Прикордонник «Ніксон» про 24 лютого, найважчі бої та життя після війни

Після окупації рідного міста у 2014 році старший лейтенант «Ніксон», заступник начальника відділу прикордонної служби підрозділу «Оріон» бригади «Помста», починав життя заново на Луганщині, працював у шахтній галузі та викладав в університеті. Але відчував: рано чи пізно доведеться стати до строю.

У березні 2021 року він підписав контракт із прикордонниками. Сьогодні військовий пройшов найважчі бої повномасштабної війни та продовжує службу на Харківщині. Про фронт, родину, зміну війни та мрію після Перемоги він розповів SD.UA.

Від цивільного життя до контракту

 - Давайте познайомимось. Розкажіть про себе.

 - Коли розпочалася війна у 2014 році, ми з Донеччини виїхали на Луганщину. Я якраз звільнився зі строкової служби у 2013 році й почався Майдан, а згодом бойові дії. Хлопців із призову після мене залишили служити вже не на рік, а довше. Вони брали участь у всіх подальших подіях. Потім багато хто з них воював в АТО. Мене завжди бентежив цей момент, я навіть соромився цього, що я не з ними. Тому намагався допомагати хлопцям технікою чи іншим необхідним.

 - Саме ці думки змусили змінити цивільне життя на службу? Ким, до речі, працювали до того?

 - Я працював з повноліття на різних шахтах — і в ДТЕК, і в державних. Потім закінчив бакалаврат з економіки підприємства й мене перевели у відділ нормування на комбінаті. Коли закінчив магістратуру, завідувачка кафедри запропонувала роботу в Донбаському державному технічному університеті. Я побачив у цьому перспективу, було цікаво. Але потім виш реструктурували, він переїхав до Сіверськодонецька. Мені було незручно, і я звільнився.

Я моніторив новини постійно, був у курсі ситуації, розумів, що все тільки погіршується, а не йде на спад. І коли доньці виповнилося 4 роки, вирішив, що маю долучитися до війська. Почав шукати місце, щоб було де зустрічати можливе загострення бойових дій.

Прикордонники знаходилися у Лисичанську, я вирішив розвідати. В принципі, я розглядав або ЗСУ, або НГУ, або ж ДПСУ. Останні були найближчими до мене. Мені хотілося, щоб служба була поряд з родиною. Я розумів, що вони на лінії розмежування. Найголовнішим для мене було те, що це формування може приймати бій, може давати відсіч. І я підписав контракт.

«Ніксон»

 - Чи пам’ятаєте свій перший день у підрозділі — які були відчуття?

 - Звісно, пам’ятаю. На строковій службі я проходив сержантську школу й в мене вже було звання.
Перше враження було дуже гарним. Це було далеченько від дому, але коли вже зустрівся з керівним складом, мені сподобалося. Мене прийняли дуже гостинно.

У перші дні на службі дуже хвилювався. У мене були певні обов’язки, які мав вивчити, не допускати порушень і так далі. Було цікаво.

 - Звідки у вас позивний «Ніксон»? Це історія зі служби чи ще з цивільного життя? Знаю, що ви любили фотографувати, тож думаю, що не на честь президента Америки.

 - У нас підрозділ складався з людей зі східних регіонів. І коли я знаходився на КМБ, то позивний отримав несподівано. Зі мною був хлопець з Харкова, ми спали на двоповерхових ліжках, він зверху, я знизу. І він постійно до мене звертався. А я ж Микита українською, а російською Нікіта. Так він почав мене називати Ніксон. І це якось так влучно було й всі це підхопили. Зараз я вже на керівній посаді, у мене цілий відділ (якщо порівняти з ЗСУ, то це рота) і у нас залишаються ці братерські стосунки, я досі для них Ніксон. Мене це влаштовує. Протягом служби у нас були різного віку чоловіки, мої побратими, і навіть старші називали мене Ніксоном.

 «Ніксон»

«Я не був здивований»: як почалася велика війна

 - Де вас застало 24 лютого 2022 року? Як для вас почалася повномасштабна війна?

