Вудки «майбутнього»: як інновації Сєвєродонецького Склопластику збагатили сотні перших містян-комерсантів у «дев`яності»

Вудки «майбутнього»: як інновації Сєвєродонецького Склопластику збагатили сотні перших містян-комерсантів у «дев`яності»

Зараз склопластикові вудки, що випускалися в Сєвєродонецьку з кінця 70-х і до початку 90-х років минулого століття, навряд чи зможуть здивувати сучасного рибалку і цінність представляють, швидше за все, тільки для колекціонерів. Але, як і в ряді інших випадків, як, наприклад, з продукцією приладобудівного заводу або інноваційного «Імпульсу», Сєвєродонецький Склопластик став за різними даними або одним з перших, або ж першим підприємством СРСР, яке налагодило випуск вудок зі склопластику. На жаль, з огляду на обставини, від банкрутства, точніше, «переформатизаціі» з держпідприємства в приватне, завод це не врятувало. Але склопластикові вудки стали тим самим трампліном для дуже великої кількості сєвєродончан, які під час дефіциту і тотального занепаду економіки у кінці 80-х – початку 90-х заробили свій перший стартовий капітал, а пізніше і багаторазово примножили його на «вудковому бізнесі».

Все робилося елементарно - на заводі забирали, не зовсім законно, але й не те, щоб дуже кримінально, вудки, на вокзалі - квиток на потяг, і вперед, в дорогу, - продавати нові вудки, які користуються шаленою популярністю в будь-якому місці, до якого дістанешся. Який відсоток на вартості «накрутиш» - те й «навариш». Схема була вкрай простою, трохи ризикованою до 1991 року, тому що спекуляція, тобто «скуповування і перепродаж товарів або інших предметів з метою наживи», згідно карному кодексу СРСР, каралася позбавленням волі на строк до двох років з конфіскацією майна або без такої, або виправними роботами на строк до одного року, або штрафом до трьох сотень рублів.

Звичайно, з будь-яким міліціонером можна було «домовитися». До слова про дефіцит і популярність сєвєродонецьких вудок: відомий випадок, коли міліція відмовилася брати гроші, а наполягла на «вирішенні питання» саме частиною вудок з партії товару. І зрозуміло чому: северодонецькі склопластикові вудилища для того часу мали нові, раніше важко досяжні властивості - практично ідеально рівні, гнучкі та міцні. Фактично, це були вироби з порожнистих склопластикових трубок. Технологія виробництва - досить проста. На металеве конусне оправлення намотувалася форма зі склотканини, просочена епоксидною або фенолформальдегідною смолою. Потім вся конструкція містилася в сушильну шафу, після чого заготівля знімалася з оправлення, шліфувалася, покривалася лаком та оснащувалася фурнітурою.

Варто розуміти, що усе це відбувалося в умовах планової економіки СРСР, тобто економічній системі, при якій матеріальні ресурси знаходяться у державній власності і розподіляються централізовано, що зобов'язує підприємства діяти відповідно до централізованого економічного плану. А це означає, що просто так прийти на Склопластик та купити собі партію вудок ніхто не міг, отже, доводилося «шукати підхід». До речі, один із найяскравіших прикладів держави сьогодення з плановою економікою – Північна Корея. Планова економіка контрастує та конфліктує з ринковою економікою, де виробники та продавці самі вирішують питання виробництва, розподілу, ціноутворення та інвестицій.

