Чому Сєверодонецьк збудували поруч з хімкомбінатом

Коли у 1976 році я молодим спеціалістом прибув на Сєверодонецький хімкомбінат, то мене поселили в гуртожиток на Леніна, 1. У цьому гуртожитку починали своє трудове життя чимало відомих сєверодончан. Ніби зручно, метрів 300-400 до Другої прохідної, 100 метрів до Заводської, від якої починається місто. От тільки така близькість частенько заважала спати — хімічні запахи, постійні шуми... “Дымит, гремит родной завод, а я лежу и слушаю...” – назавжди запам’яталося з пролетарського фольклору тих часів.

Тоді ж я задумався, чому так близько до хімкомбінату збудували місто? Особливо цікаво ставало після поїздок по іншим аналогічним хімкомбінатам, які завжди розташовувалися на досить значній відстані від міста. І зараз, коли я вже сам далеко від Сєверодонецька, і є час поцікавитися історією міста, я знайшов відповідь на це питання. Поділюся, може ще комусь цікаво.

Коли “Азот” був повноцінним хімкомбінатом з широкою номенклатурою хімічних виробництв, мовчали про норми санітарних розривів і санітарно-захисні зони. Це вже зараз, коли “Азот” став по суті заводом з виробництва лише мінеральних добрив і вже значно скромніше “дымит, гремит”, відома тодішня лікар-гігієніст, завідуюча санітарно-гігієнічним відділом міської санепідстанції Н. Т. Гатицька у своїй книзі зізналася, що “в широкий доступ такие материалы тогда не разрешались”, і назвала фактичний розмір санітарно-захисної зони, який становить 840 м при необхідному розрахунковому 5 км. Виявляється, все місто знаходиться “в зоні”, “в межах якої заборонено проживання населення”. Заспокоює, що це норма колишньої “зони”, кращих часів повноцінного “Азоту”.

Коли будували хімкомбінат, про санітарно-захисні зони теж знали. Вважалося, що для тогочасного Лисичанського хімкомбінату 2 км достатньо. Але ж чому вийшло лише 840 м, хоча фактично і того менше?

Відповідь я знайшов у книзі О. Зінова “Город, в котором мы живем”. Але ж книжка вийшла у 1994 році, коли ще за інерцією звички чи страху писали дуже обережно, без конкретики, натяками. Я приведу фрагмент із книги, а тоді дещо поясню.

 “Традиционным стало несогласие лисхимстроевцев с мнением областных и республиканских организаций о строительстве жилья для химиков и строителей на правом берегу, т.е. в Лисичанске. В результате споров, вопрос о месте поселка не получил своего решения на протяжении ряда лет.

…когда этот затянувшийся спор был разрешен, и лисхимстроевцы добились согласия республиканского руководства продолжать строить поселок на левом берегу Донца, они столкнулись с проблемой. Стройка в 1938 г после долгих неурядиц стала набирать темпы. Надо было набирать рабочих – и набирали. Им требовалось жилье. Его надо было строить на левом берегу, но уже по проекту будущего соцгородка в нескольких километрах восточнее от временного поселка.

Однако время шло, а территорию отчуждения под строительство соцгорода республика не давала. Как ни добивалось руководство стройки у правительства Украины скорейшего выделения необходимой площадки, вопрос все-таки не решался. В этой сложной обстановке и родилось вынужденное решение начать строить соцгород впритык к временному поселку.

Провели экономические расчеты. Определили возможно ли, исходя их экологической обстановки, пойти на этот шаг. И согласились на этот вариант. Планируемая мощность химического предприятия позволяла принять такое решение. И строительство жилья возобновилось полным ходом. Были использованы имеющиеся системы водоснабжения, электропитания, дороги, социально-бытовые службы.

Обвинять теперь первостроителей в том, что они так близко разместили город к химическому предприятию не приходится.

Во-первых, их вынудили пойти на этот шаг чиновники в республиканском правительстве, не выделив площадку под соцгородок, А ждать в то время, когда смилуются там, руководству стройки было равносильно самоубийству, или, как еще говорят, смерти подобно.

