“Кадирівець катував мене струмом та просив сховати хрестик, коли він випадав з-під одягу”. 47 днів полону новоайдарівця Сергія Скоробагатька

Він пережив полон і тортури, а після лікування пішов служити в ЗСУ. Ветеран АТО з Новоайдара Сергій Скоробагатько після захвата рідного селища кілька місяців ховався від росіян, які його розшукували. Та був затриманий на одному з блокпостів, коли намагався вийти з окупації. Півтора місяця у полоні голодував, витримував побиття та тортури, але не розкрив окупантам, хто він, і не пристав на їхні пропозиції зізнатися в диверсійній діяльності. “Сєвєродонецьк онлайн” розповідає його дивовижну історію.

З Сергієм ми зустрічаємось сонячного травневого дня на природі, біля річки. Ця місцина нагадує йому його рідне селище Новоайдар, сюди часто приходить відпочити та порибалити. Перед розмовою сідаємо просто на траву — йому важко довго стояти через проблеми зі здоров’ям. Весь час бігає навколо енергійна Джессі — дев'ятимісячна вівчарка малінуа та постійна супутниця Сергія, його вірний друг.

“Знаєте, колись ми продукти в їдальню несли, розсипалась картопля, і хлопець один її підіймав. Так Джессі побачила й тепер приносить йому в ліжко картоплину ледь не щодня”, — посміхається Сергій.

Сергій Скоробагатько. Фото Олександр Буряк

Будинок обшукували знайомі поліцейські, на яких не міг і подумати

Любов до тварин і природи — невід’ємна частина його життя. У Новоайдарі розводив папуг, мав близько 600 пташок, а також вирощував риб — форель та осетра. Та майже всі вони загинули. Сергій — АТОвець, у 2014-му створював самооборону Новоайдару, пізніше служив вже у військкоматі. До його будинку, де все дбайливо створювалось власноруч для родини, росіяни та колаборанти прийшли у перші дні окупації. Сергій деякий час переховувався у селищі.

Птахи

“Першого березня в мене був день народження, мене привітали, я ще мав телефон включений. Після третього числа я прийшов додому ввечері, погодував птахів. Думав, може, й не прийдуть по мене. Але про всяк випадок заліз на дах, шифер підняв, там собі зробив схованку. І о 9-й ранку чую, під'їхали два “Урали”, “бусики” під'їхали, почався обшук. Перший пройшов з якимось приладом, навіть вимкнений телефон — і той “тицьнув”. Після цього, чую, почали розбивати вікна у ванній, де я був на даху. Потім на кухні розбили, зайшли, почали шукати. Дуже важко було це пережити з дев'ятої ранку до п'ятої вечора. Знайшли вони там документи учасника бойових дій. Чую, що кажуть, мовляв, він служив. Ну, там і без цього було все зрозуміло, бо з ними ще було чотири поліцейські наші з Новоайдара, на яких би навіть не міг подумати. Поряд з ними і жив, і дружив... У мене там були гранати. Знайшли, висадили в повітря одну гранату. І в мене падає подушка, я її не встигаю схопити й думаю — ну, все. І ще дві шиферини з даху сповзли, вони були просто не прибиті. Вони пішли перевіряти. А в мене була прибудована ванна, дах був окремо від даху над будинком. Вони туди залізли, а там простінок і нічого немає. Я сидів і навіть дихати не міг. Не знайшли. Вже о п'ятій вечора вони почали рибу виловлювати. Кажуть, сьогодні буде у нас юшка”, — згадує ці важкі години Сергій.

Господарство Сергія

З окупації він вирішив виходити пішки. Спершу йшов до родичів у Миколаївку.

“Шість кілометрів через луку, темно, холодно, по коліно у воді. Ну я одяг викручу, знову йду. Пробрався вже в ліс, навпроти мене річка, за нею батьки жили. Перейти річку не перейдеш і переплисти ніяк, човна немає. Зібрав, у чому був, речі в руку, думаю: допливу чи не допливу, але пробуватиму. Коли прийшов додому, вітчим сказав: “Йди, бо прийдуть за тобою, ми всі боїмося”.

100 днів Сергій поневірявся по покинутих хатах. Пив з річки, голодував. З рештою вирішив пробиратися на Харківщину. Але перед цим встиг ще раз зайти додому, забрав два паспорти — український і закордонний. Згадує, мав із собою куртку працівника обленерго. Придумав легенду, наче він працює, удавав, що рахує пошкоджені стовпи. Так кілька разів уникав зустрічі з окупантами.

“У бік Сєвєродонецька мені не можна було йти, бо я був на кожному блокпості в розшуку. За мене давали мільйон рублів. Ще в Новоайдарі висіло на стовпі фото та прізвище. За шість днів я пройшов 230 кілометрів. Ось щодня десь коли 30, коли 50 кілометрів”, — згадує Сергій.

