Про залізничну станцію Сєверо-Донецьк, яку знали німці, ЦРУ і вохрівці, але не знаємо ми

На недавній зустрічі новопризначеного голови ЛОДА Віталія Комарницького з журналістами прозвучало, що проробляються плани прокладання залізничної гілки Рубіжне – Старобільськ. Якщо прокладання цієї гілки відбудеться, то північні райони Луганщини отримають залізничне сполучення з обласним центром області — Сєверодонецьком. І в Сєверодонецьку має бути залізнична станція.

А був час, коли в Сєверодонецьку була пасажирська залізнична станція. Після Другої світової війни на відбудові Лисичанського хімкомбінату працювали полонені й інтерновані німці та угорці.

Після лютневого пленуму ЦК КПРС 1947 року, коли було прийнято рішення не про відбудову, а фактично побудову нового хімкомбінату й міста на 50 кварталів при ньому, кількох сотень пар робочих рук, що лишилися в селищі й навколишніх селах, нехай і кількох тисяч, якщо рахувати і полонених, не вистачало для побудови задуманого комбінату і міста при ньому. Потрібно було шукати додаткову робочу силу. Тому в травні на засіданні Бюро по металургії й хімії Ради Міністрів СРСР було прийнято рішення доручити Міністерству внутрішніх справ будівництво заводів галузі по виробництву мінеральних добрив, зокрема, і Лисичанського хімкомбінату.

І МВС СРСР забезпечило робочою силою Лисхімбуд. В короткий термін у селищі виникла велика табірна зона чи навіть кілька зон. До військовополонених та інтернованих німців і угорців та учених і спеціалістів із заводів, вивезених з Німеччини, додалися колишні в’язні ГУЛАГу. Кого тут тільки не було: свої військовополонені, які повернулися з німецьких таборів, власівці, кримінальники, політичні, був навіть табір ув’язнених жінок.

Для нового контингенту “будівельників” на південній околиці Лисхімбуду побудували барачне селище Южне, у тодішніх документах писали російською мовою “поселок Южный”. Це селище розташовувалося від нинішнього проспекту Хіміків і до Гвардійського проспекту понад вул. Б. Ліщини. Мешканці Южного жили в триповерховому гуртожитку та у двох десятках бараків. Військовополонені жили в бараках за Центральним ринком в кварталах між Енергетиків і Горького. У колишній Лисичанській тюрмі (вул. Б. Ліщини, 21) тепер був гуртожиток вохрівців, тих, хто охороняв полонених і в’язнів. Від цього за будинком закріпилася назва Дім ВОХР (воєнізована охорона).

 Дім ВОХР на плані 1946 року. Видно, що Лисичанську довоєнну тюрму побудували на південній околиці селища Лисхемстрой.

Дім ВОХР у наші дні мало схожий на тюрму 1930-х років. Післявоєнна відбудова з реконструкцією змінили не лише вид, а й призначення будівлі.

А між вулицями Партизанською і Юності були так звані “фінські будиночки”, у яких жили сім’ї німецьких учених-хіміків, яких після війни вивезли в Радянський Союз. З липня 1948 і до кінця 1951 року вони жили у цих будиночках. Це були фізико-хіміки, які в Німеччині винайшли спосіб виробництва “важкої води”. Вони працювали на заводі “Лейна-Верке”, де встигли побудувати установку, на якій навіть отримали 5 літрів цієї речовини, без якої неможлива була реалізація “атомного проекту”.

З цього ж заводу на Лисичанський хімкомбінат було вивезено обладнання шести цехів. Для їх транспортування на територію хімкомбінату було прокладено залізничну лінію від Рубіжного. Ці лінія заходила на комбінат, де поблизу нинішньої другої прохідної були побудовані навіси, під якими складали це обладнання.

Після повернення в Німеччину, звісно, ними зацікавилася американська розвідка. Їх досить детально розпитували про їх заняття в Сєверо-Донецьку. В документах ЦРУ назву писали саме так, через дефіс. І не лише про те, чим вони займалися. ЦРУ цікавило все про селище, кадри, розташування усіх об’єктів, соціальні умови, настрої тощо.
У цих “звітах” німці писали, що усі в Северо-Донецьку мають певний зв’язок з хімічним заводом. Переважна більшість зайнятих в Северо-Донецьку робітників живуть у селищі. Але багато було й таких, які щоранку приїздили з навколишніх сіл і з Рубіжного, що за 14 км на північ від Сєвєро-Донецька, і поверталися туди ввечері. Час у дорозі становило 20 хвилин. Поїзди були відкритими вантажними платформами, на яких люди стояли у будь-яку погоду. Пізніше платформи були замінені на закриті вантажні вагони, обладнані лавками та печами, а зовні були пофарбовані синім кольором. Спочатку ці маршрутні поїзди ходили по два рази зранку та два увечері, але без сталого розкладу. Потім стали ходити по разу, але за чітким розкладом. Німцям заборонялося користуватися цими поїздами. Насправді, їм заборонялося їздити в Рубіжне взагалі, хоча вони неодноразово порушували це правило. У Рубіжному теж працювали відомі німецькі хіміки-технологи і працівники концерну АГ Фарбеніндустрі на чолі з професором Альфредом Ріхе. От хіміки з Лимсхімстрою спочатку їздили до колег за консультаціями, а потім і самостійно, без відома своїх кураторів.
 З незрозумілих німцям причин ці маршрутні поїзди зупинялися за південною околицею Лисхімстрою. В документі навіть вказана відстань станції від селища, але документ погано сканований, і цифру я не зумів розібрати. Проте й названа німцями відстань від Рубіжного в 14 км вказує на те, що станція була не з північної сторони селища, що логічно, бо було ближче до Рубіжного.

