Невідомі будівельники Лисхімстроя

Невідомі будівельники Лисхімстроя

До 1947 року невеличке селище Лисхімстрой, у якому було не більше півсотні будинків, було практично відновлено. У лютому 1947 Пленум ЦК ВКП (б) прийняв рішення про активізацію будівництва Лисичанського хімкомбінату. І до середини весни 1947 р. на Лисхімстрой прибуло понад 5 тис. чоловік. Більшість становила молодь. Про це розказують в Музеї «Азота», про це писали сєверодонецькі журналісти. Це правда, але не вся.

Уявімо, як одноразово, від лютого до квітня («до середини весни») прибуває в Лисхімстрой понад п’ять тисяч комсомольців або молодих людей. Це більше, ніж проживало тут населення. А де ж їх розмістили? За короткий час житла для такої кількості людей не побудуєш, хіба що бараки концтабірного типу. Та й де їх узяти стільки, молодих комсомольців-добровольців? Адже відбудовувати потрібно не лише Лисхімкомбінат, вся Україна була зруйнована. І скрізь потрібні людські руки. Писали, що приїздили молоді люди на ударну будову, найняті по оргнабору.

Дійсно, в СРСР була поширена практика залучення робочих кадрів на індустріальні підприємства по організаційному набору. Присилали в Донбас мобілізовних по оргнабору з інших областей України (бл. 70 %) та Росії й Білорусії (бл. 30 %). Але ті, хто приїздив по оргнабору, тут не затримувалися, і правдами й неправдами поверталися додому або куди інше. Наприклад, у 1947 р. до Ворошиловградської області прибуло 151 330 осіб, а вибуло 129 996, тобто виїхало 86 % .
Виїздили через важкі, каторжні умови праці і проживання. Особливо виїздили саме у неврожайні 1946–1947 роки. У тогочасній пресі про це не писали, друкували лише заклики до переїзду. Але в архівах збереглися зізнання: «... хліба інколи по 2–3 дні немає», «... люди вже попухли, а місцеві жителі виїжджають хто куди. Проте їх ловлять і віддають під суд», «... хоч люди систематично не доїдали, все ж норму виробітку з них вимагали. Якщо вона не виконувалася, то весь робочий день не оплачувався»...

Але в травні 1947 на засіданні Бюро по металургії й хімії було прийнято рішення доручити Міністерству внутрішніх справ будівництво заводів галузі по виробництву мінеральних добрив, зокрема, і Лисичанського хімкомбінату. Чому МВС? Та тому, що МВС – це було ще до весни 1946 р. відоме НКВД, довгий час очолюване Л. Берія. У підпорядкуванні цього відомства знаходились мільйони військовополонених і власних репресованих. І хоча МВС намагалося відмовитись від цього об᾽єкта, мотивуючи, що у цьому районі ніяких будівельних організацій у них немає, і що скоро доведеться повертати військовополонених, все ж їм довелося долучитися до цієї справи.

У ці повоєнні роки основною робочою силою на будівництві комбінату і селища був контингент МВС – військовополонені й інтерновані та в’язні власних, радянських таборів.

Про це вперше написав Семен Миколайович Чернов, який першим у Сєверодонецьку, разом з керівником тресту «Лисхімпромбуд» Петром Пилиповичем Новіковим у 1958 р. отримали звання Героя Соціалістичної Праці. У 2008 році вийшла його невеличка книжечка «Мой тернистый путь». У ній теж йдеться про число робітників понад 5 тисяч. Але були це зовсім не добровольці, що прибули сюди за оргнабором. Процитую, що йому розповів Новіков:

Из его слов я узнал, что в 1948 году на стройках в городах Северодонецке, Рубежное и Лисичанск работало 5,5 тысячи немецких и венгерских военнопленных и две тысячи советских заключенных. Военнопленные жили в доме «ВОХР» – четырехэтажном здании с подвалом. Там же они и питались. Советские заключенные жили в зоне, в бараках на 28-м квартале (між вулицями Єгорова і Менделєєва, на лівій стороні вулиці Енергетиків – СК) . Охрана лагерей в количестве 50 человек жила на втором этаже вновь построенной в 1948 г. украинской школы. Среди охранников были и женщины. Кроме военнопленных немцев, была группа специалистов в количестве 60 человек, в том числе 14 докторов химических наук, которые работали в Рубежанском НИОПиКе (научно-исследовательский институт органических продуктов и красителей). Некоторые немецкие специалисты привезли с собой жен и детей. Учитывая, что из Германии было вывезено оборудование шести заводов, преобразованных в пять на Лисичанском химкомбинате, по каждому заводу были приглашены специалисты в ранге главных инженеров, главных технологов, главных энергетиков, главных механиков, главных специалистов контрольно-измерительных приборов и автоматики (КИПиА), а также проектировщики. Все они контролировали установку и наладку оборудования и обучали советских рабочих и инженерно-технических работников технологии и управлению химического производства, выпуска химической продукции на заводах азотной кислоты, минеральных удобрений, углекислоты, аммиака и спиртов…
Почти все военнопленные немцы уехали в Германию в конце 1949 года, а немецкие специалисты – только через 10 лет, осенью 1959 года. И здесь П. Ф. Новиков рассказал мне случай, произошедший с самым молодым доктором химических наук Шустером. Летом 1959 года немецким ученым, которые жили в г. Рубежное, сообщили, что их отправляют в Германию на родину, кроме одного, по фамилии Шустер. Когда он об этом узнал, с ним случилась истерика. Он плакал как ребенок, навзрыд, приговаривая: «Почему я? Почему я?» В Германии его ждала девушка, на которой он собирался жениться. Он считал дни, когда закончится эта «ненавистная ссылка». Ему было уже 35 лет. В дальнейшем, по ходатайству посольства ГДР (Германская Демократическая Республика), его всё-таки отпустили, и он вернулся в Германию»

С. Чернов працював у Лисхімбуді до війни, а в листопаді 1948 році приїхав сюди, щоб домовитися про працевлаштування. Я переповім деякі враження від побаченого ним у цей час.

Якщо йти від парку по вулиці Першотравневій до Енергетиків, то справа стояли будинки, а зліва була огорожа зони, у якій працювали військовополонені – німці і угорці. Зона була обнесена колючим дротом у два ряди, висотою п᾽ять метрів, з вишками для охоронців. Зона простягалася від Першотравневої до Донецької. На місці бюсту Леніна, який донедавна стояв на перехресті вулиць Першотравневої і Дружби народів, тоді були великі ворота і контрольно-пропускний пункт в зону. З обох сторін від воріт – вишки з автоматниками. У зоні кипіла робота, екскаватор рив землю під фундаменти будинків, машини підвозили цеглу і цемент, в’язні розносили та розвозили на дерев’яних ношах і тачках усе це по котловану. У той час у селищі працювали і радянські ув᾽язнені.

Тоді Чернов вільно пройшовся селищем: «Я был хорошо одет и, возможно, поэтому меня никто не останавливал, хотя в то время пос. Лисхимстрой относился к разряду “закрытых” городов в СССР». Опис одягу я пропущу. Але цікава деталь: «Всю эту одежду я получил в 1944 году по лендлизу в виде американских подарков». Книжечка Чернова цікава саме деталями, про які не згадували в радянські часи. І це деталі очевидця й учасника подій, що відбувалися в Лисхімстрої середини ХХ століття.

Процитую ще уривок з деталями, які стосуються перебування тут німців:

Я поднялся на вершину холма, минуя железнодорожную ветку, которая проходила по нынешней ул. Гоголя, и подошел к четырем немецким вагонам типа «пульман» для перевозки сыпучих материалов. Они были установлены в тупике узкоколейки, которая шла по направлению пос. Лесная дача. Внизу каждого металлического вагона на боковой стенке было клеймо с фашистской символикой размером с куриное яйцо округлой формы и наименование завода-изготовителя. Вначале мне было непонятно почему и с какой целью их сюда пригнали, но когда я начал обходить вагоны, то увидел небольшую сосновую рощу и немецкое кладбище. Со стороны поселка кладбища не было видно, его закрывали вагоны. Я подошел к кладбищу, и внезапно ветер переменился и подул с юго-востока. Шум от огромной стройки стих и наступила тишина, только сосны задумчиво покачивали ветвями. Передо мной в пять рядов торчали из земли аккуратно установленные металлические стержни с приваренными на верху металлическими табличками. На них белой масляной краской были написаны двух-, трех- и четырехзначные номера. Длина каждого ряда стержней колебалась от двадцати до тридцати метров, но в общем количество стержней было около 100 штук.... Я снова обошел вагоны и посмотрел на панораму стройки. Зона протянулась от ул. Первомайской и до ул. Донецкой. Там стояло несколько бараков. Я спустился вниз и пошёл вдоль железной дороги по направлению к восьми финским домикам, стоящим недалеко от железнодорожного полотна. В домиках жили немецкие специалисты. Из окон второго этажа крайнего домика доносилась танцевальная музыка. Молодая симпатичная немка ругала, судя по её жестам и голосу, своего сына лет десяти. Не задерживаясь возле финских домиков, я дошел до рынка и повернул к продовольственному магазину (сейчас магазин «Космос»), купил продукты, нашел попутную машину на г. Рубежное и уехал.

