхала 23-го з Краматорська до знайомих — і уже ввечері повернулась. Зараз Краматорськ — це типове прифронтове місто. Набагато менше людей стало, сумно якось в місті…

З початком повномасштабного вторгнення вже потрапила до Польщі. Якесь спустошення. Ти залишився ні з чим…Все пропало…Що робити…Як жити далі? Життя втрачене, зіпсоване, відчуття, що тепер не буде нічого нормального. Розгубленість, страх. З 24 лютого 2022 року ще й злість…

Звʼязок зберігся тільки з однією людиною. Вона теж колись виїхала з Луганська, мешкала в Одесі. Після 24-го лютого наразі за кордоном. Інші знайомі — хтось теж виїхав ще під час АТО, хтось залишився досі там, не спілкуємося зовсім.

 — Чим ви займались в Польщі?

 — Пристосовувалась. Ми жили в віддаленому районі, тому якось складно було знайти роботу. Десь через пів року я вже вийшла на роботу. Навчалась дистанційно в ЛНУ ім. Т. Шевченка.

 Яна

 — У Старобільську 2 роки не було зв’язку. Ви не знаєте з чим це могло бути пов’язано?

 — Кажуть, глушили. Інколи десь в полі можна було зловити дуже слабкий інет. Як кажуть мені друзі, з родичами звʼязувались через застосунок — Yolla. 5€ за 15 хвилин.

У мене є близька знайома, яка там залишились. За її словами, коли на ворожому блокпосту дивилися її паспорт, окупант сказав, що поки інтернету не буде й не знають, коли включать, бо тут дуже багато “зрадників”. Спочатку вони просто вимикали звʼязок, коли були прильоти по них. А потім через те, що місцеві передають інформацію ЗСУ — вони вже й інтернет вимкнули. Бо інтернет був на початок війни ще кілька місяців, і в інших містах, далі від фронту інтернет не вимикали, а ось там вимкнули.

 — Росіяни могли фізично переслідувати людей за настрої?

 — Так-так, це реально. Як тільки вони прийшли, вони шукали хто з ким повʼязаний, хто був в АТО, до простих людей могли зайти запитати про місцевих. Друга хвиля переслідування пішла, коли вони жалілися, що місцеві здають інфу. Вони вважали, що в місті зрадники, почали їх шукати. Мешканці казали, що одного хлопця знайшли й він пропав…Може, вони потім повернули його, цього я вже не знаю. Але багато було випадків, коли люди пропадали, особливо хлопці. Або катували, у підвалах тримали і якось маніпулювали тим, що у цих людей родичі в ЗСУ.

А у їхньому ФСБ теж є інформація на багатьох є. Якраз ось ця подруга теж мені розповідала, як її мама з сестрою виїжджали в Європу через рф. Так вони вже тоді ретельно дивились на тих, хто з українським паспортом, а не змінив його на російський чи лнрівський. У її мами український паспорт, тож вони дивились її телефон.

Там була фотка, хтось їй кинув свого родича у військовій формі. Вона видалити забула. Її мама сказала, що не знає хто це, а ті за 10 хвилин вже назвали його імʼя та прізвище. Десь знайшли його в базі.І точно не памʼятаю, наче й бригаду назвали. Її потім 2 дні тримали там, ставили різні питання.

 — Зараз з людиною все нормально?

— Так, її відпустили. Може, ще спрацювало, що там волонтери везли людей до Європи. Плюс вона з дитиною. Всяке буває…

Інша подруга їхала до Польщі зі Старобільська через рф. Так ось в Калінінграді теж дивились її телефон, сказали - дивно, що в неї нічого немає в WhatsApp. Отже, вони подумали, що вона щось приховує та спеціально все видалила.

Прикордонник з рф питав, як вона ставиться до всього цього, кого підтримує. Говорив, що нікуди не пустить її. Однак пустили її, все ок, вона тут давно вже. Вони люблять ставити провокаційні питання, це точно. Також до дівчини приходили чеченці зі зброєю. Питали та перевіряли, все закінчилось добре.

 Яна у Старобільську на спортивній події

— Через відсутність зв’язку ви втратили можливість спілкуватись із колишніми знайомими?

— З Луганськом інша ситуація…Так спочатку там не було звʼязку під час АТО, а також світла кілька місяців. І тоді ніяких додатків не було. Знайомі могли через дах подзвонити й хоча б передати щось від бабусі та дідуся.

Після закінчення бойових дій звʼязок був. Перестали спілкуватися, бо шляхи розійшлися…Остаточно розірвала звʼязок, коли після 24 лютого колишня подруга з Луганська виставила сторіз про те, що 8 років “бомбили Донбас”.