Трохи детальніше про функціонування економічної моделі того часу розповів приватний підприємець з Сєвєродонецька Олександр: «Тоді ще працювали бартерні схеми. Звісно, все це частіше за все було підпільно, неофіційно. Офіційно підприємства вели торгівлю, але вони були не такі мобільні, і знову ж таки, за рахунок бартеру, швидше за все і «виїжджали». Це той випадок, коли через три коліна підіймаєш ціну на 300-400%. Своє віддаєш дорожче, чуже береш дешевше. Потім це чуже знову пхаєш дорожче, собі береш дешевше. На бартер йшло все, що завгодно. Продавали, наприклад, хлор, а ми побачили, що хтось в якомусь випадку не може цього хлору позбутися. Відразу йдемо по станціях, де він може знадобитися, і це офіційна схема, все робилося з оформленням документів. Хлор в результаті потрібен водній станції, але вони кажуть, що не зможуть заплатити грошима, але можуть запропонувати підшипники зі складів. В ті часи брали не те, що потрібно, а те, що є. Якщо є можливість взяти - потрібно брати, тому що потім все одно на що-небудь поміняємо. За часів дефіциту і занепаду економіки за рахунок цього і виживали. Підшипники виявилися потрібні в Харкові на велосипедному заводі, грошима вони теж заплатити не можуть, але у них є боржники на маслозаводі. І ось якщо ми укладаємо тристоронній договір, то віддаємо велосипедному - підшипники, а маслозавод закриває борг і віддає нам масло. У підсумку на фінальному етапі схем обміну ми віддали щось м'ясокомбінату і забрали майже тонну ковбаси. Частина ковбаси пішла на оплату орендованого приміщення на півроку вперед, а орендодавець роздав ковбасою зарплату своїм працівникам. Ковбаса була в дефіциті, тому люди, які отримали зарплату ковбасою, не ображалися, а ще на цьому і заробляли».

Цікавий факт: у 1978-му році в Луганській області, зокрема, у Сєвєродонецьку, з 21 по 25 січня проходили гастролі барда Володимира Висоцького. День народження Висоцького – 25 січня, отже, сєвєродончани подарували йому перший в країні популярний та дефіцитний «дипломат» з пластику виробництва «Азоту» та телескопічну вудку зі склопластику, майже предмет із майбутнього на той час - той самий дефіцит виробництва Сєвєродонецького Склопластику.

За словами сєвєродончанина Сергія, ліквідність вудок була настільки висока, що люди відмовлялися їх продавати, якщо ціна не була вищою за собівартість як мінімум у п'ять разів: «Це був доволі цікавий вид бізнесу. Телескопічні вудки, які виготовлялися в Сєвєродонецьку, були одними з перших на території колишнього Радянського Союзу. Тобто не імпортні вудки, а вироблені саме тут. Спочатку вони були п`ятиколінними, потім з'явилися з направляючими кільцями, удосконалювалися з часом. Багато сєверодончан налагодили «вихід» на ці вудки, як саме домовлялися та через кого, мені невідомо, але закуповували по сто, двісті, по тисячі штук, потім сідали в потяг і по ходу руху на різних зупинках продавали, де поштучно, де оптом. Мій однокласник, з яким у мене збереглися дружні стосунки, саме так і почав «підніматися». І «піднявся» буквально протягом року. Тобто закуповувалася велика кількість вудок, брався квиток на потяг в бік Уралу - далі Уралу, за його словами, він не заїжджав. У третю-четверту ходку він уже налагодив відносини з провідниками, доплачував їм, а вони забезпечували перевезення і збереження вудок. Щось продавав прямо на пероні, або брав вудки і йшов по магазинах, десь оптом роздавав, на ринках. Я питав, заради чого, власне, все це, а він сказав: «якщо менше ніж в п'ять разів більшу від собівартості ціну мені пропонували, то я ці варіанти навіть не розглядав, а то і в двадцять-тридцять разів дорожче віддавав».

Таким чином, людина змогла купити машину та житло, займаючись не пограбуваннями комерсантів – дуже поширений того часу вид «заработку» - а комерцією, за радянськими мірками – спекуляцією.

«Повернувся з однієї з поїздок - купив машину, «Нива» у нього була, потім взяв квартиру. Умовно квартиру - в малосімейці, але все ж: буквально з однієї поїздки. Мій брат возив вудки в Краснодарський край, там теж добре йшли. Тобто по всьому Союзу з Сєвєродонецька їхали «чєлноки» з вудками. У моєму оточенні таким «удковим бізнесом» займалася кожна п'ята людина», - каже Сергій.

