Двічі евакуйовувала коней: історія коневласниці з Луганська

Уродженка Луганська Катерина Степанова — коневласниця з понад двадцятирічним досвідом. Ще у підлітковому віці вона навчалася у кінно-спортивній школі, а вже у 20 років придбала свого першого коня.

За мирних часів пані Катерина утримувала приватну стайню на Луганщині, де надавала різноманітні послуги — навчання верхової їзди, кінні прогулянки, фотосесії тощо.

У 2014 році, із загостренням ситуації на сході країни, їй довелося залишити рідний регіон, відстоюючи право вивезти власних коней. Повномасштабне вторгнення також не оминуло її родину — знову довелося починати все з нуля.

Сьогодні Катерина Степанова є засновницею шелтеру, де прихисток знаходять коні, евакуйовані з різних регіонів України. На його базі діє соціальний кінний клуб, де проводять заняття для дітей і дорослих, зокрема з іпотерапії.

SD.UA поспілкувався з Катериною Степановою про роботу приватної стайні у мирний час, порятунок власних тварин, створення шелтеру для евакуйованих коней, а також про іпотерапію — метод, що допомагає відновити психологічний стан відвідувачів.

 - Коли ви відчули, що коні — це не просто захоплення, а справа всього життя?

Скільки себе пам’ятаю – стільки в мені й живе така навіжена любов до коней, це, мабуть, з пелюшок, ще до того, як я почала говорити. Я народилася з цим відчуттям, хоча в родині нікого не було, хто б так само любив це.

Катерина Степанова

 - Ви понад 11 років займалися кіньми на Луганщині. Яким був той період для вас і що в ньому найцінніше?

 - Найцінніше, мабуть, те, що той період був безтурботним. Проблеми, звісно, траплялися, але все, що я планувала та хотіла втілити в життя – вдавалося. Потихеньку розвивалася, заробляла.

Тоді здійснилася моя мрія – я завела першого коня, потім ще одного... Для мене цей період став переломним, адже я переживала депресивні стани. Коні допомогли мені з цього вибратися.

Катерина Степанова

 - Коні для вас стали відрадою?

 - Так, вони стали моїм особистим антидепресантом. У мене з’явилася відповідальність, сенс, я стала відчувати себе щасливою.

 - Як функціонувала ваша стайня до початку війни?

 - У нас була стайня сімейного типу, яку ми побудували просто у себе вдома. До нас приходили клієнти займатися, іноді виконували замовлення на виїзді. На той час ми мали п’ять власних коней, двох прийомних та одного віслючка.

Усе робили своїми силами — самі доглядали за тваринами, а за потреби залучали інструкторів.

З конем

 - У 2014-му вам довелося виборювати право вивезти коней з самопроголошеної «лнр». Як вдалося відстояти свою позицію?

 - Мені довелося вистоювати черги по кілька годин у похмуру, холодну погоду, щоб потрапити до місцевого правління. Люди брали талончики й чекали на вулиці. Перш ніж мене направили до виконкому, я обійшла всі можливі інстанції — на це пішов майже місяць. Я намагалася зробити все офіційно, бо коли перед тобою стоїть дядько з автоматом і насміхається: «Хочеш щось мати зі свого коня — здай його на ковбасу», — розумієш, що діяти треба законно, наскільки це можливо.

Я прийшла на місцеву сесію, де розглядали сільськогосподарські питання, і публічно запитала про дозвіл на вивезення моїх коней на підконтрольну Україні територію, підкреслюючи, що попередньо мені не дозволили забрати тварин з собою.

Вони не могли відкрито сказати, що просто хочуть забрати тварин, тож довелося реагувати. У результаті мені пообіцяли надати супровідний лист, щоб нас безперешкодно пропустили на блокпостах. Так, через місяць бюрократичної боротьби, ми все ж змогли вивезти своїх коней.

Але й далі було непросто. Ми виїхали до Харкова й оселилися у модульному містечку для переселенців, а от куди подіти коней — не знали. Довелося креативити: я розмістила оголошення про безкоштовну оренду коней за умови їхнього утримання. Надійшло багато пропозицій  Відгукалися і неповнолітні, які займалися прокатом. Але про це вже ми дізналися, коли привезли їм коней, виявилося, що батьки про це не знали, та й тварин не було де тримати. Звісно, що ми їм відмовили. Ми відгукнулися на іншу пропозицію, але, на жаль, коні потрапили до рук недобросовісних людей. Один кінь у мене «пішов» у невідомому напрямку, а інших забирали зі скандалом, бо їх просто не хотіли повертати.  