Ну…Я не здивована, бо знала, що вона проросійська. Наразі живе у рф. До речі, багато з тих, хто був проросійських поглядів, поїхав жити у рф…Ось так би одразу, тільки без перформансів треба було.

Є деякі однокласники з Луганська — ми підписані один на одного. Хтось у Луганську, хтось в Україні, хтось у рф чи десь ще. Зі Старобільськом — так у мене й до війни якось втратився звʼязок. Тільки з однією однокласницею товаришую. Чула, що виїхали всі. Більшість і так навчалися в Києві, Харкові.

 — Дівчина, яка виставила в сторіз, що Україна “бомбила Донбас” — це приклад насадження пропаганди чи вона просто з проросійської родини?

 — Спочатку з проросійської родини, а потім наслухалась про це. Бо я сама їздила туди 2 рази, все літо була 2016 року та і пів літа 2017 року — все нормально. Також є знайомі, розповідали все, вони спокійно жили. На околицях були іноді сутички, але то за Луганськом, і це ну явно не “бомбили”, не активні бойові дії, тим паче, що сепаратисти самі лізли. Було чутно “відльоти”.

Чомусь 8 років мовчали, гуляли, тусили, а потім — раптом “бомбили” цілих 8 років.

Як все почалось, ми обговорювали навколишню ситуацію, у неї одразу було проросійське бачення, і це в неї від батька. Каже “ось тато говорить…”

Інший відсоток — або пропаганда зʼїла мізки, бо вони дійсно завжди слухали російські новини та “живуть ще в СРСР”. Їм сказали, що якщо Україна увійде до ЄС — то Донбас буде погано жити, — то вони й повірили.

 — Люди дивляться російське телебачення?

 — Так. Там нічого більш немає. Подруга, яка сюди через Калінінград їхала, каже - як послухала тоді, це жах. Крутять вони всі свої канали…І її бабуся дивиться, ну вона все розуміє, не ведеться на це, але передає, що вони тут розказують. Тому в Луганську за 8 років мізки тим, що “бомбили Донбас” добре промили.

 — Чи було відчуття безпеки в Старобільську, коли ви там жили?

 — До 24 лютого там прям відчувала себе в Україні. Це навіть і не Донбас, це Слобожанщина вже. Все, що було під контролем України, було під її впливом, і прямо відчувався комфорт. У Старобільську день вишиванки, памʼятаю, святкували. Там, мені здається, ще більший відсоток проукраїнських людей, ніж в Луганську, ну це по знайомих.

А ось зараз там інший інфопростір, купа військових, приїжджають ще росіяни, — бо можна дешево дім купити…

У Краматорську такий День Незалежності святкували класний. Багато людей, сімʼї з дітками виходили, хода була. По людях видно, що їх не змушували, я спостерігала. І зараз ті знайомі, які були в Краматорську, — жодного проросійського (вони точно є, але з мого оточення, знайомих, колег — нуль).

 День незалежності в Краматорську

 — Що б ви порадили переселенцям, які намагаються адаптуватись до життя на новому місці?

— Не зациклюватися на минулому. Почати жити по-новому. Майбутнє ще попереду, це зовсім не кінець, а, можливо, навіть це тільки початок вашого цікавого життя. Навіть якщо вам за 50. Переїзд, навіть вимушений, може обернутися плюсом. Наприклад, у нас після переїзду спочатку були невеликі фінансові проблеми та хатинка у селі, де у мене не було друзів. Але я шукала шляхи, як покращити тут своє життя, тому пішла до Будинку культури на театральний гурток.

Донбас

Це стало початком змін та облаштування в новому місті, там я зустріла друзів, та тих, хто, як і я, є переселенцем. Згодом із фінансами стало краще, змогли купити дім, подорожувати. Життя повноцінно налагодилось, та навіть стало краще, аніж було до всього. Цей переїзд згодом подарував мені багато цікавих, теплих подій та справжніх друзів. Тому раджу на новому місці проявляти активність: поміж роботи, може, знайти якийсь гурток або якісь заходи в місті, у бібліотеці.

Краматорськ

Потрібно ходити туди, де можете знайти нових знайомих або навіть друзів, бо звʼязки в новому місті потрібні. Будівництво нового життя потребує певних зусиль. Різноманітні ваші дії, ваша активність призведе до результату.

На жаль, влада не виділяє достатньої, навіть мінімальної фінансової допомоги в цих реаліях життя. Тому не всі мають змогу переїхати та влаштуватися, особливо, якщо людина живе одна, і навіть не має родичів на підконтрольній території.

Текст: Олеся Дерзська