Во-вторых, довоенное руководство стройки не могло предположить, что будет война и что после войны проект химического предприятия коренным образом будет переработан в направлении значительного увеличения его мощности и расширения ассортимента выпускаемой продукции. А уж все это значительно повлияло на экологическую обстановку и в городе, и в регионе”.

Поясню детальніше.

 У вересні 1933 на будівництво з Харкова прибув начальник – Забєльський Олександр Дмитрович. 29 грудня 1933 р. було затверджено майданчик заводу “на левом берегу Северского Донца у гор. Лисичанска между Рубежанским химическим и Донецким содовым заводами”. Забєльський почав прокладати дорогу від Сіверського Дінця до майданчика, розробляти кар’єри з будівельним матеріалом, будувати виробництва цегли і вапна, заготовляти ліс, будувати залізничний міст через Борову тощо. Появилися перші “шанхаї” – селища для робітників у землянках, куренях і бараках, так звані селища Восточний, на схід від Ново-Сиротиного, і Сєверний поблизу Борової. Коли вже взялися за підготовчі роботи на будмайданчику заводу, Забєльський почав зводити бараки і будинки для будівельників на перетині майбутніх вулиць Леніна і Заводської, тобто на місці, де зустрічалися дороги, які вели від Восточного і Сєверного. 29 квітня 1934 р. почали заселятися перші будівельники селища, яке російською мовою називали “Лисхимстрой” . А в липні 1934, коли проєкт заводу був майже готовий, Раднарком СРСР вирішив, що замість невеликого заводу тут буде азотно-туковий комбінат, будівництво якого мало бути завершеним у 1936 р.

Для спеціалістів, які прибували на будівництво заводу, у Лисичанську почали зводити будинки. Планувалося, що між тогочасним Лисичанськом і Пролетарськом буде соціалістичне місто хіміків. Але плани зруйнував льодохід 28 лютого 1935 року. Він зніс міст через Сіверський Донець, зведено і урочисто відкритий лише в кінці серпня 1934 р. Навпроти Лисичанська завжди були низьководні мости, бо вони мали вміститися між лівим берегом річки та залізничною колією, яка проходила правим берегом. Тому їх і зносило майже щовесни. Замість низьководного моста потрібно було будувати високий, довгий і міцний. Фінансування такого моста не передбачалося. Цей випадок ще більше утвердив начальника Лисхімбуду О. Забєльського у рішенні будувати селище на лівому березі, біля комбінату. Він переконав у цьому наркома Орджонікідзе.

Керівникам району і області ідея Забєльського будувати місто на лівому березі не подобалася. Після руйнування моста появилася можливість прибрати Забєльського. У березні 1935 р. його було звільнено і він повернувся у Харків. Але при цьому Орджонікідзе домігся фінансування капітального моста через Сіверський Донець. І у 1936 р. став до ладу новий високий капітальний дерев’яний міст, який звели на місці сучасного Павлоградського мосту.

Уже було вирішено, що тут буде великий хімкомбінат, для працівників якого буде зведено нове соціалістичне місто на лівому березі Дінця. Орджонікідзе домігся і нового проєкту для міста хіміків, який було виконано в Ленінграді.
На будівництві Лисхімстрою 10 жовтня 1936 року почала виходити газета “За стахановскую стройку”. У першому номері розповідалося про те, яким мав стати хімкомбінат і нове соціалістичне місто біля нього. Під логотипом газети вміщено колаж із трьох фотографій, а під ним йде текст:

Там, где сейчас разостланы вековые пески будет воздвигнут гигант-комбинат.
Образцами новейшей мировой техники будут вооружены цеха – мощные заводы.
Среди леса, невдалеке от великана советской химии будет красоваться новый город.
Город с раскошными домами.
Город, окруженный морем зелени.

Якщо відкинути патетику, то суть тексту — серед пісків збудують гігантський хімкомбінат, а нове місто хіміків зведуть серед лісу.