 - Коня так і не змогли знайти?

 - Ні, я подавала заявку в поліцію, але там не побачили складу злочину.  Не хочу вішати клеймо на деяких осіб, але скажу, що це сталося у Богодухівському інтернаті, де тримали господарство. Ми їздили туди, але ці особи ховалися та не виходили.

Пізніше я натрапила в мережі на допис іншої людини, яка теж постраждала від їхніх дій і намагалася дати розголос цій історії.

З кіньми

 - Прикро, що не вдалося добитися справедливості... Як надалі розгорталися події у вашому житті?

 - Ми виїхали з модульного містечка, деякий час жили в орендованому житлі, а потім, у 2018 році, ухвалили рішення переїжджати в Очаків, що на Миколаївщині. Думали там пустити своє коріння. Взяли на виплат будинок, який за декілька років викупили, але переоформити на себе не встигли – туди прийшла війна.

 - Під час повномасштабного вторгнення ви вдруге рятували своїх тварин. Як це вдалося і з чого почалося нове життя?

 - Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми щиро вірили, що за тиждень-два все закінчиться. Не хотіли нікуди їхати, знову починати з нуля — сама думка про це лякала, тим паче грошей не було. Ми облаштували підвал для перебування з дітьми й думали, що просто «пересидимо». Але бої ставали дедалі інтенсивнішими. Чоловік сказав, що треба рятувати дітей.

Найболючішим було рішення залишити коней — коштів на їхню евакуацію не було, та й ми не знали, куди їх везти. Кілька днів ми сперечалися, я плакала, не хотіла їх кидати. Паралельно шукали будь-які варіанти, гортали стрічку Facebook — навіть не розуміючи, що саме шукаємо. І раптом натрапили на допис про евакуаційні рейси для коней, які організовував фонд Федерації кінного спорту. Це було справжнє диво — ми подали заявку, і вже за тиждень нам зателефонували: за нами виїжджали.

Завдяки фонду ми змогли евакуюватися на Рівненщину. Спочатку розмістилися на Мирогощанському іподромі: нам дали кімнату в гуртожитку, а коням — безкоштовний постій, за умови, що ми самі будемо їх утримувати. Туди ж звозили інших врятованих тварин.

Коні

 - Розкажіть, як з’явилася ідея створення шелтеру для коней?

 - Ми підписали річний контракт із фондом щодо створення на базі іподрому шелтеру для коней. Фонд привозив тварин, а ми брали на себе догляд. За цей час ми допомогли понад шістдесяти коням — хтось поїхав далі, хтось залишився, бо повертатися просто не було куди: господарі за кордоном, стайні зруйновані.

Через рік фінансування закінчилося, а іподром продали. Новий власник дозволив нам залишитися, але за орендну плату — 8 тисяч гривень за постій однієї голови. У нас тоді було шість власних коней, тож сума 48 тисяч на місяць була абсолютно непідйомною.

Ми знову опинилися перед вибором. Вирішили не здаватися й продовжити свою справу. Знайшли приміщення у селі неподалік від м. Дубно, разом із нашими кіньми забрали туди й тих, у кого не було дому. На новому місці поєднали дві гуманітарні місії — шелтер для тварин і соціальний кінний клуб, де коні допомагають людям відновлюватися після війни. Згодом заснували ГО «Кентавр ЮЕЙ».

 - Пані Катерино, які послуги пропонує соціальний кінний клуб відвідувачам?

 - У нас немає професійного спорту — ми робимо ставку на спілкування з кіньми, розвиток і відновлення. Навчаємо верхової їзди, догляду за тваринами, правильній взаємодії з ними. Проводимо іпотерапію, кінні прогулянки, тематичні фотосесії, а також заняття для психоемоційного відновлення.

 З конем

 - Хто найчастіше приходить до вас — діти чи дорослі?

 - Наш клуб відкритий для всіх — для дітей, дорослих, ветеранів, людей, які пережили травматичні події. Ми хочемо, щоб кожен, хто приходить до нас, знаходив тут спокій, підтримку та внутрішню силу.

