Мегамісто Менделєєв

Днями отримав від колишнього сєверодончанина фото 28-поверхового готелю у підмосковному Зеленограді, будівництво якого завершилося не так давно. Будівлю за проєктом архітектора Покровського почали зводити ще в 1970-х роках, і от добудували. Питає, що я знаю про подібну будівлю, яку планували поставити на місці, де зараз Христо-Рождественський кафедральний собор?

Дійсно, коли я прибув у Сєверодонецьк в середині 1970-х, то чув розмови про те, що на тому місці стоятиме найвища будівля міста – будинок адміністративних установ. У ньому мало бути лише 16 поверхів, не 28. Але й 16 – немало. Це ж мають бути спеціальні ліфти, фундаменти. Для стотисячного міста це велика розкіш.

Зараз макет цього будинку можна побачити на архітектурному проєкті забудови 77 і 78 мікрорайонів у музеї “Азоту”.
Поруч з цим будинком планували побудувати кіноконцертний зал з 10-поверховою будівлею, можливо, там мав бути готель. Уздовж Космонавтів розташовані велика будівля бібліотеки, виставкової зали, а перед вулицею Новікова – ресторан. Гарний проєкт – з розмахом, на перспективу. Проєкт втілили, але не увесь. Побудували лише будинки, дитсадки і школи у тих місцях, де вони й заплановані. А громадські і культурні об’єкти теж, напевно, порахували розкішшю.

Це ж скільки треба мати управлінських і громадських організацій, щоб ними заповнити у той час 16 поверхів? На початку 1970-х у Сєверодонецьку було трішки більше 100 тисяч населення, пік — 143 тисячі у 1992 році. Цей проєкт для великого міста, яким Сєверодонецьк не був.

Подумалося, що архітектори планували мікрорайони для міста, яке мало стати центром агломерації, з якої у майбутньому мало постати місто Менделєєвськ. Такі розмови тоді ходили.

Згадалися рядки поета Семена Венцимерова, який в 60-і роки короткий час жив у Сєверодонецьку і працював на Лисхімкомбінаті. Тоді газети багато писали про молоде місто Сєверодонецьк, місто молодих, місто комсомольських будівництв. От він і приїхав, відгукнувшись на газетні заклики.

Пізніше спогади про перебування в Сєверодонецьку знайшли місце у його поемі “Журфак”

Им восхищалась вся страна –
Ведь он певцами агитпропа,
Как «комсомольский» был воспет,
Чему «химзэковский» – синоним...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Город многих строек, город многих "химий"...
От наколок синих белым днем темно.
От разборок урок жутковато шибко.
Как бы уберечься, не попасть впросак.
Вот и верь газетам. Эх, моя ошибка:
Строек комсомольских не видал, чудак?

Нинішнім сєеродончанам вираз «многих "химий"» може бути не зрозумілим.
Василь Овсієнко, колишній член Української Гельсінської Групи, а значить і багатолітній «зека», пояснює, хто такі «хіміки». Він пише, що в черговий раз відбував термін за сфабрикованою кримінальною справою, і коли половина терміну вийшла, мали подати його справу на розгляд комісії на предмет умовно-дострокового звільнення (УДО), як такого, що «стал на путь исправления». Далі цитую: «Як кажуть, «на хімію». Таку форму ввели за Хрущова, коли радянська влада до електрифікації всієї країни доточила «хімізацію»: руками в᾽язнів будували хімічні підприємства. Таких умовно звільнених утримують у гуртожитках без колючого дроту, але щодня перевіряючи. Умови там були, як правило, тяжкі, заробітки мізерні, а спокус і небезпек більше, ніж у зоні. Більшість не витримувала, тікала чи вчиняла якесь порушення, щоб повернутися назад в зону. Часом відбутий «на хімії» час не зараховували. Тобто виходив «срок в рассрочку».

В середині 70-х я жив у гуртожитку на Леніна, 1, а неподалік були гуртожитки саме з такими «хіміками». Але ми жили паралельним життям, з ними намагалися не перетинатися. Таких «хіміків» було багато і в Лисичанську. Лисичанський журналіст Валерій Кіхтенко у своїй книжці «Легенды Лисичанска» розповів про місто Менделєєв, яке мали утворити з Лисичанська, Сєверодонецька і Рубіжного спеціально для перевиховання таких «хіміків». Але як комуністам не вдалося побудувати комунізм, виконати Продовольчу програму, Житлову програму, побудувати Байкало-Амурську магістраль, так і не судилося створити місто «хіміків» Менделєєв. Наведу історію, яку розповів Кіхтенко у своїй книзі.

Мегагород Менделеев

Эта история могла случиться только лишь в те времена, когда гигантомания замещала здравый смысл и инженерный расчет.
В 70-е годы прошлого века на территории трех близлежащих городов – Лисичанска, Северодонецка и Рубежного функционировало более 100 предприятий.
Даже советская показная статистика подтверждала факт невиданной концентрации промышленности в этом живописном регионе, раскинувшемся на холмах и лесистых низинах близ реки Северский Донец.
У тогдашней партийно-промышленной «верхушки» страны, якобы был особый план на лисичанский промышленный «треугольник». На территориях трех городов планировалось создать Великое Нечто с символическим названием МЕНДЕЛЕЕВ и рапортовать вождям государства о Городе Будущего – одном огромном заводе, где самоотверженные жители-труженики будут удивлять страну стахановскими достижениями и, может быть, даже построят коммунизм в отдельно взятом городе.
Планировалось, что Менделеев будет городом «закрытого типа». Дело в том, что для отбывания срока «на стройках народного хозяйства» в лисичанский «треугольник» этапировали зэков, которые пополняли рабочий класс местных химзаводов и фабрик. Именно тогда воровской жаргон пополнился выражением «сослан на химию». После «химии» бывшие осужденные оставались здесь жить, заводили семьи. Это в лучшем случае. В худшем – превращали промышленные города в восточно-украинский аналог Чикаго, образца 20-з годов прошлого века.
Планировалось, что весь потенциально «криминальный контингент» будет трудиться на предприятиях Менделеева и жить в специальных общежитиях. А жители трех вышеуказанных городов будут работать только в сфере обслуживания.
К счастью жителей Восточной Украины, мегагороду так и не суждено было раскинуться на территории «лисичанского треугольника».

Якщо ж, дійсно, були плани обʼєднання міст Лисичанськ, Рубіжне і Сєверодонецьк в одне, то для такого великого міста 16-поверхова адмінбудівля, можливо, була б в самий раз. Як і кіноконцертний зал з 10-поверховим готелем. Але настали 1980-і роки, прийшов брежнєвський «застой» і знову мрії далі планів не пішли. Але ж, як кажуть, «свято место пусто не бывает» – замість культурно-громадських закладів почали зростати храми і церкви.

Для Сєверодонецьк-online