«Коли техніка завелася, земля двигтіла»: прикордонник із Мілового про ніч 24 лютого

Максим Андрущенко — штаб-сержант, технік-водій 2 ПрикКШР «ЩИТ» Луганського прикордонного загону. У ніч із 23 на 24 лютого 2022 року він ніс службу на пункті пропуску «Мілове» й бачив, як росіяни стягнули до кордону техніку на десятки кілометрів. Коли вона завелася, згадує Максим, було відчуття, що земля двигтіла.

Родом з Луганщини, він служить з 2011 року. Пройшов бої на Луганщині та Донеччині, а нині несе службу на Лиманському напрямку. Поруч — його батько. На іншому напрямку служить брат.
Про початок вторгнення, сучасне озброєння, перекваліфікацію, навчання за кордоном та мрію повернутися додому напередодні Дня прикордонника ми поговорили з Максимом Андрущенком.

Служба з 19 років і родинна традиція

Максим служить у Луганському прикордонному загоні з 2011 року.

«Мені було 19 років і я підписав контракт. На той момент два роки вчився в Алчевську на денному відділенні Донбаського державного технічного університету, а потім перейшов на заочне», — згадує він.

Максим розповідає, що сам з родини прикордонників і завжди мріяв продовжити цю традицію.

«Так, завжди мріяв там служити, бо у мене тато прикордонник, тож я з дитинства бачив приклад», — каже прикордонник.

Максим Андрущенко

Він згадує, що до 2014 року служба у Міловому, де він працював від самого початку, була простішою. Однак той рік все різко змінив. Тоді ж Максим отримав перше поранення.

«1 серпня 2014 року ми поїхали в ліси у Станиці Луганській, у Юганівку, там був пункт пропуску. Там і отримав поранення», — розповідає Максим.

Зараз, порівнюючи обидві стадії війни, прикордонник зізнається, що тоді, у 2014 році, ніхто не вірив у реальність того, що відбувалося згодом.

«Тоді ми ще не вірили у реальність та можливість таких подій, які відбулися пізніше. Ніхто до цього не готувався», — ділиться він.

На службі

«Було зрозуміло, що це початок»: ніч у Міловому

Усі ці роки прикордонник жив у Міловому, а робочі відрядження мав по Луганській області.

У ніч на 24 лютого Максим також перебував у Міловому: «Я перебував у міждержавному пункті пропуску «Мілове», стояв старшим у наряді».

Ще напередодні прикордонники мали інформацію, що росіяни стягують техніку до кордону з Україною. Тому відчуття біди, що наближається, було.

«Відчуття, звісно, було. Ті, хто проїжджав, казав, що з того боку велика колона техніки наближається, тобто з російського боку. Протягом тижня вони її накопичували. І в ніч з 23 на 24 лютого останні, кого ще росіяни пропускали, попереджали нас, що там техніка стоїть приблизно на 80 кілометрів колоною», — розповідає Максим.

Прикордонники готувалися до всіх варіантів розвитку подій. На той момент було посилення служби.

«Машини приїжджали для прикриття пункту пропуску, людей більше давали для посилення», — згадує Максим.

Що повномасштабне вторгнення розпочнеться ось-ось, він зрозумів ще 23 лютого.

«Десь о 23 годині вже було зрозуміло, що це початок. Росіяни перекрили дорогу та вже нікого не пропускали. Люди почали повертатися. У нас були черги машин по 20–30. Почали роз’їжджатися, бо росіяни сказали – тиждень-два вони не пропускатимуть. І тоді з’явилося передчуття», — розповідає прикордонник.

Він додає, що у них був час підготуватися. До того ж був заздалегідь складений план дій, тому розгубленість не відчувалася.

«Я доповів начальнику, що ворог перестав пропускати людей. Повимикали світло, позаймали позиції. У нас були такі бетонні споруди. Ми разом зі зв’язківцем забирали жорсткі диски, бази даних, все знищували, щоб не перейшло це ворогу. Був план відходу, машину підігнали, щоб у разі чого ми могли звідти виїхати. Людей дали більше», — каже Максим.

Про перших жертв серед прикордонників стало відомо вже тієї ж ночі.

«Десь о 3.30 подзвонили з Центру управління службою та сказали, що є перші жертви. Біля пункту пропуску «Мілове» є такий відділ «Микільське». Там зайшло ДРГ противника та у нас були жертви. Тоді прийшло розуміння, що почалося. І водночас почала заводитися уся та техніка, яка стояла там на 80 кілометрів. Земля двигтіла. Все було ясно. І після цього почався обстріл. Потім поїхала техніка, нам надійшла команда відступати. Доїхали до Біловодська та чекали подальших вказівок», — розповідає прикордонник.

Він зізнається, що страх був, але завдяки заздалегідь узгодженим діям вони знали, що робити.
«Було страшно, але ми знали, що робити, нас було 24 чоловіки. Кожен знав, як діяти, задачі були поставлені. Часу думати не було. Почалася війна», — каже Максим.

Максим Андрущенко

Кремінна, Рубіжне та перші великі бої

Далі їх направили на Кремінну, де у лісах були вже повноцінні бойові дії. Потім був Сіверськ, Слов’янськ.

