Гоголь в Сєверодонецьку

З історією похорон і перезахоронення Миколи Васильовича Гоголя пов'язано чимало легенд і домислів. Пишуть, що при ексгумації останків автора “Мертвих душ” не виявили черепа, а після переносу праху в іншу могилу — зникли деякі деталі одягу і кілька кісток. Камінь, який був надгробком його могили, став “чугунною шинелью” на могилі Михайла Булгакова. І камінь цей був не безімянний, а іменний, і називався “Голгофа”.

Та й з пам'ятниками Гоголю теж не щастило. Можливо тому, що сам Микола Васильович потурбувався, написавши: «Завещаю не ставить надо мною никакого памятника и не помышлять о таком пустяке, христианина недостойном». Проте шанувальників творчості письменника було стільки, що пам'ятників М. Гоголю по всьому поставлено чимало. І перший – в Україні, у Ніжині в 1881 році.

У Москві стоїть два пам'ятники Гоголю на відстані 400 метрів один від одного. Перший роботи скульптора М. Андрєєва було поставлено у 1909 до століття письменника. А другий появився на тому ж місці у 1952, в рік століття з дня смерті. Це була робота скульптора М. Томського.

На відкритті було близько чотирьох тисяч народу. Для людей було побудовано трибуни, але на них не сідали, бо зроблені були ненадійно, і боялися, що вони рухнуть. А Гоголь сидів у кріслі “сумний, невеселий”, в позі повного відчаю. Писали, що скульптор відтворив генія «умирающим, в смертельной тоске отрекающимся от всего им содеянного».

Радянська влада, яка прийшла після 1917, спершу була задоволена образом Гоголя на Гоголівському бульварі. У скорботній фігурі бачили жертву царського режиму. Та в “в стране великих строек” сумний Гоголь виглядав песимістично і недоречно. Сталін велів “підняти з колін” фігуру письменника, поставивши у повний зріст. Пам'ятник роботи Андрєєва у 1951 р. перенесли в Донський монастир, де він зберігався до 1959 року, а на його місце поставили монумент у повний зріст роботи Томського. Це більше підходило концепції “віри у світле майбутнє”. Про фігуру письменника одразу придумали епіграму:

Юмор Гоголя нам мил,
Слезы Гоголя — помеха.
Сидя, грусть он наводил,
Пусть теперь стоит — для смеха!

Сам Микола Томський вважав пам'ятник Гоголю найневдалішим із своїх монументальних проєктів.
У1959, в рік 150-річчя з дня народження Гоголя, на хвилі “хрущовської відлиги” пам'ятник Андрєєва “вернули із заслання” і поставили біля будинку, де письменник провів чотири останні роки життя.

Московські пам’ятники роботи М. А. Андрєєва і М. . Томського

Не пощастило Гоголю і в Санкт-Петербурзі. Заклали пам’ятник ще у 1952, а поставили лише в 1997 році. Тут саме поставили, бо фігура у повний зріст. Але пам’ятник визнали повною невдачею. У Києві обрали компромісний варіант – фігура письменника стоячого, але від “нижче пояса” і уверх, добре, що не вниз. Але є й окремо пам'ятник “Носу” Гоголя.

Знаючи про містифікації та дивні історії, що відбуваються з пам'ятниками Миколі Васильовичу, подумав, що і в сєверодонецького пам'ятника Гоголю має бути своя дивна історія, якась чудасія. Але про пам'ятник Миколі Гоголю в Сєверодонецьку майже нічого не відомо достеменно. В інформаційно-бібліографічному покажчику, підготовленому бібліотекарем Сєверодонецької бібліотеки для юнацтва ім. Й. Курлата” Т. Забірко сказано, що пам'ятник встановлено у 1957 році, а скульптор – Митищинський завод художнього литва. У місті кожен знає, що десь десяток пам'ятників, які ніби-то особливої художньої цінності не мали, було закуплено у 1956 році у Митищах. Про легенду з “оптовою закупкою” пам’ятників я писав у розвідці Пам’ятники Радянської епохи. Наскільки ця історія правдива, не знаю, але певен, що тогочасні керманичі міста турбувалися про місто.