 - У Станиці Луганській, де я служив, загострення почалося ще в січні. Ворог почав обстрілювати нас з артилерії. Гатив навіть по дитячих садках. Жили ми хто де до цього, а на службу просто ходили. По хатах прилітало вже на той час також, до речі. Вже на початку лютого особовий склад перемістився у відділ. Ми постійно перебували у бойовій готовності.

16 лютого я зателефонував дружині й сказав збиратися та їхати їй з донькою з Лисичанська. Бо вже розпочалася провокація з боку рф. Нібито вони виявили нашу ДРГ на їхній території. Але це було неможливо, видно було, що це постанова й вона не просто так. Але у неї була робота, вона збиралася до Вінниці якраз 20-21 лютого. Поїхала з донькою, яка лишилася у Гостомелі. Дружина повернулася туди з роботи якраз перед вторгненням, вони мали переночувати та їхати назад до Лисичанська.

Ми ж ще продовжували працювати, здійснювати пропуск у всі ці дні аж до 24 лютого, хоча вже були обстріли. Я мав заступити о 6 ранку якраз на чергування. О 5 ранку прокинувся, зайшов у чергове приміщення і той хлопець, який мені мав здавати наряд, каже, що почалася війна. Я не був здивований. Скасували службовий робочий день на КПВВ. І ми перейшли в бойову готовність. Озброїлися всі, і дівчата, і хлопці. Зайняли кругову оборону. У нас була інформація, що на Щастя вже були спроби просування ворога.

Ми заступали на чергування безпосередньо на своєму відділі, виставили озброєння, яке у нас було і яке зазвичай не використовувалося, бо було більшого калібру. План був відпрацьований до цього.

Найбільше, за що я переймався, що у мене дружина та донька у Гостомелі. І там уже йшли бойові дії. З приводу себе я не хвилювався, ми готові були приймати бій. Поки був час, почав телефонувати знайомим, шукати місце, куди могла б виїхати родина. Вони ще були без зв’язку. Це вибивало з колії. Вони намагалися виїхати кілька разів, але не вдавалося. Дружина з донькою надивилися на все життя. І розстріляні люди, і відірвані кінцівки, і мародерство, і гвинтокрили, і ракети. Влітку 2022 року я приїхав до них, подивився на доньку – наче нічого не змінилося. Але потім зрозумів, що у дитини є моральна травма й вона на все життя.

Врешті родина виїхала до Хмельницького, у тому, у чому були просто. Але у безпеці, і тоді я зміг видихнути.

Ми були на відділі, очікували команди. Потім нам довелося виходити колоною, бо дорога на Щастя була майже перекрита. Росіяни зайшли неподалік траси на Мілове: частина пішла на північ, частина — на південь. Одна з цих груп рухалася в наш бік. Потім нам дали команду виїжджати зі Станиці, і ми одразу потрапили під щільний обстріл. Згодом вдалося виїхати у Дніпро, де нас доозброїли й ми вже висунулися на Лиманський напрямок.

 «Ніксон» з побратимом

«Тебе б’ють безкарно»: найважчі бої першого року війни

 - Брали участь у боях на Луганщині?

 - У нас були бої в Кремінній, але ми були більше як резерв. Ми заїхали на Зарічне на Донеччині. І звідти викликали певні групи для допомоги. Ми були на межі Луганщини та Донеччини. Макіївка, Терни, Ямполівка, Торецьке.

Ближче до літа, коли всі опинилися у Лимані, я побачив хлопців і всі розповідали, де хто був. Пам’ятаю, ми ще всі були бородаті. На службі ж ми маємо бути поголені, а тут війна, не до цього.
Багато хто згадує ті бої як найстрашніші.

Так, перший досвід, здавалося, був страшніший, ніж потім ті ж бої за Бахмут. Бо це було вперше. Він був жахливий тим, що поки були окупаційні війська у Чернігівській, Київській області, у нас просування було помірне. Але потім, я це пам’ятатиму все життя, після 14 квітня, коли ворог вийшов з Київщини та Чернігівщини, прийшло розуміння, що буде дуже гаряче. Так воно й вийшло. Ти відчуваєш цей нахрап. Ворог теж ще не був тоді досвідчений. Росіяни стріляли з усього, що було. Вони не шкодували ані стволів, ані снарядів. І ці обстріли були 24 на 7. У тебе був перепочинок, може, хвилин 15, поки вони стволи міняють. Це не те, що лякало, це шокувало! Те, які ресурси є в тих, проти кого тобі доводиться воювати.