Сергій Скоробагатько. Фото Олександр Буряк

Кадирівець катував та просив сховати хрестик

  Чим ближче була лінія фронту, тим важче було йти, частіше зустрічались колони окупантів. На п’яти блокпостах він показував закордонний паспорт, прізвище переписували та відпускали. У Волоховому Яру Сергія затримали. Знайшли папірець, де було написано «три села під ними» та «четверте під Україною».

“Тут одразу їх понаїхало, набігло 20 людей. Капітан якийсь схопив мене за руку й відразу різко, я ще навіть нічого не зрозумів, потягнув мене за блоки. Там наставив пістолет мені в потилицю. Знаєте, я вірю, що є Бог. Я прибираю трохи голову, і він впритул прострілює мені вухо, мене глушить, я падаю, кров, всього трясе. Я не знаю, чому він не став дострілювати. Взяли мене, зв'язали руки, почали штовхати, потім відвели через дорогу у підвал”.

Так для Сергія розпочались 47 днів полону. Тримали його у Балаклії, в будівлі тамтешньої поліції. Мали за диверсанта чи просто хотіли виконати якийсь свій план з затримання ДРГ, каже новоайдарець. Під час обшуку знайшли український паспорт і телефон. Почали вибивати зізнання.

“Був “кадировець” у масці, і двоє було росіян. Були у балаклавах, високі, під два метри. Ну, одягали дроти на пальці рук, замотували. І крутили “тапік”, били струмом. Другий бив палицями по ногах, а третій — шокером. У мене був хрестик, він і зараз зі мною. І часто, коли катували, випадав цей хрестик, і він не катував, цей кадирівець, казав сховати. Я говорю: “Ну, в тебе ж Аллах. Що ти, мого Бога боїшся?”. Сховав, тоді знову починали катувати. Також в мене знайшли кілька таблеток бронхолітину. І вони вирішили, що це якийсь наркотик. Бо під час одного з катувань, не знаю, може, мозок відключився, мені не було боляче. Вони вже напругу збільшують, а я нічого. Потім водою обливають ще сильніше. Падав. Вони взяли ці дроти, зняли. Думали, може вже не працює. Один хотів спробувати на собі — аж підстрибнув. Викликали медиків своїх. Я знову впав, потім вже нічого не пам’ятав. Мене віднесли до камери. Там люди, які сиділи зі мною, два дні відпоювали потрохи мене водою”.

Хрестик Сергія. Фото Олександр Буряк

Сергій згадує, допити зазвичай були вночі. Його катували неодноразово, бо дізналися, що один із синів служить у ЗСУ. Знову і знову вимагали зізнатися в диверсійній діяльності, називали якісь позивні. Після таких допитів Сергій втрачав свідомість у камері, вже мав серцево-легеневу недостатність. Але тримався і стояв на своєму: нічого не знаю, йду до рідні.

“Найважче, що було в моєму житті — ці тортури. Ті, хто побув, знає, як це важко переносити… Вже мав 55 років, думаю, можу просто не витримати. Тут ще головні болі, ця перетинка у вусі, щодня гній витікає. Один постійно, коли катував, пересмикував цей свій пістолет. Наставляв на мене. Кажу: “Стріляй, ви кати! Якби опинився твій батько на моєму місці!”. Він каже: “Мій не опиниться”. Боявся одного, що вони зв'яжуться з Новойдаром…”.

Погрожували також зробити якийсь укол, який робить людину нерухомою, але залишає у свідомості, та вивести в ліс і кинути там на поталу диким тваринам.

“Я заліз у спальник і кажу: “Робіть укол ваш, краще я там помру, хоч на свіжому повітрі. А зізнаватися мені нема в чому”. Один з них взяв знову свій пістолет, почав перед обличчям мені тикати. Злився. Але нічого не зробив”, — згадує Сергій.

Після цього останні дні полону його вже не водили на допити й не били.

“Я дуже вдячний місцевим, балаклійцям, які сиділи зі мною в камері та не видали мене. Впевнений, вони розуміли, що я не просто пересічна людина. І вони мене, можна сказати, цим прикрили та врятували”, — ділиться чоловік.

Сергій після полону

Давали одну-дві ложки каші на воді

Разом з ним сиділи чимало людей, згадує Сергій. Саджали часто місцевих — наприклад, два сусіди посварилися, і один на іншого “доніс” окупантам. 73-річного дідуся посадили за те, що вів ютуб-канал.

“Годували дуже погано. Дві-три ложки якоїсь каші на воді. Хліб за 47 днів я тільки двічі бачив, сухий. Перша камера, друга, третя та четверта. Було чотири камери. По п'ять, по шість людей. Увечері водили нас надвір у туалет. Одягали мішки на голови. Ми бралися руками один одному за плечі, так і йшли. На вбиральні був дикий виноград. Ось цей дідусь Андрій постійно просив дозволу назбирати його. Виноград такий кисленький, набивали повні кишені. І ось за рахунок його ми виживали”.

Одному зі співкамерників матір передала посилку — речі та ікони. Три ікони Сергій і досі постійно возить із собою і вважає їх своїм оберегом.

