“Двічі за один день дивом залишився живий”. Поліцейський з Луганщини після поранення планує повернутися на службу

Полон, побиття, імітація розстрілу. Все це старший оперуповноважений управління карного розшуку ГУНП в Луганській області підполковник поліції Андрій Петринюк пережив ще у 2014-му році. Коли окупували його рідний Хрустальний, не зрадив присягу та продовжив службу на вільній Луганщині. Вдруге втративши дім у Сєвєродонецьку та отримавши поранення, Андрій продовжує з гордістю носити форму і не поспішає на пенсію до Перемоги.

Свою історію поліцейський розповів “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — У 2014 році, коли починалася війна на Луганщині та Донеччині, тодішніх міліціонерів, які були проти незаконної влади, здебільшого забирали на «підвал», погрожували їм або ж намагалися схилити до співпраці. Чи спіткала вас така ж участь?

 — Два дні мене тримали на підвалі, мордували, інсценували розстріл. Це було у червні 2014 року, я щойно повернувся з Києва додому, а біля підʼїзду на мене вже чекали так звані “казачки” Козіцина: вони приставили дуло пістолета до скроні дитини та сказали, або я їду з ними, або… У мене не було вибору...

Привезли на підвал, вибивали інформацію щодо керівного складу міліції, розпитували інформацію, щодо людей, які володіють статками. Я нічого не розказав їм. Тоді вивели на подвірʼя та інсценували розстріл…

Далі знову вибивали інформацію… Коли зрозуміли, що я нічого їм не скажу, почали схиляти до співпраці, мовляв,” і посаду тобі нормальну дамо, і далі працювати будеш”.

Тоді я побачив обличчя “руського міра” — це повний “бєспрєдєл” та бандитство.

 Андрій Петринюк. Фото Ольги Мілашич

 — Як вам вдалося визволитися з полону?

 — Врятували мої рідні, вони мене визволили та повезли одразу до лікарні, адже був весь замордований. Але пролікуватися я тоді так і не зміг. Як тільки поступив у стаціонар, мій брат сказав, що дійшла інформація, начебто “казачки” мають намір мене знову взяти в полон і вести до Козіцина у Перевальск, мовляв, так “справа буде ефективнішою”.

Часу на роздуми не було: я забрав родину та виїхав з міста, в яке більше не повернувся.

У такі моменти розумієш, що життя одне й Присяга теж. Адже вона дається лише один раз, одній державі, своїй країні. І життя одне. І я не збираюсь зраджувати собі та своїй Присязі.

 — Що було потім?

 — Виїхав на підконтрольну Україні територію, продовжив службу у правоохоронних органах. Працював у Рубіжному.

 — У 2022-му росія показала весь масштаб своєї жорстокості. Як для вас розвивалися події після вже відкритого вторгнення?

 — Луганщина у війні 10 років. Ми розуміли від перших годин вторгнення, що нічого гарного не буде. При ГУНП створили зведений загін, куди увійшли поліцейські різних служб, і ми продовжили нести службу у фронтових і прифронтових містах Луганщини.

 — Чи змінились ваші посадові функції після повномасштабного вторгнення?

 — Я би сказав — розширилися. Ми доставляли гуманітарну допомогу місцевим, евакуйовували населення, займались підтриманням правопорядку, затримували мародерів, коригувальників.

 — Що з того періоду такого, що найбільше відкарбувалось у памʼяті?

 — Зрада та відданість. Це ті дві протилежності, які я побачив там. Якщо говорити про зраду, ми проводили спільну операцію з СБУ з затримання коригувальника вогню - ним виявився священник.

А відданість — це про представника місцевої влади на Сватівщині Віктора Зозулю. Ми разом виїздили до Невського та Макіївки з гуманітарною допомогою, на той час там ще були цивільні люди, місцеві, які не виїхали. Але ситуація була важка: там я вперше відчув, що таке атаки FPV-дронів, дронів-камікадзе. Постійно працювала ворожа артилерія. Ракети С-300 прилітали й ми бачили їхні руйнівні наслідки. Села були вже напівзруйновані. Попри обстріли та небезпеку, вивозив односельців і допомагав тим, хто залишався. Такі люди вражають своєю відданістю. Наскільки я знаю, Віктор продовжує займатися своєю справою.

 — Звільнення Харківщини та Донеччини у 2022 році проходило за участю поліцейських, у тому числі й наших - луганських. Ви були серед них?

 — У звільненні Харківщини брав участь батальйон спецпризначення «Луганськ-1». Я тоді був у його розпорядженні, тож так, проводив стабілізаційні заходи на територіях звільненого Купʼянського, Дворічанського районів.

Разом з колегами виїжджали в села, що межували з лінією фронту, виявляли колаборантів, військових рф, що не встигли втекти, неблагонадійних людей.

 — Яку картинку ви побачили на щойно звільнених територіях? Що відчували у цей момент?

 — Все вщент зруйновано, людей майже не залишилось, розграбовані, зруйновані домівки. Боляче бачити напівмертве місто, коли знаєш та памʼятаєш його живим та квітучим.

Цікаво, що місцеві розповідали - під час окупації до них зайшли члени незаконних збройних формувань: це були колишні наші земляки, так би мовити. Так ось в розмовах із місцевими вони казали, що в Україні все ж таки було краще жити. І вони б залюбки повернулися знову, втекли б з окупації. Мені було дивно це чути, звісно.

 — Наразі у Дніпрі ви проходите лікування після поранення. Де та як ви його отримали?

 — Близько місяця тому здійснювали стабілізаційні заходи в Куп’янському районі, у селищі Ківшарівка. Збирав доказову базу злочинів російських окупантів проти цивільного населення, вже закінчив роботу та збирався їхати, коли раптово почався обстріл з РСЗО. Як мені пізніше сказали, це був “Смерч”. Касетні боєприпаси накрили повністю мою машину. Я дивом залишився живий, отримав поранення.
Бувши ще при тямі, почав шукати укриття, бо машина була геть розбита. Побіг у під’їзд. І слідом за мною ліг ще один пакет “Смерча”. Мене контузило, розтрощило руку, її збирали буквально по шматках.

Дякувати колегам, вивезли мене до швидкої, надали допомогу, тепер чекаю на одужання і в стрій. Роботи ще дуже багато і на пенсії робити нема чого. До того ж у мене сини — працівники поліції. Мені було б соромно, що вони захищають державу, а я на пенсії.

 Андрій Петринюк. Фото Ольги Мілашич

 — Розкажіть про свої плани?

 — Мій рідний дім відібрали окупанти двічі. Як то кажуть, я двічі “обнулився”. Але я впевнений, що ми звільнимо Луганщину. Тому в планах однозначно повернутися додому та однозначно працювати там.

Довідково:

Андрій Петринюк — старший оперуповноважений управління карного розшуку ГУНП в Луганській області. Підполковник поліції Андрій Петренюк народився в Красному Лучі Луганської області (зараз Хрустальний). Там виріс, вчився. Працював у Краснолуцькому, на той час, міському відділі МВС начальником карного розшуку. З початком бойових дій у 2014-му році був змушений виїхати з міста, продовжив службу у Рубіжному, був начальником карного розшуку. Потім працював у Станиці Луганській, а у 2017 році був переведений до складу управління карного розшуку ГУНП Луганської області, де працює по теперішній час на посаді старшого оперуповноваженого.

Відео Ольги Мілашич