Цей досвід був жахливий лише тому, що озброєння у нас майже не було. Стрілкова зброя, трохи крупнокаліберних кулеметів, але нічого протитанкового по типу «Джавелінів», які відіграли дуже велику роль у боях за Київ, у нас не було. Напевно, це було у суміжних підрозділів, бо я згодом бачив цю зброю – «Джавеліни», «Енлави». Але цим ще треба вміти користуватися. Це не просто РПГ, де ти плюс-мінус розумієшся на балістиці, там розумна ракета з розумною пусковою установкою.

У ті часи — ти був ніби піньята. Тебе лупцюють, а ти нічого не можеш зробити. Хоча пам’ятаю і той момент, коли «Лєший» майже впритул вгатив по танку. Радості було!

Коли ми почали відкочуватися за командою на другий рубіж, ми зібралися в одному величезному окопі. Нам не вистачало місця. Я не уявляв, що у нас стільки людей! Нас довго зрівнювали з землею, наступ ворога просувався до Лиману. Нас випалювали. Але потім у Лимані ми приймали бої, був безпосередній контакт. Це була така, знаєте, гризня. Ставало цікавіше.

Але потім після ротації у 2023 році, коли у нас з’явилося більш розширене озброєння, і ми поїхали під Соледар, от тоді прокинулося це почуття боротьби. Ти відчував спочатку, у 2022 році, страх, безпорадність. Тебе б’ють безкарно. З їхнього боку, як у середньовіччі був град стріл, так у них був град снарядів абсолютно різних калібрів. Це було жахливо. Потім вони трохи охололи, почали стріляти більш влучно, економити. І почалися м’ясні штурми. Тоді я зрозумів – це такі ж самі люди, і вони також помирають. І коли у тебе є, чим відбиватися, почуваєш себе набагато впевненіше. І ти вже дієш на характері.

«Ніксон» 

Від РПГ до FPV: як змінилася війна

 - Ви говорили в одному з інтерв’ю про «метч» зі зброєю — з якою саме і коли відчули, що це «ваше»?

 - Я відкрив для себе РПГ. Завжди його дуже боявся. А потім раз-два стрельнув і полюбив. Мені були потрібні тільки постріли на нього. На іншій позиції я забрав ще один РПГ, у мене були дві точки, звідки я міг стріляти. Це була така собі гра з ворожим мінометом. Я завжди хотів встигнути зробити три постріли. Бо він ніколи не давав мені зробити саме третій постріл. Після другого починав засипати мінами. Починалися розрахунки.

А ось 2024 рік повернув нас у той жах, коли тебе безкарно б’ють. Бо з’явилися дрони й на Бахмутському напрямку вони літали роями. Ніколи не стихав цей звук моторів у небі. Бо вони мінялися просто в небі. Один не улітав, поки не прилетить заміна. Було складно пересуватися населеним пунктом. Якщо дрон побачив, де ти забіг, він просто тебе чекає. І тут знов відчуття, що ти жертва, на яку полює якийсь хижак.

 - Дронова перевага змінюється весь час. Як зараз? Бо активно просувається думка, що перевага знов у нас.

 - З приводу переваги, це завжди дуже ситуативно. Цьому сприяють різні фактори. Що можу сказати конкретно про свій підрозділ – у нас з’явилися посади операторів БПЛА, є різні типи безпілотників. Оператори дронів працюють як єдиний механізм у взаємодії з підрозділом, якому ми підпорядковуємося. І я бачив цю роботу! Це фантастично! Вони створюють кіллзону у декілька десятків кілометрів до позиції. Дуже швидко виявляють пересування якоїсь групи, а вони вже не можуть дозволити собі пересуватися великими групами, бо це завжди смерть. Це не тільки FPV з нашого боку, це й «вампіри», які переносять ФАБи.

Ми піхотний підрозділ, і то у нас є такі зміни! А тепер уявіть підрозділи, які безпосередньо у СБС (Сили безпілотних систем - ред.) Які сили вкладаються у них від волонтерів, різних фондів. Там робота більша, ширша. Великі можливості. Тому це не піар, це те, що фактично відбувається.

