“На руїнах, на смертях людські очі не відпочивають, і то не додає нам життя ніяк”: художник Віктор Погорілий

Віктор Погорілий – сєвєродонецький художник, який майже 30 років свого життя присвятив викладанню у дитячій художній школі, де й сам навчався юнаком.

Однак повномасштабне вторгнення не дало шансів на продовження діяльності у рідному місті, та й сама школа припинила своє існування, викладачі роз’їхалися, хто куди мав можливість, і почали життя з нуля.

“Сєвєродонецьк онлайн” поспілкувався з Віктором Погорілим про його кроки та досягнення у творчості, переломні моменти, евакуацію з міста, невдалі спроби виїзду за кордон та нове життя у Польщі.

 - Пане Вікторе, розкажіть, про ваш творчий шлях

 - До війни я робив свої полотна, живопис, займався пастеллю, аквареллю тощо. Досяг певних успіхів. Брав участь у різноманітних, творчих заходах. Була організована одна персональна виставка, однак я великої потреби в тому не відчував, мені вистачало загальних. До 24 лютого 2022 року мені вдалося взяти участь у всеукраїнських виставках Спілки художників України, я мав би звання члена спілки, але за певних обставин не встиг подати документи… А почався мій шлях десь з 1975 року. Тоді ми з татом випадково знайшли художню школу у Сєвєродонецьку, вона була ще біля старого кінотеатру. Це була одноповерхова будівля, приблизно з 4-5 кімнатами, де збиралися учні. Я склав вступні іспити й почав відвідувати заняття. Провчився там чотири роки та отримав свідоцтво про навчання. За рік потому закінчив загальноосвітню школу, обрав собі напрямок навчання та поїхав вступати до Харківського державного інституту тоді ще дизайну. Але за конкурсом не пройшов, тому повернувся додому та подав документи у технічне училище на слюсаря. Після закінчення працював на комбінаті, а у 1981 році був призваний до лав тодішньої радянської армії, де відслужив два роки. Згодом знайшов собі у Сєвєродонецьку роботу художника-виконавця оформлювальних робіт на електронному заводі. Загалом на заводі я пропрацював дев’ять років, паралельно вивчився в інституті та отримав спеціальність викладача образотворчих дисциплін. Мені запропонували посаду заступника директора в художній школі, яку я закінчував, і з 1993 року почав свою педагогічну діяльність. З того часу до лютого 2022 року працював викладачем. Отримав вищу категорію, звання старшого викладача. Мої вихованці вступали до різних навчальних закладів, останнім часом протоптали доріжку до Львівської національної академії мистецтв, десь п’ять учнів почали там вчитися. Сьогодні, можна вважати, що нашої художньої школи вже не існує. Всі викладачі роз’їхалися, хто куди зміг, і там влаштували своє життя… Ми з сином опинилися у Польщі, де проживаємо третій рік.

 Картина художника

 - Бачила, що ваш син у Сєвєродонецьку також пробував себе у творчості, була організована виставка “Три скоринки хліба”

 - Так, син провчився у художній школі, ходив разом зі мною на заняття 25 років. І майже щодня робив одну роботу, мав такий стан. У нього накопичилося дуже багато матеріалу. Мої колеги та сторонні люди казали, що стільки робіт, можна виставку робити. Напередодні нового року ми домовилися з директором виставкової зали про організацію виставки, підготували роботи, вони їх оформили та повісили. Відкриття сталося, давали інтерв’ю, але, на жаль, навіть не всі фотографії мені вдалося забрати, а роботи так взагалі…

 - Дуже прикро… Пане Вікторе, пригадайте, як розвивалися події у місті після 24 лютого 2022 року

 - Після початку повномасштабного вторгнення можливості жити у Сєвєродонецьку не було. Зникали світло, вода, тепло. У місті 8 березня стався сильний обстріл, у нас повилітало скло, я запнув ковдрою. Відремонтувати ніхто нічого не встигав, не міг…У мене у місті залишався рідний брат, він казав: «Тобі тут нічого робити, давай все кидай і виїжджай». Власне довелося ухвалювати таке важке рішення – виїжджати світ за очі, рятуватися самостійно, рятувати сина.

Віктор Погорілий

 - Коли саме та як виїжджали з Сєвєродонецька?

