Мрії і реальність. Замість двох років – два десятиліття

Мрії і реальність. Замість двох років – два десятиліття

У Київському архіві ЦДАВО зберігається папка з назвою “Конференция по вопросу строительства Лисичанского химического комбината. Январь 1932”. У папці серед іншого зберігається й спільний випуск харківської газети “Пролетарий” та лисичанської “Більшовицький штурм” від 18 січня 1932. У випуску надруковано звернення лисичанської громадськості до Наркомату важкої промисловості та інших зацікавлених організацій із закликом включити “Лисичанский химгигант” у п’ятирічний план. На цій же сторінці написано: “Лисичанский химический комбинат является крупнейшим строительством, начало которого падает на 1932 год”.

Газета повідомляє про це, як про доконаний факт, хоча ще не було навіть конференції, яка б мала визначити місце будівництва, номенклатуру продукції, ще навіть не прийнято техніко-економічне обґрунтування (ТЕО).

Конференція по ЛХК проходила в Харкові з 3 по 7 лютого 1932 р. Відкрив її член Президії ВРНГ УСРР, начальник Науково-дослідної станції О.Д.Забєльський доповіддю “Народно-хозяйственное значение Лисичанского химического комбината. Гигант 2-ой пятилетки”. Конференція розглянула ТЕО по будівництву ЛХК. За планом намічено звести хімкомбінат на двох майданчиках — біля Рубіжанських заводів і біля Донсоди. Комбінат мав би споживати води стільки, що потрібно було звести дві греблі, які підняли б рівень води на лівому березі до 2,5 метрів. Будівництво йтиме у дві черги і мало завершитися до кінця 1935 року. Слід зазначити, що плани були гігантські.

Керівники Лисичанського району звістку про будівництво хімкомбінату сприйняли з ентузіазмом. При формуванні плану 2-ї п’ятирічки взялися проробляти й інші теми, щоб окрім мінеральних добрив виробляти синтетичний каучук і пластмаси.

Для хімічних підприємств потрібне обладнання, тож давайте будувати машинобудівний завод, розвивати вогнетривкі вироби і будматеріали, збудуємо виробництво триплексу. А ще будемо розвивати кольорову металургію. І вже навіть почали будівництво заводів з виробництва алюмінію і натрію. Для персоналу хімкомбінату і нових заводів потрібно звести нове місто. І запланували його будівництво між містом Лисичанськом і селищем Пролетарськом. А від Пролетарська до Верхнього слід пустити трамвай, збудувати оперний театр, насадити парки і сквери... Загалом, за Маяковським — “планов – громадьё”.

План 2-ї п’ятирічки

Із протоколу № 15/45 засідання президії Лисичанського райвиконкому від 26 травня 1932 р.

План п’ятирічки формували у Москві. Усі “гіганти п’ятирічки” запланували зводити у Росії. ЛХК у план внесли, але без статусу “гиганта”. Наркомважпром СРСР вирішив починати з малого – із азотно-тукового заводу з виробництва 108 тис. тонн аміаку в рік. Якщо необхідні дані будуть отримані на Новомосковському і Березняківському азотно-тукових комбінатах, пуск яких планувався у 1933 р., тоді можна буде приступити і до будівництва азотно-тукового комбінату у Лисичанську.

Підготовчі роботи розпочалися раніше, ніж було розроблено і затверджено проєкт. Лише 31 серпня 1933 року було укладено договір на проєктування заводу. У вересні 1933 року в Лисичанськ на зміну Куропатенку, який тимчасово виконував обов’язки начальника управління, прислали нового керівника – Забєльського Олександра Дмитровича.

Наказом по Наркомважкопрому від 29 грудня 1933 р. було затверджено майданчик, розташований на лівому березі Сіверського Дінця навпроти Лисичанська між Рубіжанським хімічним і Донецьким содовим заводами.

17 липня 1934 року, коли проєкт заводу був майже готовий, було прийнято рішення, що замість невеликого заводу буде будуватися азотно-туковий комбінат, будівництво якого мало бути завершеним у 1936 р.