І комбінат, і місто збудували серед пісків. На довоєнній карті 1941 року видно, що ліс лише на півночі селища. Тепер стають зрозумілішими слова Зінова, що Сєверодонецьк мав появитися “по проекту будущего соцгородка в нескольких километрах восточнее от временного поселка”. Ленінградські проєктанти запланували місто між урочищами Кожуховий Бор і Глухий Бор, у двох кілометрах від робітничого селища Лисхімстрой. Санітарно-захисна зона була б понад два кілометри, що було б цілком достатньо. Але в Ленінграді не знали, що тут під містом опинився б один з підземних басейнів Сєверодонецького центрального гідрологічного району, тобто на глибинах 40-60 м знаходиться “підземне озеро” . От керівництво України і не давало дозволу на будівництво, бо будувати міста над подібними водними резервуарами заборонено.

Але це, як мені здається, був лише привід для неприйняття проєкту. Адже ж продовжили будувати Лисхімстрой без проєкту, запровадивши системи водопостачання і каналізації. Проєкт міста, який розробив харківський “Діпромісто” теж пройшов усі узгодження, але не був затверджений на самому високому рівні. На захисті проєкту Голова РНК П. П. Любченко відзначив позитивні якості проекту. Коли ж підійшов час сказати, що уряд приймає проект, Любченко несподівано висловив побажання розробити ще схему перспективного планування розвитку фізкультури і спорту.

Розробка такої схеми інструкцією не передбачалася. Ці питання були висвітлені у пояснювальній записці і графічно – у вигляді показаних на генплані стадіоні, фізкультурних майданчиків шкільних територій, на майданчиках парків і жилих кварталів. Однак, причину не затверджувати було знайдено. Незабаром Любченко, передчуваючи близькі репресії щодо нього особисто і членів його сім’ї, застрелив дружину і покінчив життя самогубством.

Дещо схожа історія трапилася і з проектом планування Ворошиловграда. Наступник Любченка М. І. Бондаренко протримався на цій посаді всього півроку. Він причину відмовлятися приймати проект Ворошиловграда пояснював тим, що входив у курс справ. Але у лютому 1938 його розстріляли. Того ж року проєкт мав приймати новий Голова РНК Д. С. Коротченко. Директор інституту “Діпромісто” В.І.Новіков написав, що Коротченко планом був задоволений, але він не написав про причину відмови, написавши лише: “Среди событий, тогда происходящих, утверждение проектов планировки места себе не нашло” .

Під час проведення Першого з’їзду архітекторів СРСР у липні 1937 р. на зустрічі з Урядом В. І. Новіков задав голові РНК СРСР В. М. Молотову питання про те, чому урядом не розглядаються і не затверджуються проєкти планування і забудови міст, які пройшли всі інстанції. Той відповів: “Делайте качественные проекты” . Новіков прокоментував: “Відповідь В.М.Молотова мала, як це видно з подальшого, значення маяка для уряду Української РСР у тому плані, що не слід поспішати приймати на себе відповідальність за реалізацію проектів планування і забудови міст” .

“Среди событий, тогда происходящих” були не лише сталінські репресії, пік яких прийшовся на 1937-1938 роки. До таких подій відношу і розпочату влітку 1936 року громадянську війну в Іспанії, яка підштовхнула керівництво СРСР взяли курс на підготовку до військового протистояння з капіталістичним світом; у пріоритеті стало озброєння країни і підготовка до війни. Офіційно оголошений курс на будівництво “соцміст” лишався, архітектори працювали над проєктами, але вони не затверджувалися, фінансування урізалося, розроблені проєкти спрощувалися. А в тому, що проєкти не реалізовувалися звинувачували виконавців – троцькістів, опортуністів, тобто “вредителей” ...

Сучасний Сєверодонецьк побудований вже за значно скромнішими проектами, розробленими після Другої світової війни, і з порушенням санітарних норм щодо санітарних розривів і санітарно-захисних зон. Коли ж у 1960-х роках місто підійшло до автовокзалу, за яким починалося урочище Кожухов Бор, його просто розвернули на південний схід.