 - 9 березня 2022 року з самого ранку ми простояли біля «Дитячого світу» дві години, чекали можливості виїхати. Власне, мені з сином пощастило, бо не пощастило комусь іншому. Ми прийшли на зупинку навмання, у надії, що зможемо евакуюватися. Нам повідомили, що усі місця заброньовані. Так вийшло, що хтось за списком водія не прийшов, бо в той час був обстріл міста. Я так розумію, що людям або було не до того, або, що найгірше – людей вже не було... Водій не зміг додзвонитися цим пасажирам. Залишилося три вільних місця, і після години очікування, водій сказав нам сідати.

Ми виїжджали з рюкзаками та торбами. Одяг лише той, що був на нас… Все, що я накопичив за свої творчі роки, залишилося вдома. Багато з того, що було у житті художньої школи, нашому житті, втрачено безповоротно. Всі жорсткі диски з комп’ютера, всі фотографії, мої доробки зі школи, відкриті уроки, методичні завдання, роботи - все залишилося вдома. Ми виїхали майже голі та босі. Про ці втрати можна багато розповідати.

 - Чому вирішили прямувати у Польщу?

 - До війни ми неодноразово їздили у Польщу на художні пленери, навіть міжнародні. Там у нас зав’язалися певні знайомства, потім спілкувалися у фейсбуці. Коли почалося повномасштабне вторгнення, був такий стан невідомості, ніхто нічого не знав, але виїжджати тоді з міста не думали. Мені прийшов лист з Польщі, що нас готові прийняти у себе. Спочатку я не збирався виїжджати, але буквально через добу, я погодився, бо зрозумів, що насувається щось таке, що треба кудись евакуйовуватися. Що Україною, що до Польщі – це рівноцінно для нас поїздка у невідомість. На той час важливим було втекти від подій, що відбувалися у Сєвєродонецьку.
Однак нашим бажанням реалізуватися, як то кажуть, не судилося. Потрапити до Польщі нам одразу не вдалося, пропускали за постановою тільки 60-річних чоловіків, а мені на той час було 59 років. Разом з сином ми доїхали до польського кордону, але нас завернули. Сказали, що син може перетинати кордон, оскільки у нього є група інвалідності, а я ні. Нас хотіли розділити. Ми один раз спробували, але не вдалося перетнути кордон. Тоді приїхали до мого двоюрідного брата у Кременчук. Потім була ще одна спроба: ми оформили документи, стали на військовий облік, нам написали, що непридатні до служби, але не вистачало ще місяця до моїх 60 років. Вдруге ми також не змогли перейти кордон разом. Тоді повернулися, і вирішили повторити це через місяць. З третьої спроби ми змогли виїхати з України.

 - Пане Вікторе, чим наразі займаєтеся у Польщі, чи продовжуєте писати картини?

 - Так, потроху продовжую. Але скажу, що надалі займатися творчістю мені довго не вдавалося. Пам’ятаю цей стан був ще у 2014 році, коли я півтора року не міг нічого робити. Такий шок, що було не до творчості. Власне, така ситуація була й цього разу…

Для того, щоб розпочати улюблену справу у нових місцях та обставинах, потрібно було все заново купляти за власні кошти. Я ще у Кременчуці придбав фарби, пензлі, папір (робив портрети для свого брата) і з цим творчим скарбом ми приїхали до Польщі. Я намагався щось робити. Грошей, щоб жити у Польщі, орендувати помешкання треба немало. А ті кошти, що у мене були, на той час закінчувалися. Ще й були проблеми з виплатами за робочі місця, документи усі були втрачені, щось намагалися відновити. Але я вдячний, що за три місяці після початку вторгнення нам повернули гроші, ще й підтримували майже рік наше життя за кордоном, виплачували заробітну плату від адміністрації у 30 %. Ми на ці гроші, власне, й жили.

Я розумів, що в Україні ця творчість у такий час мало кого цікавить і прожити на творчих початках, тих картинах, портретах, що роблю, я в Україні не зможу. А в Польщі то було можливо. Так і сталося, але така можливість не дуже результативна, бо у Польщі ми люди нові, про нас ніхто не знає. Та ж проблема з мовою, спілкуванням. Коли готова картина, її потрібно ще й продати. Отак потрошку копійчина до копійчини, такими невеликими продажами щось вдається заробити. А так взагалі живемо на дві пенсії, що нараховуються мені та моєму сину.

 Картина художника

 - Скажіть, як відобразилося повномасштабне вторгнення на вашій творчості? Чи змінилися у ваших картинах сюжети та образи?

 - Ще у 2014 році ми відчули, що таке війна. Тоді ми не встигли виїхати з міста, жили від перших днів, як влада у місті була захоплена особами невідомого походження. Тоді навіть серед знайомих з’явилися люди, що почали носити ті стрічки. Було дивно, але довелося з ними жити. Ми пережили й прихід до влади тих проросійських угруповань, і звільнення від них міста. Це було потрясіння, але ніхто не міг подумати, що буде ще гірше.

Довгий час мені було не до творчості, я не міг повернутися до попередніх тем своєї творчості, а нових не виникало. Через півтора року після 2014 року я продовжував займатися тим, чим і займався. Розумів, що навколишні події якось мають віддзеркалюватися у творчості. Збирав потрошку матеріал. Але тоді переорієнтуватися у тематиці я не бачив ні можливості, ні потреби. Життя продовжувалося. Зараз так само, тематика не змінилася. У мене не підіймається рука зображати те горе, яке з усіх боків обступило нас. Не знаю, які мотиви рухають іншими людьми. Я розумію, що потрібно, бачив приклади на попередніх історичних фактах, коли художники зображали війну, людські трагедії. Але я ніколи не думав, що це доведеться мені робити, і, власне, я продовжую писати портрети, квіти, природу. Вважаю, що те все жахіття можна сфотографувати та викласти в інтернеті, ті смерті, розвалини, коли кожного дня когось вбивають, щось знищують ті росіяни. Витрачати свій талант на те, щоб ще раз в картинах показувати людям те горе, може, й потрібно, але зараз є фотографія, яка є більш вірогідною. І цього вистачає і так. Я ставлю на меті все ж таки зберігати оту красу людей, квітів, природи, бо зараз тієї краси у нас мало. На руїнах, на смертях людські очі не відпочивають, і то не додає нам життя ніяк.

 Картина художника

 - А чи пам’ятаєте свою першу картину?

 - Я малював з дитинства, першу картину, якщо її так можна назвати, не пам’ятаю. Тоді ми малювали хімічним олівцем на аркуші зошита у клітинку. Іншого паперу й не було. Пригадую, що малював чорнилом. Малював і крейсер Аврору з водолазом, і конів любив малювати олівцем. Декілька робіт навіть залишилося з тих часів, коли я був у дитячому садку, однак не встиг їх зацифрувати, і вони залишилися у Сєвєродонецьку, як і все наше попереднє життя.

 - Коли починаєте роботу над картиною, чи знаєте наперед, що там буде або це вже такий політ фантазії?

 - Звичайно, знаю, попередні думки та композиція є. Єдина задача – встигнути все розпочати, бо з часом в думках образ картини потроху згасає і врешті зникає. Тоді так воно й залишається в голові. Це, власне, дуже серйозна проблема... Але у мене такого немає, щоб без основи просто так сидіти перед полотном чи аркушем паперу. Роблю тоді, коли виникає бажання щось зобразити, і є час для цього. Спочатку з’являється ідея, починаю працювати й тоді вона вже живе самостійним життям, у процесі щось домислюю, додаю.

Картина художника

 - Пане Вікторе, якою б ви зобразили Луганщину після перемоги?

 - Розумію, що всі хочуть побачити, що буде після перемоги. Але, скажу, з огляду на свій досвід, я цього не бачу. Я полюбляю, читаю фантастику, але, на жаль, з того, що у нас відбувається наразі, уявити, яким воно все буде, неможливо. У мене навіть немає тих потужностей, щоб це дослідити. Коли ми виїхали в Польщу, наше місто зайняли оті свинособаки. Я дізнався, що на той момент, за різними оцінками, у місті 60% було зруйновано. Коли побачив на гугл-картах руйнування Сєвєродонецька, то зрозумів, що більша його частина знищена, людям повертатися нікуди... Хіба що копати нори, щоб жити. Я не бачу варіантів повернення. Там навіть ні на що сідати, бо все розбите або згоріле. Тому реалістично майбутнє місто я не можу побачити, а тим більше майбутнє Луганщини. Уявити важко. Власне, мені при моєму житті побачити відбудоване місто нереально, можна тільки помріяти на цю тему. А придумати можна все що завгодно...

Цифрова обробка фото