Але до весни 1936 проєкт і генеральний кошторис лишалися не затвердженими. Вияснилося, що промислове завдання на проєктування Лисичанського заводу було складено ще в 1928 році на основі недостатньо обґрунтованих даних про добування вугілля в Лисичанському районі. Досліди з коксування проводилися лише на довгополуменевому вугіллі, якого на всіх споживачів не вистачатиме, а газове вугілля на предмет можливості коксування не вивчали. Нова Новодружеська шахта свою потужність 1,2 млн. т розвине лише в 1940 р., а перше вугілля дасть лише в 1938 р. Будівництво було зупинено.

Наприкінці вересня 1936 прибула перша проєктно-будівельна документація для спорудження промислового об’єкта, але лише його допоміжних цехів. А на початку1938 року із Головазоту прийшов лист, у якому було сказано: “В связи с тем, что Лисичанский азотно-туковый комбинат проектируется по неосвоенным в СССР и не проверенным на опытных установках методам (синтез аммиака под давлением 850 атмосфер и прямая газификация угля) впредь до особого распоряжения проектирование прекратить”.

Отак, із застоями і консерваціями, без генерального проєкту будували. Будівництво комбінату затяглося. І коли до пуску цехів слабкої і міцної азотної кислоти та концентрованої сірчаної кислоти лишалися лічені місяці, війна прийшла в країну. Практично побудовані цехи за наказом Наркомхімпрома від 30 серпня 1941 р. були евакуйовані в Березняки і Кемерово.

Активне відновлення підприємства почалося після постанови лютневого 1947 р. Пленуму ЦК ВКП(б). Лише напередодні 1951 року будівельники здали в експлуатацію цехи слабкої азотної кислоти і аміачної селітри. Розпочали ще до початку 2-ї п’ятирічки, уже завершується 4-а п’ятирічка, а продукції ще немає. Ось як описує останню ніч п’ятирічки М. А. Баржанський в книзі “Сто профессий азота”:

“В тот памятный вечер, 31 декабря 1950 года, в цехе № 3 было тесновато: хватало и своих, и гостей. Всем хотелось присутствовать при получении первого продукта, пусть даже из привезенного плава. Когда были окончательно опробованы технологические узлы и на всех стадиях — от донейтрализации до вторичной выпарки — система не дала ни единого сбоя, плав селитры подали на гранбашню. И вот уже бежит по транспортеру узенький ручеек первой гранулированной аммиачной селитры Лисичанского химкомбината”.

16 лютого 1951 року Лисичанський хімкомбінат було внесено до списку діючих підприємств Мінхімпрому СРСР. Тож зовсім скоро ПрАТ «Сєвєродонецьке об'єднання Азот», у яке перетворився Лисичанський хімкомбінат, відзначатиме своє 70-річчя.

Але ж чи можна отримання гранульованої амселітри з привезеного плаву вважати перемогою і виконанням планів уже 4-ї п’ятирічки? Плани п’ятирічки затверджувалися спеціальними законами сесій верховних рад СРСР і УРСР. Ще ж був живий Сталін, а керівники знали і пам’ятали історії своїх попередників, яких визнали “вредітєлями”. Спробуй тут не відзвітувати про виконання планів. Для отримання аміачної селітри потрібні аміак і азотна кислота. Ні аміаку, ні азотної кислоти досі отримати не вдалося, бо ще й Сєверодонецьку ТЕЦ не запустили, а без неї не отримаєш аміаку. От і везли з Горлівського хімкомбінату плав аміачної селітри — майже готовий напівфабрикат, який треба було лише випарити і пропустити з гранбашти, щоб отримати гранульовану амселітру.

Слабку азотну кислоту отримали 5 січня і теж із привезеного аміаку. А власний цех азотної кислоти було змонтовано з німецького обладнання, яке вже раніше експлуатувалося, було застарілим і недостатньо корозійностійким. Лише у 1953 р. цех було реконструйовано за проектом ДІАП і почали стабільно отримувати власну слабку азотну кислоту.

Пуск цеху з виробництва другого компонента для виробництва амселітри — аміаку почали у грудні 1952. До початку нового року отримати аміак не зуміли. Перший аміак на хімкомбінаті отримали лише 23 лютого 1953 року.

Вийшло так, що підприємство, яке планували збудувати за два роки, і яке мало стати “велетнем 2-ї п’ятирічки”, будувалося практично два десятиліття, і видало першу продукцію в останню ніч 4-ї п’ятирічки. А якщо по-чесному, то до списку діючих підприємств Лисичанський хімкомбінат слід було вносити після 23 лютого 1953 року, після того, як отримали аміак.

Промплощадка

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle