«На вагу золота»: Альона Рязанцева про нову книгу, читачів і силу прийняття себе

Стартував передпродаж нового роману письменниці Альони Рязанцевої під назвою «На вагу золота» — історії про модель plus size, розлад харчової поведінки та пошуки себе. В інтерв’ю SD.UA авторка розповіла про співпрацю з видавництвом Vivat, читачів, які впливають на творчі рішення, роботу з бета-рідерами та те, як поєднати романтичну комедію з непростою темою РХП. Також письменниця поділилася подробицями історії про журналістку із Сіверськодонецька, яка увійде до збірки семи авторів, а ще розповіла про приквел до «Афери», роман «Хрестики-нулики» та свій перший різдвяний ромком.

 - Нещодавно стартував передпродаж вашої нової книги. Які відчуття зараз — коли історія, над якою ви працювали, поступово починає належати читачам?

 - Передпродаж книги — це завжди про відчуття, що ось нарешті вона вже за кілька кроків на шляху до читача. Особливо до цього ти не можеш показувати обкладинку, обговорювати якісь деталі. До того ж ця книга – моя перша співпраця з великим видавництвом Vivat. Це було хвилююче. Щодо обкладинки — спочатку була інша ідея, але вийшла ось така, якої я навіть не сподівалася мати у своєму творчому доробку. Багато хто казав, що вона дуже відрізняється від моїх попередніх книг. Це, дійсно, так. Тому хотілося побачити реакцію читачів. І вона, як завжди, мене не підвела. Мені стільки у день старту передпродажу писали привітань, що я відчувала себе ніби у свій День народження. Всі вітали, говорили хороші слова про те, як чекали та як радіють виходу книги. Тому відчуття дуже класні! Хочеться, аби книга швидше потрапила до читачів та в книгарні.

«На вагу золота»

 - Назву для книги запропонувала читачка. Як виникла ця ідея і чому саме цей варіант виявився найвлучнішим?

 - Так! Не просто читачка, а й прекрасна бета-рідерка, письменниця і блогерка Марія Маргуліс. Це перший мій текст, який вона вичитувала й дуже допомогла мені покращити цю історію. Якраз коли я ділилася з нею своїми думками — як же назвати цю книгу, вона запропонувала цю назву — і я подумала: це ідеально. Коли читач прочитає частину книги, назва заграє іншими фарбами, якщо можна так сказати. Але вона дуже відображає одну з головних ідей цієї книги.

 - Чи був момент, коли ви подумали: «От чому я сама до цього не додумалася?»

 - От такого не було, хоча я люблю обігрувати якісь вирази, фразеологізми. У кожної книги є робоча назва і я цю історію називала «Худий ромком». У мене є папка на робочому столі, яка так і називається досі. Звикаю називати інакше.

 - Давайте пояснимо читачам, хто такі бета-рідери.

 - Завжди, коли я закінчую історію, у мене, та й, мені здається, у всіх письменників, є потреба, щоб текст подивилися інші люди. Не твої родичі чи друзі, які зазвичай говорять тобі компліменти. Потрібен саме сторонній погляд. Ще до етапу надсилання у видавництво тобі, як письменнику, хочеться отримати кілька думок, тому що вони підсвічують слабкі місця тексту, епізоди, які здаються їм надто, наприклад, складними або нудними. Або часто можуть вказати на логічні помилки. Дати поради, підсвітити сильні сторони та знайти недоліки. Потім ти виправляєш ці моменти й згодом вже настає етап редагування та відправки у видавництво. Чим більше відгуків бета-рідерів, тим краще, але не треба перебільшувати, бо треба розуміти, що книга завжди сприймається по-різному. Тому бажано мати непарну кількість бета-рідерів, щоб думки не були одностайними. Є ще альфа-рідери, які читають твій текст, поки ти його пишеш. Але я таке не практикую.

У мене є читачка, яка прочитала всі мої книги, активна блогерка, ми бачились з нею у житті. Я залучила її до свого кола бета-рідерства. І запропонувала їй прочитати приквел «Афери». Вона дала значні коментарі для мене, зробила певні зауваження. Іноді це ризикований крок. Але часто може мати хороші наслідки.

Альона Рязанцева

 - Зараз, завдяки соцмережам, особливо тредсу, читачі та автори знаходяться в одному контексті, спілкуються. З автором навіть можна щось обговорити. Наскільки часто читачі впливають на ваші творчі рішення?