«Найгарячіше, мабуть, було між Кремінною та Рубіжним. Цей період запам’ятався найбільше», — ділиться прикордонник.

Він додає, що повномасштабна війна змусила приймати рішення, до яких було важко бути готовими. Проте у пригоді став досвід 2014 року.

«Всі рішення після початку повномасштабної війни були такими, до яких важко бути готовим. Ми до війни займалися забезпеченням дотримання пропускного режиму на прикордонному пункті пропуску. Проте досвід 2014 року дався взнаки, коли сталися перші бойові дії у моєму житті. До того ж у 2022 році були інструктори, які займалися нашою підготовкою. Розповідали, як користуватися певною зброєю. Цікавим було все. Ті ж нові тоді «Джавеліни», закордонні гранатомети», — розповідає Максим.

На службі

Війна дронів і нова реальність фронту

Щодо озброєння, він вважає, що сьогодні українські військові добре забезпечені, проте не треба забувати, що ворог сильний та теж постійно йде вперед у технологіях.

«У чомусь ми краще оснащені. У чомусь вони. Вони краще оснащені у дронах, а наші – у наземних роботизованих комплексах. Хоча у дронах теж намагаємося не відставати. При цьому війна змінюється, постійно щось доводиться нове вигадувати. Я думаю, що зараз важко, бо багато дронів, кіллзона розширюється, неможливо провести евакуацію, поміняти людей. Все переходить на роботизовану техніку. Раніше евакуація поранених проходила з поля бою, зараз ми просто не в змозі туди доїхати чи дійти. Тепер все на дронах, наземних роботизованих пристроях. Хотілося б вірити, що найважче у цій війні ми вже пережили. А там побачимо», — вважає прикордонник.

На службі

Навчання за кордоном та робота парамедиком

При цьому він додає: втрати побратимів – найважче на війні. А також це розлука з родиною, бо є змога побачити одне одного тільки у 15 діб відпустки.

За цей час він також кардинально змінив діяльність. Пройшов навчання за кордоном та став парамедиком. Можна сказати – пішов по слідах батька, який працював фельдшером.

«Ця перекваліфікація йде досі. З початку 2022 року я був у піхоті. У мене батько пенсіонер-прикордонник та молодший брат-прикордонник. Батько мобілізувався з першого дня війни. Так сталося, що ми втрьох почали проходити службу й досі разом воюємо. Батько – медик, фельдшер. Після 2023 року мене відправили за кордон. Я там вчився на парамедика. Тепер разом з батьком – він медик, а я водій-санітар у підрозділі «Щит». Служимо на Лиманському напрямку. Брат у кінологічній службі, на іншому напрямку», — ділиться Максим.

З усіх напрямків роботи теперішній йому найближче.

Він пригадує навчання за кордоном. Тоді це були нові знання, зараз же у бойових умовах українці, на його думку, вдосконалюють ці навички щодня.

«Я навчався ще у 2023 році на парамедика. Тоді нас могли чомусь навчити. Ми навчалися за міжнародними стандартами, за системою MARCH. А зараз ми вже вигадуємо вже щось новіше, бо умови змушують. У нас постійні навчання, тренування, доопрацювання. Забезпечення у нас хороше. Зараз стільки всього, що кожен навіть сам собі може надати допомогу», — каже Максим.

Проте змінюється і характер поранень.

«Характер поранень змінюється. Зараз багато FPV-дронів, які наносять більшої шкоди. Я думаю, якщо війна триватиме ще не один рік, то все буде змінюватися і далі. Але ми встигаємо за цим процесом», — впевнений Максим.

Він вважає, що навичками домедичної допомоги має володіти кожен. І наводить приклад з життя.

«Я думаю, що у наших реаліях кожен цивільний має це знати. Це зі старших класів треба вчити, зі школи. Курси мають бути домедичні. Треба вміти дати раду при масивній кровотечі. Я був у відпустці, їхали з дружиною по трасі, а спереду нас трапилася аварія. Коли ми підійшли, всі стояли, дивилися. Допомоги не було. Я надав допомогу до приїзду медиків», — розповів Максим.

На службі

«Кожен з нас мріє потрапити додому»

Він зізнається, що дуже мріє потрапити додому. Тим більше служба йде прямо поряд.

«Менше 200 кілометрів до дому, до Айдару (раніше – Новопскову). Звісно, хочеться туди ближче. Туди, де я виріс. Чи вірю я, що ми повернемося? Я думаю, що вірити у це треба. По відчуттях – більше, що повернемося, ніж ні. Кожен з нас мріє потрапити додому жити», — ділиться Максим.
При цьому змінювати роботу після війни прикордонник не планує.

«Навіть не замислювався про зміну діяльності. Хочу служити далі у Луганському прикордонному загоні. Де поставлять задачі, там і будемо це робити. А жити хотілося б там, де родина», — каже він.

Що ж до можливого сценарію Перемоги, то тут — без сумнівів, якою вона має бути.

«Вийти на кордон 1991 року — тут однозначно. Звісно, хочеться закінчення бойових дій. Всі втомилися, хочеться просто пожити», — підсумовує Максим.