«Не мешайте Забєльскому строить»

У коментарях після інтерв’ю з внучкою Олександра Дмитровича Забєльського – засновника Сєверодонецька довелося читати: «Ну який із Забєльського засновник Сєверодонецька? Він виконавець рішення партії і уряду». Такий погляд міг виникнути від незнання історії появи Сєверодонецька.

Сєверодонецьк було засновано у 1934 році – до Великого терору 1937-1938 років, коли загинув Забєльський, і не лише він. А все, що було пов’язано з цим періодом, багато десятиліть замовчувалося. Тому й історія зародження Лисичанського хімкомбінату і селища при ньому досі маловідома. Сьогодні вже стають відомими архівні документи і книги, які раніше не могли вийти в світ. Мої краєзнавчі пошуки сформували уявлення про історію появи Сєверодонецька. Готовий поділитися. Кому цікаво – читайте.

Вони були першими

Мова про перші селища будівельників майбутнього Сєверодонецька.

У вересні 1933 Забєльського призначають начальником будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу. Назва об’єкту будівництва у перші роки мінялася в залежності від зміни концепції – енерго-хімічний комбінат, хімічний комбінат, азотно-туковий завод, потім знову комбінат...

Для спеціалістів у Лисичанську, де вони жили, було відведено два будинки, для робітників почали будувати бараки. Коли у 1932 році було вирішено будувати Лисичанський хімкомбінат, то планувалося, що він буде на лівому березі Сіверського Дінця, а його робітники житимуть на правому, де між Лисичанськом і Пролетарськом збудують нове соціалістичне місто.

Почали з набору персоналу, вели підготовчі роботи, шукали і розробляли кар’єри, заготовляли ліс. Начальник Лисхімбуду Олександр Забєльский і спеціалісти-будівельники, які жили в Лисичанську, зиму поїздили кінними фаетонами і «лінійками» з лисичанських круч правого берега на лівий і назад, а коли вже весняна повінь змила міст, то Забєльський вирішив, що персонал має жити на тому ж березі, що й комбінат, адже з Лисичанська у разі термінової необхідності можна і не добратися.

 Проєктанти проєктували місто хіміків поруч з Лисичанськом, але більшість будівельників, які прибували по оргнабору, вважали за краще селитися безпосередньо біля робочого місця. Адже без моста поромом чи човнами долати Донець було довго, потім долати кручу після тяжкого робочого дня... Вони наймали кімнати у Ново-Сиротиному, біля якого й починалося будівництво хімкомбінату. Багато з них будували собі житла самі. Це були обмазані глиною мазанки з хмизу і очерету. Їх ставили поблизу прорабської, яка була між Ново-Сиротиним і майданчиком, на якому мав вирости хімкомбінат. На місці Ново-Сиротиного зараз цехи аміаку і дорога, яка повз них проходить від ТЕЦ. Це стихійне поселення назвали «посьолок Восточний», бо воно було на схід від Ново-Сиротиного. Повз Восточний проходила дорога від мосту через Сіверський Донець до перехрестя майбутніх вулиць Заводської (з 2011 р. – Б. Ліщини) і Леніна (з 2015 р. – бульвар Дружби Народів). Цю дорогу перекрили вже у 1950-х роках, після пуску хімкомбінату.

По цій дорозі ходили до річки Борової, через яку прокладали залізничну гілку. Уздовж річки заготовляли дерево для шпал, а неподалік розпочинали будівництво заводу силікатної цегли. Ходити сюди на роботу з Лисичанська, або навіть із Ново-Сиротиного чи Восточного було далеко, особливо важко повертатися з роботи, після тяжкої праці. Тому неподалік Борової теж виникло стихійне селище, яке називали «посьолок Сєверний», бо на північ від комбінату.

Поступово поселення просувалося до сучасного шляхопроводу і далі уздовж майбутньої вулиці Заводської у напрямку майбутнього військкомату. Сєверний проіснував довше Восточного, окремі будинки зберігалися до 1970-х років, коли почали будівництво шляхопроводу і залізничної гілки до об’єднання «Склопластик».

Ці перші стихійні поселення Восточний і Сєверний через їх таку самодіяльну, щільну і тимчасову забудову називали «шанхаями».

Схема 1934 року будмайданчика, на якому розгорталося будівництво
Лисичанського хімічного комбінату

Лисхімстрой

Селище будівельників Лисхімстрой почали будувати між селищами Восточний і Сєверний, неподалік будівництва комбінату і перших об’єктів будівельної бази, що народжувалася поблизу ЛХК.

Перші заводи майбутнього селища появилися саме на Заводській вулиці. На ній з боку заводської території побудували завод шлакоблоків (приблизно навпроти «Таун-Сервіс»). Трохи пізніше поруч зробили лісопильню, яку тоді називали лісозаводом. Ще пізніше тут виросли деревообробні цехи, які перетворилися на деревообробний комбінат. На протилежній стороні вулиці, з боку житлової зони, навпроти заводу шлакоблоків спорудили баню.

За селищем вулиця перетворювалася на дорогу, яка вела до мосту через Борову. І проходила вона повз пекарню  і завод силікатної цегли. Пекарня була на місці нинішнього військкомату. А цегельний завод – далі. Тож назва вулиці Заводська була виправданою.

Але назви вулиці отримали лише у 1951 році. Адже спочатку будівництво велося кварталами. Вважалося, що жити хіміки будуть у Лисичанську, а тут будуть лише тимчасові бараки будівельників та будинки для невеликої кількості хіміків, які зможуть виконувати роль чергового персоналу на випадок аварії на хімкомбінаті.

Зліва від вулиці Леніна був квартал № 1, а праворуч ‒ № 2. З цих кварталів і почався Сєверодонецьк. Перші три каркасні бараки із очерету, обмазаного глиною, і побілених, були побудовані по вулиці Б. Ліщини, де сьогодні стоять будинки 9 і 11. Це квартал № 2. У ці будинки барачного типу 29 квітня 1934 заселилися перші будівельники.
Навпроти них, через дорогу, по вулиці Ліщини побудували їдальню.

Вже до 7 листопада 1934, коли відзначали XVII роковини Великого Жовтня, у селищі було побудовано п’ять бараків, їдальню, хлібопекарню і перший капітальний двоповерховий будинок.

Будівельники, які будували ці перші бараки і будинки, жили в тимчасових очеретяних бараках біля хлібопекарні. От з цих тимчасових бараків вони й переселялися у каркасні бараки і перші будинки.

Ці бараки, як і багато будинків селища, не пережили Другої світової. Після війни на місці перших трьох будинків барачного типу у кварталі № 2 побудували готель, який з часом став гуртожитком (Ліщини, 9). За готелем звели двоповерховий будинок, за ним – нову лазню на 100 чоловік.

У 1934 році почали будувати капітальні двоповерхові будинки. Це вже були не мазанки. Перший капітальний двоповерховий будинок у кварталі № 1 (Ліщини, 7) почали будувати в серпні, а заселили вже 6 листопада того ж 1934 року. Але ж проект, який у 1933 розробили проєктанти «Діпроміста», передбачав соцмістечко хіміків у Лисичанську, на правому березі Дінця. А тут, на лівому березі, неподалік від будівництва хімкомбінату, без проєкту, вже почало рости містечко хіміків. Як таке могло статися?

В кадрі помістився майже увесь Лисхімстрой зразка 1947 р. На першій лінії три двоповерхові будинки, збудовані при Забєльському. В кадр, з права, не потрапили зруйновані три перші будинки барачного типу, з яких почався відлік Сєверодонецька. У 1948 на їх місці постане готель.

Міст винен

Архітектори, розробники проєкту соцміста, у своїй книзі дали відповідь на це питання.
«Принципиально неправильным с градостроительной точки зрения было создание нового города Северодонецка. Сам по себе город застроен неплохо, но вложенные средства дали бы куда более значительный эффект, если бы при размещении Лисичанского химкомбината в 1934 году было принято решение, предложенное Комиссией по выбору территории, на основании проработок Гипрограда о расселении трудящихся в г. Лисичанске, в здоровой, прекрасной местности.
Причиной, выдвинутой в пользу строительства нового города, было отсутствие средств на сооружение моста через р. С. Донец. Мост этот также давно, как и комбинат построен, он нужен был при всех условиях, однако СНК УССР в то время согласился с позицией союзного ведомства».

«Діпромісто» у 1934 р. розробило план соцміста хіміків «в г. Лисичанске, в здоровой, прекрасной местности». Але це було розумно з точки зору архітекторів. У Лисичанську вже є такі-сякі дороги, водогін, каналізація, є якась інфраструктура, а, головне, – немає пісків. А на лівому березі за придінцевою терасою розпочинається «пустеля Сахара». Так і називали цю місцевість після початку будівництва, коли вже зняли із барханів верхній, хоч якось задернований шар. Лисичанська влада і архітектори наполягали на тому, що хіміки житимуть на правому березі, а на роботу їздитимуть на лівий, де буде хімкомбінат. Раднарком України підтримав їх і прийняв рішення про будівництво житла для лисхімбудівців на правому березі, в межах Лисичанська. От тільки потрібно побудувати капітальний міст , а фінансування його не передбачалося.

План архітекторів зруйнував Сіверський Донець. Навпроти Лисичанська завжди були низьководні мости, бо вони мали вміститися між низьким лівим берегом річки та залізничною колією, яка проходила високим правим берегом. Тому їх і зносило майже щовесни.

В кінці 1933 року, коли Забєльський прибув у Лисичанськ, перед ним було поставлено задачу – за два роки збудувати комбінат. Перезимувавши і вже першою весною відчувши силу весняного Дінця, який зніс міст, він зрозумів що працівники мають жити на лівому березі, бо переправа без моста займала багато часу, а на певний період ставала і не можливою.

Забєльський хоч і не був хіміком, але розумів, що він будує хімічний комбінат, де результати аварії можуть проявитися за лічені хвилини. Персонал має бути близько, а з Лисичанська у потрібний момент можна і не добратися. Проте, я думаю, що він турбувався не про майбутніх хіміків, адже хімкомбінат ще треба збудувати. Він думав, про те, що будівельники мають жити неподалік об’єкту, бо багато сил і часу займала дорога з Лисичанська. А за зрив темпів будівництва спитають з нього. Тому вже весною 1934 року, коли вода знесла міст, на лівому березі почало рости селище будівельників Лисхімстрой.

А в кінці серпня 1934 року майже на місці сучасного Павлоградського моста  було урочисто відкрито шосейну дорогу з мостовим переходом і новим мостом, яка з’єднала будівельний майданчик з Лисичанськом. Перерізати червону стрічку було довірено кращій бригаді мостобудівників, якою керував Олексій Попков.

Але й новий міст теж був низьководним. І він теж не витримав весняного льодоходу. 28 лютого 1935 року, коли в заводоуправлінні, продумували заходи по украпленню моста, лід доламував опори і ніс їх за течією.

Історія з руйнуванням нового моста дала привід прислати інспектора КСК («Комиссия советского контроля»). Після його висновків бюро Донецького обкому партії поставило питання перед ЦК ВКП(б) про зняття О. Д. Забєльського з посади. Тож у березні 1935 р. його було звільнено за затягування термінів будівництва.

Проте після цього випадку нарком важкої промисловості Г. Орджонікідзе домігся фінансування капітального моста через Сіверський Донець. І у 1936 р. став до ладу новий висоководний капітальний дерев’яний міст. Висота його була на рівні залізничної колії. Для цього довелося робити насипи з обох кінців моста. Міст мав довжину 161 м, ширину 6 м, вантажопідйомність не менше 30 т. Але простояв він не довго, 10 липня 1942 року, при відступі радянські війська спалили його.

У 1936 р. біля Водної станції на місці низьководного моста
постав новий висоководний капітальний дерев’яний міст

«Не мешайте Гугелю строить»

Рішення Забєльського дійсно не могло переважити рішення Раднаркому УСРР. Але будівництвом Лисичанського хімкомбінату, як і всією важкою промисловістю України, у той час опікувався Наркомважпром, який очолював Орджонікідзе. Забєльський переконав наркома Орджонікідзе у тому, що соцмісто слід будувати на одному березі з комбінатом. І Раднарком України разом з «Діпромістом», обласною і лисичанською владою поступилися. Так треба розуміти фразу архітекторів: «СНК УССР в то время согласился с позицией союзного ведомства».

Забєльського мало хвилювало, де буде соцмісто хіиіків. Йому потрібно було збудувати хімкомбінат. А для цього треба було, щоб будівельники жили у доступній близькості до об’єкту. Тому всупереч думці архітекторів Діпроміста, владі Лисичанська, області і рішенню Раднаркому України, заручившись підтримкою Орджонікідзе, Забєльський будував селище на лівому березі Дінця. При Забєльському у селищі постали перші дев’ять будинків барачного типу, три двоповерхових будинки, в одному з яких на першому поверсі був магазин, побудовано їдальню і баню, почалося будівництво заводу силікатної цегли, підходила до завершення залізнична гілка протяжністю 8 км, яка з’єднувала Лисхімбуд з Рубіжним через міст на р. Боровій. На промисловому майданчику велися лише підготовчі роботи. Проект ЛХК все ще не був готовий, бо через розбіжності між Головхімпромом і ЦК ВКП(б) постійно мінялися потужність комбінату і умови технологічного процесу.

Після весняного руйнування моста у березні 1935 р. Забєльського було звільнено. Він повернувся у Харків, де майже до кінця 1936 року працював директором дослідного заводу управління азотної промисловості («Главазот»).
Але протистояння між Раднаркомом УСРР і Наркомважпромом щодо розташування соцміста хіміків продовжувалося. За рішенням Орджонікідзе 25 грудня 1935 р. було укладено генеральний договір з «Ленпроєктом» на проєктування соцміста на лівому березі, біля хімкомбінату. Соцмісто планували звести подалі від хімкомбінату, у лісі, за сучасним автовокзалом.

Однак після від’їзду Забєльського справи на будівництві поступово згортаються і до кінця 1935 р. в Лисичанському будівельному управлінні лишилося менше половини робочих. Вияснилося, що промислове завдання на проєктування Лисичанського заводу було складено ще в 1928 році на основі недостатньо обґрунтованих даних про добування вугілля в Лисичанському районі, досліди з коксування проводилися лише на довгополуменевому вугіллі, якого на всіх споживачів не вистачатиме, а газове вугілля на предмет можливості коксування не вивчали. Через гальмування будівництва комбінату було розірвано договір із «Ленпроєктом» на проєктування соцміста. 15 жовтня 1936 року «Ленпроєкт» відновлює проєктні роботи. Проте незабором знову зупиняє, бо ще в серпні того ж року керівництво Лисхімбуду переконало обком, а той – Раднарком у необхідності будувати місто на лівому березі. Головним аргументом стало те, що селище на той момент уже практично існувало й продовжувало будуватися швидкими темпами.

Розбіжності між РНК УРСР і НКВП СРСР не були винятком. Автори книги про «Діпромсто» писали, що не завжди будівельні керівники будували міста згідно з розробленими планами. Як приклад вони навели історію з будівництвом нового міста для металургійного комбінату «Азовсталь» у Маріуполі. Начальник будівництва «товарищ Гугель» почав будувати не там, де запроектували архітектори «Діпроміста». Його запросили на засідання РНК УСРР, але той не явився, проте надійшла телеграма від Наркома важкої промисловості СРСР Орджонікідзе із текстом: «Не мешайте Гугелю строить». Питання з порядку денного було знято. Думаю, що схожа історія могла бути і з Лисхімбудом – «Не мешайте Забельскому строить». Напевно, Забєльський переконав наркома Орджонікідзе, що персонал хімкомбінату має жити на доступній відстані, на лівому березі Дінця.

Після раптової таємничої смерті 18 лютого 1937 р. наркома Орджонікідзе, у липні того ж року було арештовано Забєльського. Його звинуватили у приналежності до антирадянської терористичної організації правих в Україні, і 17 вересня Забєльського розстріляли.

Забєльський не винен у тому, що проєкт побудови соцміста хіміків не втілили, а продовжили розбудовувати засноване ним селище будівельників Лисхімстрой. Але то вже зовсім інша історія.

Фактом є те, що місто Сєверодонецьк виросло із селища Лисхімстрой, заснованого Олександром Дмитровичем Забєльським.