Чому Сєверодонецька автостанція сподобалась академікам

Впевнений, що ніхто із сєверодончан не зможе назвати будівлю у їх місті, проєкт якої був відзначений медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР і премією Академії архітектури СРСР. Високі відзнаки. Академія архітектури СРСР відзначила — це ж не слабо? Це ж має бути якийсь архітектурний шедевр. Але ніхто не знає про цей шедевр, і не пізнає будівлю, про яку йдеться.

А я вже знаю і поділюся з вами. Прочитав у книзі “70 славных лет”, яка вийшла у світ до 70-річчя Сєверодонецька. 

Процитую:

Северодонецк раздвигал свои границы не только в северо-восточном, но и в южном направлении. Еще вчерашняя его окраина — улица Свердлова (ныне ул. Энергетиков) становилась самой оживленной, по которой в город устремлялся грузовой и пассажирский поток. В 1957 г. посредине ее возник из железобетона самый первый наш автовокзал. Это было одно из самых интересных и оригинальных по своему архитектурному решению и исполнению в бетоне сооружений города. Недаром его проект был отмечен медалью Всесоюзной выставки достижений народного хозяйства и премией Академии архитектуры СССР.

У цьому тексті звернув увагу на неточності. До автовокзалу цей об’єкт не дотягує. Це все-таки автостанція. І не перша. Перша було на початку цієї вулиці, на розі Заводської і Свердлова. Там стояла дерев’яна будка, по типу газетних кіосків, де продавали квитки, а поруч було місце для транспорту. Це було досить зручне місце для людей, бо поруч був ринок і залізнична станція недалеко. У 1955 році кількість населення у селищі досягла відмітки в 30 тисяч. Пустили по селищу перший автобусний маршрут. Місто швидко росло, от і вирішили збудувати нову автостанцію.

Збудували її не із залізобетону, а із силікатобетону. Про нього я розповідав у розвідці ЛХС: Сєверодонецький силікатобетон 

Але мене здивувало те, що автостанцію назвали “цікавим і оригінальним за своїм архітектурним рішенням і виконанням” об’єктом. Та й Академії архітектури СРСР у 1957 році вже не існувало. Але ж відзнаки були. Пошук розгадки цього протиріччя вивів мене знову на Хрущова – історія маленького селища нерозривно зв’язана з історією великої країни.

7 грудня 1954 року на Всесоюзній нараді будівельників, яка проходила в Кремлі, Микита Хрущов виступив з промовою, яка на кілька десятиліть визначила вигляд міст СРСР. Він різко розкритикував недоліки сталінської архітектури: “У нашому будівництві нерідко спостерігається марнотратство коштів і в цьому велика вина багатьох архітекторів, які допускають надмірності в обробці будівель, що будуються за індивідуальними проектами. Такі архітектори стали «каменем спотикання» на шляху індустріалізації будівництва”. Спеціалісти сприйняли промову як початок “архітектури масового житла”. Геть архітектурні надмірності! Лідер партії вказував, що людям потрібні квартири: “Їм не милуватися силуетами, а жити в квартирах потрібно”.

Після цього роль архітекторів у будівництві практично звелася до нуля. Архітектор мав підкорятися будівельнику-технологу. У 1956 році ліквідували Академію архітектури СРСР. Натомість виникла Академія будівництва і архітектури СРСР. Різницю відчуваєте? Будуємо дешево, скромно, без випендрьожу і архітектурних надмірностей, але щоб усім вистачило.

У великих містах, де втілювалися проєкти архітектурних академіків, довелося обрізати апетити. Дійшло навіть до того, що архітекторів, які дозволяли надмірності в будівництві, стали позбавляти Сталінських премій.

На Сєверодонецьк це теж вплинуло, довелося призупиняти будівництво ПК хіміків, Палац спорту теж недореалізували. Але на тій нараді будівельників, напевно, був присутнім і керівник будівельного тресту Сєверодонецька П. П. Новіков. Він лінію партії зрозумів. Хоча і так доводилося економити будівельні матеріали. Йшло велике будівництво, а цементу не вистачало. Тут від початку 1950-х років працювали над заміною цементу в будівництві. До середини 50-х вже навчилися з місцевих матеріалів – піску, глини і вапна виробляти глиносилікат, і навіть розробили технологію виробництва силікатобетону, тобто отримували безцементний бетон марки 200–250. Завдяки цьому досягали значної економії: якщо в 1950 на 1 млн рублів виконаних будівельних робіт будівельники витрачали 137 тони цементу, то у 1955 – 101 тону.

І от у 1957 році у Сєверодонецьку збудували нову автостанцію – дешево, функціонально, без архітектурних надмірностей, усе як треба. Нова Академія будівництва і архітектури СРСР високо оцінила новобудову, яка могла стати прикладом усій країні. Не як архітектурне досягнення, але як будівельне. Проєкт продемонстрували на ВДНГ, відзначили, нагородили... А Петра Пилиповича Новікова прийняли членом-кореспондентом до Академії будівництва і архітектури УРСР.

Але до середини 1960-х Сєверодонецьк став містом обласного підпорядкування, яке швидко росло, і автостанція опинилася посеред міста. І населення більше, ніж подвоїлося. Виникла потреба у більшому автовокзалі у зручнішому місці. Звели типовий автовокзал, який і досі функціонує.

А подальшу долю будівлі автостанції не назвеш щасливою. З великими перервами вона міняла своє призначення і власників. Тут було кафе “Русский чай”, потім кафе “Шахматное”, де любили збиратися любителі шахів, а в легендарні 90-і кафе стало місцем збору авторитетів і шанованих людей міста та області чи то бандитів. Про бандитів, може це й легенда, але стрільби тут були. У цей час будівлю принципово змінили, надавши їй вигляду чи то шахової тури, чи то фортеці з бійницями. Періодично змінювалися власники, а в середині 2000-х кафе остаточно зачинилося і стояло понад 10 років. З 2017 року приміщення орендує артрезиденції «Плюс/Мінус».

Новий образ навряд чи сподобався б академікам архітектури чи будівництва. Але, якби зберігся первісний вигляд, то у міста була б пам’ятка архітектури 1950-х років й артефакт з будівельної історії міста. Це був би плюс. Вигляд “Шахматного” хіба що нагадуватиме про “лихі дев’яності”. А чи стане це плюсом чи мінусом, покаже час.