 - Оця межа зараз настільки тонка. Наприклад, я нещодавно дочитала містичний трилер Анни Стаднік «Мертва Віта» і це книга, у якій дуже багато загадок, нерозкритих питань. Ти дочитуєш і хочеш дізнатися — «А що ж мав на увазі автор». Спростувати чи підтвердити свої теорії. Я написала авторці, бо ми знайомі, дружимо. І вона допомогла мені віднайти відповіді.
Повертаючись до питання, так, читачі можуть впливати на вектор твоїх думок. Наприклад, багато хто просив продовження «Афери». Це спонукає мене думати, що ця історія цікава. І я написала приквел. Щодо «БДСМ», то, на мій погляд, мало хто хотів другу частину. А нещодавно у мене виникла ідея написати любовний різдвяно-новорічний ромком. Зараз активно спілкуюся з читачкою, у моменті я розповіла їй про це й вона мене підтримала. Ти у такі миті відчуваєш дуже сильно оцей відгук, фідбек.

Або я помітила, що багато з читачів, коли пишуть відгуки, зазначають, що фінал надто динамічний. Я справді намагаюся в кінці зробити вибухову розв’язку. Але це змусило мене подумати над тим, що треба сповільнятися.

Тому спілкування з читачами дає підґрунтя для роздумів. Але тут важливо не підлаштуватися просто під запит читача, а дослухатися.

 - Наскільки впевнено зараз ви почуваєте себе у ромкомах? Бо зараз у вас є такі, можна сказати, «темні» любовні романи та «світлі». Проте в одному з інтерв’ю ви сказали, що всі вони все одно про любов.

 - Вже почуваюся у ромкомах більш впевнено, ніж на початку. Моя перша книга «Афера» — це певна спроба поєднати і гумор, і напруження, і кохання. Мені здається, що з кожною книгою я викристалізовуюся в плані жанру. У «темних» намагаюся розібрати характери, показати викривлення. Коли пишу легкі історії, розумію, що окрім кохання та гарячих сцен, буде якась проблематика.

 Альона Рязанцева

 - У центрі сюжету «На вагу золота» — дівчина з розладом харчової поведінки. Як вам вдалося поєднати легкість романтичної історії та серйозну тему?

 - Американські емоційні гірки. Таку фразу мені сказала читачка. Мені подобається жонглювати моментами — суму, веселощів, легкості. Бо, мені здається, таким і є життя. І головне це вдало поєднати. Це виходить як інтуїтивно, та й за певними законами написання історій теж.

 - Чому ви вирішили говорити саме про розлади харчової поведінки? Під час анонсу ви сказали, що майже всі дівчата бодай раз сиділи на дієтах або намагалися змінити себе. На вашу думку, чому ця проблема залишається настільки поширеною?

 - Я думаю, що ця проблема досі поширена. Вона не така сильна, як у ті часи, коли я була підліткою, я думаю. Через те, що є більше доступу до різних точок зору. Тому що ми показуємо не одну норму. Багато людей демонструють інше життя, неідеальне тіло. Інформації стало більше, але проблема все одно залишається, коли ми гонимося за цими стандартами краси. Тому ця тема цікава й чому б про неї не поговорити? Але про неї можна говорити в різному тоні. Наприклад, є книга «За маму, за тата» Каріни Савариної. Там теж показаний розлад харчової поведінки, але він дуже пов'язаний з травматичним дитинством. Досить складна книга. Ця історія розказана доволі сумним, тригерним тоном. Моя історія розказана інакше. І мені хотілося показати, як РХП може змінювати наші поведінку та характер, коли людина, яка боїться булінгу, сама стає тим, хто починає булити когось. Ніби це дає статус, відчуття гідності. І це теж кепсько. І хотілося продемонструвати, що такі люди намагаються самоствердитися, принижуючи інших. І що вони насправді себе не люблять.

Обкладинка

 - Чи довелося вам додатково вивчати тему, спілкуватися з фахівцями або людьми, які мають такий досвід?

 - Я багато слухала подкастів про РХП. Читала книги про культуру схуднення, сприйняття тіла в суспільстві. Певні моменти дозволили мені прописати сюжет, проблему. Ми обговорювали це також з однією психотерапевткою, яка працює у форматі психоаналізу. Також я надихалася особистістю Карини Волкової — вона володіє магазином спідньої білизни, а також працює UGC-кріейторкою. Ще кілька років тому вона була plus size, згодом ділилася у соцмережах історією своєї боротьби з РХП, схуднення, сприйняття себе. Багато вона дала мені їжі для роздумів. Після того, як ця історія набула своєї форми, я її на вичитку давала ще одній психотерапевтці. Вона була як пруфрідерка — людина, яка читає твір не як художню історію, а вичитує на достовірність. У моєму випадку — наскільки достовірно я зобразила РХП. Мені дуже важлива була її думка. Вона сказала, що в неї немає заперечень, проте ми дошліфували певні моменти.