Про місце розташування залізничної станції, утім, як і про її існування, не доводилося читати в жодному письмовому джерелі. Колись мені розповідали старожили міста, що у післявоєнні роки вони їздили з Рубіжного в Сєверодонецьк на відкритих платформах. Я тоді думав, що це на вантажних поїздах, так би мовити, “попутних”. Про станцію не запитував. Німці ж свідчать, що це були спеціальні маршрутні поїзди для доставки людей на роботу, які ходили по графіку.

Де могла бути ця станція? На карті початку 1950-х років видно, що кінцева залізнична станція розташована на території сучасного “Азоту”, практично навпроти вулиці Енергетиків. На схід від залізниці паралельно проходила електрична лінія від Лісної Дачі до Рубіжного. Поруч з нею проклали вулицю Пивоварова, за якою й була територія комбінату. Виникає питання, як же пасажири ходили на станцію, якщо вона на території підприємства? Вільно ходили, бо на прохідних не було охорони аж до пуску комбінату. Дорога з Лисичанська і Новосиротиного проходила через комбінат від місця, де зараз ТЕЦ до 2-ї прохідної. І по ній можна було ходити вільно.

1951 рік. На комбінат заходила лише одна залізнична гілка, яка закінчувалася залізничною станцією. Від станції паровози маневрували, якщо потрібно було завозити людей і вантажі від силікатного заводу, ДОКу, Дому ВОХР і барачного поселення зеків.

Чому саме на території підприємства зробили станцію? Напевно, тому, що залізницю прокладали ще у той час, коли селища Лисхімстрой не мало бути, планувалося, що працівники комбінату будуть жити в Лисичанську. А залізницею завозили будівельні матеріали і обладнання, по ній мали б вивозити готову продукцію.

Існує схожа карта, але 1939 року, коли Сєверодонецьк ще був Лисхімстроєм. Українською мовою офіційна назва тоді писалася Лисхемстрой. На ній, крім цього входу залізниці на нинішню територію “Азоту”, є ще один залізничний в’їзд, який підходив саме до цехів, що будувалися. І у той час, коли починалося будівництво азотно-тукового заводу, у 1934 році, потреби у ще одній гілці, яка б підходила до селища, не існувало, адже селище не планувалося. На карті 1939 року бачимо дві гілки, які підходять від Рубіжного — до об’єктів будівництва і до селища. Рішення про будівництво селища прийняв тодішній керівник Лисхімстрою Олександр Забєльський. При ньому і постали перші бараки Лисхімстрою.

1939 рік. На територію комбінату заходило дві залізничні гілки. Одна з них підходила до об'єктів будівництва. По ній підвозили обладнання і мали вивозити готову продукцію. А друга гілка завершувалася залізничною станцією, яка чомусь оточена парканом.

На карті 1939 року цей залізничний тупик обнесено огорожею. Для чого? Що там могло бути? Будівництво АТК відбувається західніше, а тут ніби-то нічого не передбачалося у той час. Але дата — 1939 рік — наводить на думку про паралель з введенням в дію Лисичанської тюрми. Її почали зводити на південній околиці Лисхімстрою ще коли наркомом внутрішніх справ був М. Єжов. Він став одним з головних організаторів масових репресій 1937-1938 років, відомих як «Великий терор». Побудована при Єжові тюрма виконувала свою роль і при Берії. Хоча хвиля арештів і зменшилася, тюрми все-одно лишалися переповненими – це був пік сталінських репресій. Під час війни зеків евакуювали, у тюрмі зробили госпіталь. А після війни тюрма стала “Домом ВОХР”, тут жили вохрівці, ті, що охороняли в’язнів.

 Вохрівці початку 1950-х років, які охороняли "будівельників" і об'єкти будівництва.

Можливо, саме у цей тупичок до війни привозили в’язнів, бо тюрма розташована саме навпроти тупика, південніше вулиці Енергетиків.

Після 1947 року було прийнято рішення будувати не азотно-туковий завод, а комбінат, який мав випускати продукцію широко діапазону. Першу гілку ліквідували. На карті 1951 року її вже немає. А цією завозили обладнання, яке вивантажували обабіч залізниці. Тепер у тупичку зробили залізничну станцію, куди привозили робітників на Лисичанський хімкомбінат зі станції Рубіжної.

То скільки часу існувала залізнична станція у Сєверодонецьку, нехай і під назвою Лисхімстрой чи Сєверо-Донецьк чи ще якось? Принаймні з 1939 по 1952. Можливо й довше. Але точніше могли б розповісти про цю залізничну станцію свідки. Цілком ймовірно, що ще живі ті, хто 60 років тому їздив із Рубіжного в Сєверодонецьк залізницею. Навряд чи вони прочитають цей текст в інтернеті. Але ж діти і внуки тих, хто будував Сєверодонецьк у ті післявоєнні часи, можуть розпитати, щоб зберегти наступним поколінням історію міста.

Комментарии для сайта Cackle