До речі, популярними для вивозу і торгівлі вудками були всі напрямки. Хтось із сєвєродончан їхав до водойм в Росії, а хтось «мотався» в Угорщину чи Румунію. Змісту вдалося знайти особливо «відчайдушного» сєвєродончанина, який дістався значно далі Уралу і влаштував бартерний обмін вудками з японцями.

«Це було на початку дев'яностих. Варіант заробітку на вудках був простий і, за великим рахунком, прогоріти було неможливо. Проблема була лише в тому, що на завод не можна було прийти і просто купити готову продукцію. Склопластик працював за договорами, просто на руки ніхто продукцію не відвантажував, але це особливо нікого і не зупиняло. Самі ж працівники заводу продавали запчастини і комплектуючі всім бажаючим, керівництво заводу не могло, як мені здається, про це не знати. Приходиш на завод, в одному цеху береш одне, в іншому - інше, потім йдеш в гараж, збираєш, стрибаєш в поїзд і їдеш. Відділом збуту, нібито, все вудки були розподілені, тобто працівники, виходить, крали продукцію, але начальство особливо і не заважало. Спочатку возили відносно невеликими партіями на Дон. Там вудки розходилися чудово, а одного разу приготували партію в десять тисяч вудок, довезли їх до Москви, а там сіли на швидкий потяг «Москва – Владивосток». Домовилися з провідниками, завантажили усі вудки в два СВ і сім діб були в дорозі. Приїхали до Владивостока, оцінили ситуацію, знайшли потрібні контакти і далі з Владивостока поїхали в Находку. Там усі десять тисяч вудок ми обміняли японцям на два нових Ніссана, позашляховика. Цими ж Ніссанами і поїхали додому. Із заїздами і зупинками два тижні їхали. Собівартість однієї зібраної вудки дорівнювала приблизно п'ятидесяти центам. Японці забрали вудки по сім доларів за одну штуку. Ніссана я, до речі, прямо на митниці і продав, особливо не торгуючись, за тридцять тисяч доларів», - розповів сєвєродончанин Олексій.

Наприкінці трохи історії підприємства, яке збагатило, мабуть, сотні сєвєродончан, але само – загинуло. Побудований у 1959 році, завод почав працювати на повну потужність з 1966-го року та виробляв поліаміди, телескопічні вудилища, лижні палиці та склопластик для сільського господарства. Пізніше, у 1980-х роках, Склопластик виробляв хімічно стійкі склопластикові труби, ємності-цистерни для транспортування і склопластикові короби для захисту контактної рейки метрополітену. Коли розпався СРСР, Сєвєродонецький Склопластик був безумовним лідером усього світу з виробництва склокульок, скловолокна і склопластиків.

Після 1991-го року завод почало «лихоманити». Керівництво заводу, майстри та начальники цехів почали створювати приватні підприємства на тих самих виробничих, тільки тепер вже орендованих площах. Виробництво треба було оновлювати, але з 1986 року цього ніхто не робив, у 2001 році ступінь завантаження виробничих потужностей заводу склала усього 37,5%. У 2003 році Фонд держмайна оголосив конкурс з продажу 76,18% акцій Склопластику. Участь у торгах взяли Українська нафтохімічна компанія (Київ) і австрійська Florhof Handels und Beteiligungs GmbH. Перемогли австрійці, а сєвєродончани подейкують, що це фірма з «когорти» Юрія Бойка. До 2005 року з території Склопластика вирізали та вивезли все, що не належало приватникам. У 2010 році приватне ТОВ «НВО» Сєверодонецький Склопластик» отримало дозвіл на аренду активів держпідприємства ВАТ «Об'єднання «Склопластик», а ТОВ «Кустос Інвест» - на придбання активів державного Склопластику.

Наступного року суд визнав державний Склопластик банкрутом, тобто, він перестав існувати.

Последние новости:

Комментарии для сайта Cackle