Отже, уся «стара» частина Сєверодонецька, від Першотравневої до Донецької, забудовувалася військовополоненими «німцями» і нашими «зеками». Чернов описував бачене у листопаді 1948 року. Але близько сотні «німців» на той час уже лежали в сєверодонецькій землі, напевно, військовополонені працювали тут значно раніше, ніж 1948 рік.
Військовополонених використовували на будівельно-відновлювальних роботах ще від 1943 року. Наприклад, на відновленні Сєверо-Донецької ДРЕС у 1944 р. працювало 1500 військовополонених. На відбудову «Донсоди» у травні 1945 р. було направлено 1800 «військовополонених, мобілізованих і арештованих німців». А загалом на Донбас лише по лінії Наркомвугілля у цей час було направлено 82 600 чоловік.

У ці повоєнні роки основною робочою силою на будівництві комбінату і селища був контингент ГУПВИ МВС («Главное управление по делам военнопленных и интернированных»), у якого була своя система таборів, аналогічна ГУЛАГу. Військовополонені й інтерновані, якими воно опікувалося, було основною силою на відновленні шахт, заводів, доріг тощо. У Ворошиловградську область до початку січня 1946 р. було направлено 30 ОРБ – окремих робочих батальйонів чисельністю 26 015 осіб, з яких 69,6 % – чоловіки. Майже третина — жінки.

Варто пояснити, що тут були не лише військовополонені, а й інтерновані. 16 грудня 1944 р. Сталін підписав Постанову № ГКО-7161сс, у якій йшлося про мобілізацію й інтернування для роботи в СРСР всіх працездатних німців у віці – чоловіків від 17 до 45 років, жінок – від 18 до 30 років, які перебувають на звільнених Червоною Армією територіях Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини. Мобілізації підлягали німці як німецького і угорського підданства, так і німці – піддані Румунії, Югославії, Болгарії та Чехословаччини. Була рознарядка на кількість німців з кожної території, і якщо вона не виконувалася, то брали й не лише німців. До Ворошиловградської області в 1945 р. прибуло 36 914 інтернованих. Значну частку серед них становили жінки, наприклад, на початку 1945 р. з 19792 осіб цієї категорії, спрямованих на роботу на об’єкти комбінату «Ворошиловпромвугілля», налічувалося 8806 німецьких і угорських жінок, тобто жінок 45 %.

У Лисичанську був табір військовополонених № 125 НКВС СРСР. В’язні табору працювали і в Рубіжному, і в Лисхімстрої. Там були навіть японські військовополонені, але у них був кращий режим і за межі Лисичанська їх не відправляли. Начальником табору був капітан держбезпеки Квашнєв. Під його керівництвом табір був одним з кращих серед усіх таборів НКВС по показнику працевикористання військовополонених у поєднанні з оздоровчими заходами — існував такий показник. Лисичанський табір відшкодовував витрати на утримання військовополонених, а не всім таборам це вдавалося. За це начальник табору Квашнєв і персонал табору преміювалися 10 000 руб. у 1 кварталі 1945 р. і 15 000 руб. у другому.

Переглядаючи зараз документи тих часів, що стосуються використання військовополонених й інтернованих, та й власних, вітчизняних в’язнів, дивуюся, що майже усі документи мали гриф «Секретно». Можливо тому автори в книгах з історії Сєверодонецька того періоду писали лише про героїзм і труднощі радянських людей і нічого про роль військовополонених і радянських «зеків» у побудові Лисхімстрою.

Повернувшись додому в європейські країни, з часом, колишні табірники писали спогади про працю на радянських підприємствах, про своє життя тут. В радянські часи такі спогади в СРСР не потрапляли, а зараз вже і згадувати нема кому.

В Лисичанську краєзнавчому музеї є деякі фотографії з книги однієї з колишніх табірниць. Фото зроблено 13 жовтня 1949 року перед ліквідацією табору у Лисичанську і поверненням інтернованих німців додому. На фото інтерновані з території нинішньої Румунії, з історичних областей, де з давніх часів жили румуни, серби, німці, угорці.


На фото із фондів Лисичанського краєзнавчого музею — інтерновані німці, які працювали на шахтах Лисичанська і будівництві хімкомбінату.

Кухарки таборів інтернованих у Южному і Лисичанську

На одній світлині підпис, що це табір № 1004 в Южній у 1947 році. На ній 10 кухонних працівників, що удвічі більше, ніж у таборі в Лисичанську. Можна припустити, що мова про барачне містечко Южне, яке побудували в Сєверодонецьку для будівельників Лисхімкомбінату. Адже на Южній у Рубіжному не було удвічі більшого обсягу робіт, ніж в Лисичанську.

Комментарии для сайта Cackle