Сьогодні цей пам’ятник Гоголю є ключовою фігурою Гоголь-скверу, який створюють небайдужі сєверодончани. Пройшли часи, коли про місто думали його керівники. Тепер вони думають про владу, посади, гроші і стають схожими на персонажів великого письменника — Чичикова, Хлєстакова, Бобчинського, Добчинського, Ляпкін-Тяпкіна, Ростаковського та інших, про яких “горьким моим словом посмеюся” – писав Гоголь.

Дуже добре описала пам'ятник Тетяна Забірко. Процитую лише фрагмент: “Нет ложного величия и патетики. Несколько театральна худая фигура, задрапированная в плащ. Левой рукой высоко поддерживает полу плаща, складки которого напоминают римскую тогу, правая рука слегка поднимает подол плаща, как, если бы человек хотел переступить лужу, и не запачкать края одежды. Правая нога слегка согнута. Но шага не сделал: мысль посетила”.

Поблизу пам’ятника, на перехресті Центрального проспекту і вулиці Гоголя, у бік ринку, не лише бронзового письменника “мисль посєщала”. А й мене теж, та й багатьох сєверодончан, яким доводилось ходити тут восени чи весною або після доброго дощу. Тут зажди була “гоголівська лужа”. От зігнеш ногу і думаєш, куди б ступити далі, чи як цю калюжу обійти.

Описала Забірко пам’ятник дійсно красиво, талановито. І цей пам’ятник дійсно не реміснича поробка, а високохудожній твір, унікальний і неповторний – іншого такого немає. В інтернеті я передивився кілька десятків пам’ятників і скульптурних фігур Гоголя, аналогічної фігури не знайшов. Фігура в повний зріст на високому постаменті говорить про те, що це вже робота часів “пізнього Сталіна”, коли країна “вставала з колін”. Тоді багато робилося пам’ятників більшовицьким вождям, які мали вивищуватися над масами, сформувалася мода і на високі постаменти.

Ні в “Переліку об’єктів культурної спадщини м. Сєвєродонецька”, ні в інших згадках про цей пам’ятник його автора його не названо – вказано, що виготовлено на Митищинському заводі художнього литва, а встановлено у 1957 році.

Про автора скульптури дізнався від старожила Сєверодонецька Г. М. Артьомова. Свого часу за його ініціативою головний архітектор міста писав запит і отримав відповідь, де сказано, що автор – скульптор Дмитро Петрович Шварц.
Д. П. Шварц народився у 1899 році в Ладижині (нині Вінницька область), юнацькі роки провів у Ташкенті, навчався в Ташкентському художньому училищі, потім у Москві. У 1950 р. отримав Сталінську премію за участь у створенні барельєфів «В. И. Ленин и И. В. Сталин – основатели и руководители Советского государства». У 1958 йому присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв РСФСР і обрано член-кореспондентом АХ СРСР. Помер у 1961 і похований на Новодєвічому цвинтарі у Москві.

У його доробку чимало пам’ятників Леніну, скульптурні композиції для павільйонів ВДНГ, монументальних скульптур «Рабочий» і «Колхозница» для центральної висотної частини МГУ, скульптури на баштах каналу ім. Москви. Але все ж його художній дар більше проявлявся у скульптурному портреті. Визнання отримали його бюсти Героїв Радянськго Союзу і Героїв Соціалістичної Праці, академіка І. О. Каблукова і О. М. Бутлєроваа портрет поета С. М. Городецького та інші.

Звернемо увагу, що єврей Шварц у 1950 році, в розпал антисемітської “боротьби з космополітизмом” і “безродними космополітами”, став лауреатом Сталінської премії. І це не містифікація — це сюрреалізм сталінських часів. Відомо, що Шварц з молодих літ належав до представників соціалістичного реалізму, але щоб отримати звання Сталінського лауреата в часи, коли євреїв звільняли з посад, арештовували... Це треба було бути неабияким “радянським патріотом” і “соцреалістом”.