 - Головна героїня працює моделлю plus size і рекламує спідню білизну. Чому ви обрали для неї саме таку професію?

 - Цю професію моя героїня обрала свідомо. Досить нетипову, яка підсвічує її певну вразливість. Але реакція суспільства на цю тему досить часто негативна. Це або гейт, або доброзичливий коментар, який ніби не виглядає як гейт – «така красива дівчина, але ж за медичними показниками варто скинути», «все добре, але треба зайнятися спортом». Вони демонструють, що їм не подобається форма, але прямо не скажуть.

 - Чи хотіли ви через цю історію показати, що навіть люди, які зовні здаються впевненими у собі, можуть вести складну внутрішню боротьбу?

 - Так, не треба вірити усьому, що ти бачиш у соцмережах. Ти можеш транслювати багато таких хороших наративів, а насправді вести оцю внутрішню боротьбу, про яку мало хто знає. І тут важливо бути чесним з собою. А це досить важко, мені здається.

Альона Рязанцева

 - Ви згадували, що в книзі буде багато про конкуренцію і дружбу. Що вам сьогодні цікавіше досліджувати як авторці — суперництво між людьми чи підтримку?

 - Мені подобається суперництво в цій книзі, тому що якщо в «Не закохуйся, Єво» це був троп від друзів до коханців, то тут історія починається з того, що головні герої не дружать. Вони в атмосфері токсичності. Мені було цікаво прослідковувати динаміку їхніх стосунків. Також у головної героїні конкуренція з іншою моделлю, яка працює теж на цю фірму. Мені було смішно та весело досліджувати лінію головної героїні, де є її колежанки. Це дівчата, які підколюють одна одну, вони потрапляють у якісь кумедні ситуації. У таких історіях намагаюся закладати лінії, яких дотримуюся у кожній книзі, це жіноча підтримка, суперництво, яке не має переходити межі. Також було цікаво спостерігати, як конкуренти перетворюються на друзів, а друзі — навпаки. Все було цікаво досліджувати.

Альона Рязанцева

 - А чи будуть «гарячі сцени»?

 - Так, будуть сцени 18+. Можливо, навіть більше, ніж у «Єві». Але менше, ніж у «БДСМ».

 - Події роману відбуваються в Одесі та Харкові. Чому саме ці міста стали частиною історії?

 - Події починаються в Харкові, а потім компанія їде в Одесу. Я просто хотіла, щоб ця історія жила в місті біля води. Навіть думала відправити героїв за кордон, але зрештою обрала українську Одесу. Мені подобається, коли наші книжки написані про Україну.

 - Ви окремо наголошуєте, що в цій книзі не буде війни. Це було свідоме рішення?

 - Так, це події 2018-2019 років, коли ще не було ковіду, повномасштабного вторгнення. Мені подобається написання книжок в українських реаліях, в умовах війни. Але це дуже сильно впливає на контекст. Неможливо б було описати перебування в Одесі без повітряних тривог, без вибухів, без загроз. Мені не хотілося цього робити, бо я хотіла зосередитися на проблемі РХП, прийнятті себе. Щодо цієї книги, я впевнена, що так і треба було. Щодо інших — не знаю. Це завжди балансування між тим, що треба показати реальність такою, як вона є. А з іншого боку вона покликана відволікти, подарувати гарний настрій, занурити у вигаданий світ, навіть якщо він на основі реальних подій. А, можливо, людям не хочеться зараз занурюватися у вигаданий світ, у якому зараз є війна. Для цього ти можеш визирнути у вікно. Тому для мене це завжди складне питання. Досвід «Не закохуйся, Єво» показав, що я можу поєднувати різні настрої, пов’язані з війною. Подивимось, як буде далі.

Альона Рязанцева 

 - Чи відчуваєте ви сьогодні потребу інколи давати читачам можливість перепочити від важких тем, не втрачаючи при цьому важливих сенсів?

 - Я думаю, потреба досить велика. Це можна побачити з того, які жанри є популярними — і романтичні комедії, і роментезі, і навіть трилери. Це щось таке, що занурює тебе в інший світ. Він може бути наповнений містикою, привидами, кривавими вбивствами. Але він однаково безпечніший, тому що ти розумієш, що це вигадка. Читати реалістичну прозу зараз, мені здається, може бути дуже важко. Я знаю, що багато людей, та і я сама, читають прозу військових (мені подобається Артем Чех, наприклад) і хоч вона написана прекрасно, це важко. Тому що є певна ретравматизація. Тому люди зараз хочуть прочитати те, що дасть їм трошки дофаміну, ендорфінів. Це показують і топи книгарень, і букфоруми.