Найбільше цим захоплюються підлітки, особливо дівчата. Хлопці, навіть якщо й цікавляться, зазвичай швидко перегорають: спробували — і на цьому все. А от дівчата буквально закохуються в коней. Для багатьох це стає справжнім хобі, частиною життя. Серед дорослих відвідувачів також переважають жінки — вони тонше відчувають емоційний контакт із тваринами.

 - Ви одночасно і тренерка, і конюх, і ветеринар. Що в цій багатопрофільності для вас найважче?

 - Розірватися на все [сміється – ред.]. У добі лише 24 години, а завдань — щонайменше на 50. Найскладніше — те, що постійно доводиться чимось жертвувати: обирати, що зробити сьогодні, а що відкласти на потім. Іноді просто не вистачає рук і сил. Найважче, мабуть, — коли одна за всіх.

Катерина Степанова

 - А чи допомагає вам хтось у щоденному догляді? Можливо, є волонтери, які вже стали частиною вашої «кінної родини»?

 - Основний «двигун» нашої справи — це я, колишній чоловік і діти. Ми всі разом дбаємо про коней, розподіляємо обов’язки. Інколи до нас приходять місцеві діти — вони займаються у нас безкоштовно й уже добре знають, як доглядати за кіньми, як поводитися з ними, як їздити верхи. Їм це дуже подобається, і в межах своїх можливостей вони нам допомагають. Так поступово вони теж стають частиною нашої великої кінної родини.

 - Скільки коней зараз перебуває у шелтері й з яких регіонів вони приїхали?

 - Наразі у нас 16 коней. Вони приїхали з різних куточків України — з Луганської, Донецької, Одеської та Рівненської областей.

 - Чи всі евакуйовані коні переживають стрес? Як відновлюєте їхню довіру до людей?

 - Для коней будь-яка зміна місця — це стрес, незалежно від того, евакуйовані вони з території бойових дій чи просто перевезені з іншої області. Деякі тварини реагують гостріше, інші — спокійніше. Але поступово, без різкого навантаження, вони адаптовуються, звикають до нас і до нового середовища.

Ми багато з ними контактуємо: говоримо спокійно, гладимо, даємо смаколики, щоб показати — ми не становимо загрози. Дуже допомагає соціалізація. Наші коні живуть і гуляють разом, як табун. Це природно для них і сприяє психологічному відновленню. У більшості спортивних клубів коней утримують окремо, щоб уникнути травм, а ми створюємо умови, максимально наближені до природних — великі, просторі пасовища, свобода руху й спілкування.

Катерина Степанова

 - Ви проходили навчання з іпотерапії чи залучаєте для цього спеціалістів?

 - Так, я проходила навчання у 2023 році в Києві, у реабілітаційному центрі «Spirit». Там же проходила практику й певний час працювала. Цей досвід дав мені розуміння, як правильно поєднувати роботу коня і людини під час реабілітації, щоб це було не просто катання, а справжня терапія. Проводимо такі заняття для дітей та дорослих з особливими потребами.

 - Які зміни помітні після таких занять?

 - У нас поки що не дуже великий «послужний список», щоб говорити про масштабні результати, але зміни після занять справді помітні — просто для цього потрібен час. Торік до нас почала приходити дівчинка з ДЦП. У неї спастика в ногах, але коли вона сідала на коня, м’язи помітно розслаблялися. Це надихає і дає розуміння, що навіть невеликі кроки — це вже прогрес.

Коли людина сідає верхи, у роботу включається біомеханіка коня. Його рухи повністю залучають нервову систему людини, стимулюють мозкову активність. Це особливо важливо для людей із ДЦП чи розладами аутичного спектра.

До речі, з минулого року наша організація стала співзасновницею Асоціації іпотерапевтів України. У наших колег, які працюють у цьому напрямі довше, вже є чимало історій. Наприклад, один хлопчик із панічними атаками страшенно боявся тварин — навіть голубів. Його привели на іпотерапію, щоб подолати цей страх. Спочатку він просто спостерігав за конем здалеку, потім поступово підходив ближче, доторкнувся, а згодом навіть сів у сідло. І найголовніше — він поборов свій страх.

З дітьми

 - Чи діють у вашому шелтері якісь програми для психоемоційного відновлення захисників?