Ікони. Фото Олександр Буряк

“Коли на допит когось вели — ми просто стояли читали молитву. І після цього мене жодного разу вже не катували. Опівночі відкривались ці залізні двері, і я думав — ось зараз мене заберуть. Але цього не було”.

У вересні 2022-го розпочався контрнаступ ЗСУ. Сергій згадує часті обстріли, від яких здригалась будівля поліції. Були думки, що черговий приліт обірве і його життя. Та в один з днів їхні кати почали тікати.

“Вже стемніло, у нас були відчинені віконця, і ми думали, що зараз по гранаті кинуть— і все. Чули автоматну чергу, а потім тиша. Ми сиділи, напевно, до 12-ї ночі, майже ніхто не дрімав, просто слухали все це. І о першій ночі вимкнувся генератор, який працював постійно, і більше він не заводився. Ми зрозуміли, що вони поїхали, покинули будівлю, але могли й повернутися. Ми зачекали до ранку. О 5-й годині вже ніхто не витримував, почали чашками бити у двері, ніхто не відчиняє. І почали намагатися вибивати броньовані вікна, вони там були сантиметрові. З умивальників зняли тримачі, почали потроху вибивати. Вибили ми вікно, кинули якусь кухвайку, я виліз, щоб не порізатись. Подивився, нема ані розтяжок, нічого. Пройшов цими кабінетами — нікого не було. Почали відкривати решту камер. Вибивали шибки. Я лом почав шукати, знайшов там шматок. Нас було 19 людей на той час. Ми одну камеру, четверту, не могли відкрити дуже довго”.

Сергій згадує, як в кабінетах окупантів знайшли близько сотні документів. Холодильники були забиті їжею, в той час як бранці голодували. Натрапили на цигарки, одразу викурили підряд по декілька штук. На вулиці побачили пожежі від обстрілів, кинуті автівки окупантів. І вирушили далі.

“З цим, з Віталіком, з хлопцем, ми дійшли до блокпоста, там стояла 92 бригада, подивилися наші паспорти. Ми їм сказали, що в’язні. І що там вже немає нікого. Бо наші хлопці ще не зайшли до Балаклії, міст був підірваний. В якогось військового я попросив телефон подзвонити дружині. Зв'язок переривається…. Дружина з онуком були у Києві на той час, сини служили у 93 бригаді. І приїхав син мене забрав. Підстригли мене, поголили. Привели до божого вигляду”, — згадує Сергій.

Після полону

Я давав присягу захищати свій народ

У Сергія був виснажений організм. Коли вставав — в очах темніло, в голові паморочилося, міг впасти. Його забрали до лікарні, там обстежили й лікували. Почали відгодовувати маленькими порціями до восьми разів на день.

“23 дні мене лікували, виписали. Ну і, напевно, два місяці намагався піти кудись служити. Мене спершу ніхто не хотів брати. годі. А я просто не міг сидіти, коли в мене двоє синів воюють. На одній з медкомісія сиділа молода дівчина. Каже: “Батьку, ви куди зібралися? Вам скільки років?”. Я говорю: “А я ще молодий, ще вистачить”. Просили показати ноги. Ну, думаю, тут шраму вже не видно на нозі. На коліні шрам, де били палицею. А вони вени хотіли подивитись. А з цим в мене все гаразд було. Та почали тиск міряти — в мене, як на зло, цей тиск показав 190. Так мене й викреслили”.

Але Сергій був наполегливим і зміг потрапити до медроти водієм-санітаром. Займався евакуацією поранених, працював на стабілізаційному пункті, відвозив хворих у шпиталі. Був на Бахмутському напрямку та під Авдіївкою, у Запорізькій області.

Сергій Скоробагатько. Фото Олександр Буряк

Разом з ним завжди ікони, які забрав з полону. Сергій каже, під час одного з обстрілів у місті Часів Яр всі автівки розтрощило. А його, захищена іконами, майже не постраждала. Не знімає і хрестик-оберіг, подарований тіткою й освячений. Саме той, якого так боявся кат-кадирівець.

Під час окупації померла мати Сергія. Він не мав змоги з нею попрощатися та й на могилу поїхати не може. Сумує за будинком і великим господарством. Каже, навіть гранат вдома встиг посадити і побачити перші плоди. Та хто зна, чи вцілів він зараз.

“Напевно, якщо стільки пройти, недаремно ти живеш. Я жив в Україні, у своєму Новоайдарі. Присяга одна — захищати. Мені навіть у голові не вкладається, що хотіли ті, хто підтримав окупацію. Вони думали, що буде краще, але краще не буде. росія — це просто країна, яка всіх грабує і вбиває. Це мародерська країна. Як би в нас не було в Україні, хай у нас поки що погано, але я сподіваюся, що буде добре. У будь-якому разі буде добре. Не дарма хлопці віддають свої життя. Я знаю, перемога буде за нами”, — підбиває підсумки Сергій.

Відео Олександр Буряк