 - Якщо читач закриє останню сторінку роману й винесе з нього лише одну думку, якою б ви хотіли її бачити?

 - Що, перш за все, треба подивитися всередину себе. І намагатися зрозуміти та полюбити себе, розібратися, чому це не завжди вдається, а також усвідомити, наскільки сильним може бути вплив соціуму — у соцмережах та поза ними. Якщо скоротити думку — бути добрішим до себе. Тоді ти будеш добрим і до інших. Якщо ти приймаєш себе, ти не будеш отруювати життя інших людей.

 - Які дискусії ви найбільше хотіли б бачити після виходу цієї книги?

 - Є такий вираз, і в книзі теж є ця думка, «Fake it till you make it» (Вдавай, поки не вдасться). Мені хотілося б, щоб люди обговорювали, чи взагалі ця фраза життєздатна? Чи дійсно це рецепт, коли ти вдаєш впевнену в собі людину, коли ти транслюєш навіть собі в голові певні наративи? Чи стане це реальністю?

Також цікаво було б обговорити момент, коли ти настільки боїшся, що тобі завдадуть шкоди, що ти сам починаєш бути кривдником. Як цього уникнути? І чи треба?

Хотілося б обговорити вплив суспільства на дівчат. Що з підліткового віку всі прагнуть бути стрункішими, мати кращий вигляд на ринку любові. Я про те, що дуже часто жінки конкурують за увагу чоловіків. Що ти ніби завжди не будеш достатньою. Якщо ти повненька, то кажуть скинути вагу, якщо худенька — кажуть, що чоловіки на кістки не кидаються. Тобто існують певні норми, і ми вже несвідомо намагаємося у них вкластися. І на це ще працює величезна індустрія краси.
Навіть можна помітити, що раніше вживали термін «бодіпозитив», а зараз все більше говорять про «бодінейтральність». Що ми сприймаємо тіло як щось нейтральне. Це інструмент, щоб жити.

 Альона Рязанцева

 - Ви трохи вже торкнулися у розмові планів. Повернімось до того, над чим працюєте зараз.

 - Перше, що чекатиме читачів після «На вагу золота», буде приквел до «Афери». Історія про Марту, яка живе в Дніпрі й тільки починає стосунки з Маркулом. Тобто події до того, як вона опинилася у першій главі «Афери». Вона називатиметься «Моя манія». Це буде кримінальний роман, я б його більше позиціонувала як любовний трилер, тому що ми будемо говорити про стосунки Марти та Маркула, про їхню красу й жах одночасно.

Цього року вийде збірка трилерів 7 авторів від видавництва «Фабула», серед яких є я. Вона на книжкову тематику, представляє різні регіони країни. Назву поки не можу сказати. Я писала історію про журналістку, яка у Сіверськодонецьку має свою рубрику про книжки на телеканалі. І це таке любовне-трилерне оповідання.

А далі – це ідея, яка буквально днями виникла. Різдвяна книга. Ніколи не писала книгу з таким конкретним вайбом, вона має бути сезонна. Книга на зиму. Поки що просто є легке бачення, якою вона буде. Щось схоже на книги «Обмін на Різдво», «Халепа перед Різдвом». Легенькі, приємні книги, які даруватимуть настрій. Тому що Різдво та Новий рік — це мої улюблені свята. І я кажу — подаруй собі досвід написання таких історій. Я багато такого читаю, люблю різдвяні та новорічні фільми, от ще спробую написати.

Зараз ще працюю над любовним трилером «Хрестики-нулики». Це буде про темряву, любов. Я трошки переживаю за цю книгу, бо вона буде незвичною. Про таку тему я ще не писала й рідко взагалі зустрічаю таку проблематику. Зараз чекаю на відгуки бета-рідерок.

 - Вам не в одному інтерв'ю підмічають, що ви доволі продуктивна авторка. Не боїтеся вигоряння?

 - Боже, я так боюся, коли щось таке питають. Ніби я так зараз скажу, що ні, немає вигоряння, а наступного ранку прокинусь і в мене письменницький блок. І я подумки — зурочила. Насправді ні, немає. У мене завжди є відчуття, що дуже мало часу, життя таке крихке, тому треба багато працювати, особливо коли це приносить насолоду. Це важко, але багато письменників такі ж тривожні, як і я. Які не можуть перепочити. Бо це складна сфера. Дуже рідко буває, що автор напише одну книгу, вона стане бестселером і можна пару років нічого не писати.

Ті ж Фріда Мак Фадден та Алі Гейзелвуд — вони дуже часто випускають книги й вони всі хороші. Тому я рівняюся на них, так би мовити.

Замовити книгу можна за посиланням.