 - Місія нашої організації — допомога всім, хто постраждав від війни. Наразі ми працюємо над програмою для ветеранів: розробляємо її концепцію, готуємо грантові заявки та шукаємо фінансування. Сподіваємося, що незабаром зможемо запропонувати захисникам спеціальні заняття з кіньми для психоемоційної підтримки та відновлення.

З кіньми

 - Як вдається утримувати тварин без стабільного фінансування?

 - Це дуже складно. Ми працюємо, як коні, щоб коні жили, як люди [сміється – ред.]. Якби не мій фанатизм, цього всього не було б. Я цим дихаю. Забрати у мене коней – це так само як відрізати танцюристу ноги або виколоти художнику очі, щоб він не міг бачити й творити. Для мене коні – це енергія життя. Вони ніколи не були для мене джерелом прибутку. Бізнес на конях я вела за мирних часів лише для того, щоб їх утримувати. Намагаємося вирулювати: пишемо заявки на різні гранти, але все просувається повільно без команди та спонсорської підтримки.

 - У 2024 році ваша організація потрапила до номінації «Responsibility Award 2024» у категорії «Історії відповідального партнерства». Які емоції ви відчули, дізнавшись про це?

 - На той момент я була в стані емоційного вигоряння, почала думати, що все, що я роблю, – нікому не потрібно. Руки вже опускалися… І тут отримала такий теплий лист від організаторів премії, що ми потрапили до номінантів. Це буквально повернуло мене до життя. Я зрозуміла: не можу це кинути.

Ця звістка перезапустила емоційну складову, дала другий подих. Думаю: «Ладно, ще поборемося» [сміється – ред.]. Для мене це — підтвердження важливості роботи людей із кіньми.
Коні завжди асоціюються з чимось дорогим, елітним. Більшість людей можуть тільки мріяти про спілкування з ними, а ми даємо можливість доторкнутися до цього, поринути в цей світ навіть тим, у кого немає фінансової змоги.

 З кіньми

 - Цього року 40 дівчат та 25 хлопців протягом 12 днів навчалися догляду за кіньми та верхової їзди завдяки вашому спільному заходу з організацією «Пласт». Що було для вас найважливішим у цьому проєкті? Які знання та навички діти отримали під час заходу?

 - У нас була дуже щільно організована програма, і ми хвилювалися через можливі форс-мажори, щоб усе пройшло гладко. Ми доклали максимум зусиль і навіть більше — ніж планували. Найважливішим для нас було якісно відпрацювати кожен день і дати учасникам саме те, що вони очікували.

Більшість дівчат і хлопців уперше сідали на коня, тому ми навчали їх правильно сідати, утримувати повід та керувати твариною. Вони пробували рухатися кроком і риссю, як зі стременами, так і без них.

Також дітей навчали доглядати за тваринами: як купати, заплітати гриву, чистити копита, підтримувати чистоту в стайні. Ми розповідали про утримання коней, їхнє харчування та базові природні потреби.

З кіньми

 - Чи плануєте ви проводити подібні освітні або виховні проєкти надалі?

 - У мене є дуже багато класних проєктів на етапі ідеї: освітніх, групових, таких, яких ще не було ні в кого. Шукаю способи їх реалізовувати. Але все це поступово.

 - Як люди, які хочуть підтримати вас, можуть долучитися?

 - Наразі на нашій сторінці відкрито збір коштів на нагальні потреби. Я захворіла, трохи вийшла з ладу, мій напарник зламав ногу, і попереду у нього тривала реабілітація. Ми залишилися без пасовищ, на яких могли випасати коней. Наша перша потреба — забезпечити тварин на зиму сіном і кормами.

Хто хоче допомогти, може зробити донат. Ми також відкриті до ділових пропозицій і партнерства. Якщо потреби коней будуть закриті, ми готові на волонтерських засадах проводити проєкти.

 З кіньми

 - Коли дивитеся на шелтер зараз, що відчуваєте та чим пишаєтеся найбільше?

 - Відчуваю себе на своєму місці. Пишаюся тим, що, попри всі труднощі, 22 роки тому я завела свого першого коня і до сьогодні займаюся цим. Жодна війна, жодна криза, жоден коронавірус не зламали моєї відданої любові до коней. Я їм вірна.