Війна

 - Але недооцінювати ворога не варто?

 - Недооцінювати такого ворога, як у нас, як мінімум, безглуздо. Часто ловлю себе на думці, яка підіймає мені бойовий дух. Ми змушені думати головою, у нас немає такого ресурсу, як у ворога. Ані в озброєнні, ані в людях. Ми завжди вимушені думати. Якщо спостерігати за всіма цими подіями, які відбувалися протягом цієї війни, то ось ці технологічні моменти, у яких ми отримували перевагу на якийсь час, це лише завдяки нашим людям, які мають певні навички, ширше мислення. Вони його просувають і воно переходить у більш серійне застосування. Все, що робить окупант – краде це. Тобто це вони нас недооцінюють, бо покладаються на свою перевагу у всьому.

 «Ніксон»

 - Згодом ваш підрозділ теж став Прикордонною комендатурою швидкого реагування. Розкажіть про це.

 - Коли я був на Тернах у ВПС, я розумів, що Новопсковський ПКШР приймає бої там. І коли росіяни у квітні 2022 року все туди перекинули та хлопців почали розбивати, прийшла команда від командира збройних сил, що від нас має висунутися група на підмогу. Ми добровільно пішли пішки тоді. Я прийшов до хлопців, вони всі на позиції втомлені, у муляці, погляд на 200 ярдів. Дивлюсь на них і розумію – це тигри. Це ПКШР. Ніби ті самі прикордонники, але у них є великокаліберна зброя, техніка. І я думав — це круто. І коли ми стали ПКШР згодом, у нас з’явилися теж більше озброєння, важкіша техніка.

 - Зараз ви вже офіцер. Чи думали ви колись про офіцерську кар’єру?

 - Ні, не думав про це. Я був на реабілітації вдома, мені зателефонував командир та спитав, чи не хочу продовжити вже в офіцерському званні на офіцерській посаді службу. Я розумів, що ще далеко до завершення війни, а у мене у 2024 році закінчується мій контракт, і що його автоматично подовжать. І я прийняв цю пропозицію.

«Ніксон» 

Родина, Харківщина та життя після Перемоги

 - Зараз ви на Харківщині. Ви пройшли й Донеччину, і Луганщину. Сьогоднішній напрямок відрізняється?

 - Війна змінюється щорічно. Тому я не порівнюю напрямки. Єдине, що на якихось ворог сконцентрований більше, на якихось менше. І на Харківщині я відчув, що таке СБС тільки з боку ворога. Бо тут фронт глибиною 20–25 кілометрів. Стає складно з логістикою. Бо росіяни націлені на те, щоб її вирізати. Не стільки звертають увагу на позиції, скільки б’ють по логістиці. І це виходить професійно у них, на жаль. І це жахливо.

 «Ніксон» з побратимами

 - Як родина сприйняла ваш вибір ще у 2021 році і як підтримує зараз?

 - Завжди була підтримка мого вибору, який вони поважають. Звісно, родина хоче, щоб я був вдома, сумують. Вже котрий рік побут лише на дружині. Я їй безмежно вдячний за те, яка вона. Моя повага її психіці, бо це дуже складно – нести все на собі. Звісно, ми спілкуємося, у тому числі по відео, допомагаю іноді з виховними моментами.

 - Уроки вчите онлайн?

 - З уроками проблем немає, бо у дружини все схоплено, але вона може закинути якийсь ребус перевірити мою чоловічу логіку. Тому можу сидіти іноді щось розгадувати зі шкільної програми.

 - Як вас змінила ця війна як людину? Якщо уявити життя після Перемоги — ким ви себе бачите на цивілці?

 - Насправді кожного разу, коли я їду на виїзд, думок більш ніж на годину вперед немає. Єдине, що я б хотів, напевно, це допомагати людям, яких скалічила ця війна. Я дуже змінився. Але не раптово. Працював над собою довгий час. Потім війна доопрацювала ще. Почав шалено любити життя. Мені б хотілося після війни долучитися до організацій чи фондів, які допомагають тваринам, людям, бо після цієї війни буде дуже багато скалічених життів. Хотілося б спокою після Перемоги. Та тієї справи, яка б дарувала посмішку, радість, спокій. Хочеться допомагати комусь.

«Ніксон»