Але пам’ятник представнику “критичного реалізму” вийшов високохудожнім і нічим не гіршим від інших, про які багато писали і спорили. Про сєверодонецького Гоголя небагато знайдете в інтернеті. Як і про автора пам’ятника майже нічого, крім основних біографічних даних. Можливо, це через те, що Шварц працював над пам’ятником у не найкращі для себе часи, або дійсно, через відмову замовника від пам’ятника. А це реальна ситуація, адже після смерті Сталіна новий керівник держави Хрущов вимагав боротьби з надмірностями: “Людям потрібні квартири. Їм не милуватися силуетами, а жити в домах потрібно”.

На мій погляд, наш Гоголь не поступається московському роботи Томського, і значно кращий роботи скульптора Бєлова у Санкт-Петербурзі. Наш Гоголь поступається лише постаментом. Інші стоять у більшості на постаменті з монолітного каменя, а наш на бетонному, обкладеному рожево-червоними гранітними плитами.
Червонуватий колір використовували для пам’ятників вождям. Заодно і Гоголя поставили на червоний п’єдестал. А йому більше личило б щось темніше від його фігури — від темно-сірого до чорного. І спустити з висоти, зробити ближчим до народу і подалі від голубів.

З постаментами для такої кількості придбаних пам’ятників було сутужно. Тому бетонні постаменти лише обкладали гранітними плитами, які періодично намагаються відвалитися. Таку ненадійність кріплення пов’язують з поспіхом, з яким встановлювали монумент. І це окрема історія. Але постамент Гоголя кращий від постаментів комуністичних вождів, і граніт, і форма інші.

Уважається, що усі пам'ятники, придбані в Митищах, було встановлено у 1956 – 1957 роках. Це не зовсім так. Їх встановлювали після того, як була підготовлена територія. У 1956 р. в Сєверодонецьку запрацювала школа-інтернат, але в приміщенні нинішньої школи № 10, а на місці інтернату ще було пустище. Там ще рано було встановлювати пам’ятник Калініну.

Письменника Гоголя вирішили поставити біля нової школи № 3 (нині – колеґіум), а вулицю назвати іменем Гоголя. Школу будівельники здали у жовтні 1957, але на місці нинішнього Гоголь-скверу ще було пустище з барханом посередині. Територія навколо перебувала в стадії будівництва. Треба було почекати поки забудують поблизу Польову вулицю (сучасний проспект Хіміків).

Думаю, що Гоголя встановили у березні 1959 році, коли відзначали 150-річчя від дня народження письменника.

Доводилось чути історію, що пам’ятник Гоголю поставили поспіхом після того, як замовник, у якого вчасно не було грошей на викуп скульптури, кинувся викупати своє замовлення. А фігура Гоголя вже була в Сєверодонецьку. Вчинився скандал, який дійшов до високих інстанцій. З інстанції зателефонували керівнику будівельного тресту П. Новікову і запропонували повернути Гоголя замовнику. Той почав виправдовуватись, що монумент вже урочисто встановлено. Не знімати ж тепер Миколу Васильовича з постаменту, нехай замовнику віділлють копію. Після цієї розмови довелося в авральному порядку ставити пам’ятник. Через цей поспіх і плити з постаменту відпадають. Але ж плити і в Горького відпадають.

Гадаю, що цю історію можна віднести до тих легенд, якими обростає постать Гоголя. Все ж виконане замовлення на заводі три роки не лежало б, поки замовник шукав би гроші. Поспіх з установленням пам’ятника, можливо й був. Але поспішали встановити до 150-річчя письменника, яке відзначали весною 1959 року. От до того часу і треба було привести територію нинішнього Гоголь-скверу в належний порядок. Напевно, 1959 рік можна уважати і роком заснування скверу.

Пам’ятник Гоголю посеред невеликого, затишного скверу є одним з вдалих мікроансамблів, яких так не вистачає сучасному Сєверодонецьку. Як на мене, то я б опустив Гоголя до землі, поставивши його на низьку темну платформу або хоча б “тумбочку” темно-сіро-зеленого кольору. Може, хоч люди, які фотографуватимуться з Гоголем, будуть відганяти голубів з голови письменника.

А червоний постамент віддав би “пролетарському письменнику”, бо у того справи кепські. І навів би лад зі сквером Горького. Але то вже мрії про майбутнє, а не краєзнавчі розвідки.