Історик Валерій Негматов про війну в Сєвєродонецьку та учнів

Валерій Джурабаєвич Негматов — почесний житель Сєвєродонецька та вчитель історії, якого дуже люблять діти. Він евакуювався з Сєвєродонецька 13 березня, продовжував до останнього навчати свій клас онлайн. Мріє повернутися додому, відбудувати зруйноване та відсвяткувати там перемогу. Свої зустрілися з ним в одному з парків Дніпра, щоб поговорити про рідне місто, його дітей та нову історію України.

Про мюзикл в школі

Я народився на Полтавщині. Був дитиною, коли матуся приїхала зі мною в Сєвєродонецьк, і більшість мого життя пов'язана саме з ним. Я тут жив, вчився. Працював в різних школах. Більшість часу у 20-й школі, яка найбільше постраждала у квітні від обстрілів. Я не люблю таке викладати в фейсбуці, але тут не витримав. Там було фото зруйнованої актової зали, де ми 20 років ставили вистави та концерти. Підібрав деякі фото наших вистав і такий пост у фейсбуці виклав у відповідь на те, що сталося.

Зруйнована актова зала школи у Сєвєродонецьку. Автор: Луганська ОДА

Я закінчив тим, що ми ще повернемося і покажемо у тій залі свій мюзикл "Cats" ("Кішки"). Ми дещо брали з класики, дещо самі допрацювали. Я вам скажу, не гірше виглядає в умовах шкільної сцени, ніж оригінал. В постановці брали участь і випускники, й вчителі, і діточки молодших та старших класів. Я вважаю, це була бомбезна подія в житті школи.

"Перші два дні я не міг заспокоїтись, настільки ця світлина вразила. На третій день почав переглядати свій архів (благо, що зміг його вивезти), щоб викласти фото з наших постановок", - написав учитель

Рік тому я почав працювати в місцевому ліцеї в Сєвєродонецьку. Такі були масштабні плани. І інтелектуальні конкурси, і конференції, і Мала Академія Наук, і постановки в школі. Дещо почали, але все обірвалося 24 лютого.

Про вибір інших

Засуджувати тих, хто залишився в Сєвєродонецьку, я не маю права. Я їм не суддя. Вони обирають свій шлях, мають усвідомлювати наслідки.

Але окремо скажу, коли йдеться про дітей. Якщо ви дітей залишаєте, не вивозите, для мене це неприйнятно. Їх потрібно рятувати. Це наше майбутнє. Ще коли я залишався в місті, я писав, говорив батькам берегти дітей. Тому я не можу це прийняти спокійно.

А люди похилого віку? Життя дорожче за статки. Я теж все втратив. Я шкодую за цим. В мене там колекція кераміки, а які книги, музична колекція, картини! Все залишилося вдома. Коли про це думаю, то спокійно не можу говорити. Звісно, хочу повернутися за цим усім. Але воно не варте життя.

Я жив у будинку по Курчатова, 5, у Пентагоні, як називають його місцеві. Це той квартал, який отримав прильоти першим. Від нього до 20-ї школи 5 хвилин. А от та частина, яка по Курчатова, де Комаров знімав, там погоріли квартири прям стояками. То якраз Курчатова, 3 — він отримав по повній прильоти ще при мені.

Я побачив "Гради" за пару метрів від себе, коли перебирався з квартири в інше місце. Це було 5 березня, в суботу, як зараз пам’ятаю, перший раз почали накривати наш і сусідній мікрорайони. Я там витримав, скільки міг, тому що після операції я ще не оговтався і сидіти довго не можу в підвалі. Я будь-де не можу сидіти довго. В мене дистанційні уроки, то я міняю місце, підкладаю під себе щось. Операція у мене була вже рік тому, але рана довго загоюється. Була серйозна хірургія.

Про життя у підвалі

5 березня з квартири я вийшов з частиною речей. Батьки мого учня запропонували як прихисток садовий магазинчик "Оазис". Від був одним з провідних центрів волонтерського руху в місті. Я туди прийшов, і якраз в цей день туди був прильот, вікна повибивало. Ми почали там щось замощувати. Сусідня фірма "Таіс" дала нам ключ від офісу. Ми туди перебралися. Родина не витримала і тижня, виїхали останнім потягом. Потім вже розгатили залізницю, і з Лисичанська вже не можна було виїжджати.

Ці люди зараз в Польщі, мені теж пропонували виїхати, але в мене був кіт. Я не зміг залишити кота. От ми з котом там були в тому "Таісі". Іноді виходив в місто. Дечим допомагав, розносив літнім людям їжу.

Одна моя дуже добра приятелька готувала. Я до неї приходив, забирав їжу і розносив. Вона біля хлібозаводу жила. Хлопцям нашим, бійцям, носив поїсти гаряченького, вареники і таке все. Скільки можливо було. Потім було страшніше і складніше — обстріли посилювалися.

В четвер, 10 березня я перебрався в інше місце біля хлібозаводу, в приватний сектор. Там декілька днів побув. Було ще складніше, тому що потрібно було бігати з будинку в гараж в підвал. Тому я попросив мене вивезти випускника Тараса, який давно вже став моїм другом. Сказав, "Тарасе, витягай мене".

Там тільки есемески доходили, ні зв'язку, інтернету тим паче не було. І він почав шукати можливості, замовляти машину, не з першого разу вийшло. Були постійні обстріли, обстріли, обстріли. Наче режим тиші для евакуації, а вони все гатять і гатять. Я вискочив з наплічником, там документи, ноут, і кіт в сумці — й все. Все-таки 13 березня вдалося виїхати невеличким бусіком в Дніпро.

Про роботу в Дніпрі

Спочатку я не хотів нікуди йти. Господарі квартири, де я зараз живу, мене підштовхували знайти собі роботу. "Ну, піди, ну хоч щось пошукай". Я кажу їм, що не можу. Я ж юридично рахуюся ще викладачем в ліцеї. Ну, хто ж мене візьме? Вони не мають права мені платити зарплату, якщо я там рахуюся. До речі, зарплатню виплачували. Дякую державі чи кому, нам перерахували за лютий, березень і квітень.

У квітні відновилися заняття у нашому Сєвєродонецькому ліцеї, дистанційно. Ось так склалося, що залишився зі своїми учнями. Я класний керівник 10-го класу, а так у старшокласників викладаю. 25 лютого почалося наше з дітьми спілкування онлайн. Я в групі Telegram викладав вітання, відео записував. Підтримував своїх дітей. Я просив писати мені свої емоції, хвилювання. Вони майже всі виїхали одночасно 24-25 лютого. Але дехто залишався. Їхні свідчення — це історія, справжня історія. Я збережу це все.

Валерій Негматов посміхається кожного разу, коли говорить про своїх учнів. Автор: Свої

Учні мої майже всі зараз у безпеці. Я тільки про одну дівчину нічого не знаю, бо ні вона, ні батьки не відповідають. З березня я телефонував, писав. Інша учениця приїхала в Дніпро буквально кілька тижнів тому. Вони з бабусею сиділи в підвалі. Я телефонував, писав їм, розмовляв, поки можливість була. Благав виїжджати. Дівчина вже була не проти. Але що вона сама зробить? Бабуся сиділа в підвалі до останнього, але, нарешті, вони виїхали.

Всі учні роз'їхалися в різні сторони — від запоребрика (Росії — Свои) до Німеччини. Розкидало капітально, але більшість залишилися в Україні.

Для декого це вже друге переселення, у класі було 5 учнів з Луганська. Вони ж зовсім малі були, коли війна у 2014-му почалася, але все пам'ятають. Тут, у Дніпрі, було п'ятеро учнів моїх, зараз вже менше. Троє постійно виходили на зв'язок, ми спілкувалися, зустрічалися. Перша зустріч була тут у сквері, телевізійники знімали про нас сюжет. Розповідали емоції, враження з цього року і те, що вони пам'ятають з 2014 року. Це жах. Вони мужні діти. Вони так це все стійко переносять. Я пишаюся.

Про українську освіту та перемогу

Якби українізація розпочалася нехай не в 1991-му, нехай пізніше, я впевнений, що війни б зараз не було. В 2014-му Сєвєродонецьк почали відвідувати і Сергій Жадан, і "Піккардійська терція", інші діячі культури. Це дуже добре. Але ж чому раніше не приїжджали? Вони почали говорити про те, що їм заважали, були перешкоди зі сторони місцевої влади. Це я згоден. Але державі потрібно було це підтримувати, вона цього не робила. Тому Крим так легко анексували. Тому на сході сепаратисти підняли голову.

Дійсно, якби українізація відбувалася масштабно, все було б інакше. Все починається з освіти. Через те, що вмотивованих вчителів було замало, то воно залишалося все на примітивну рівні — шароварщини або москальщини. В освіту треба стільки вкладати.

Скажу словами Отто фон Бісмарка, що війни виграють не генерали, а вчителі та священики

Ми переможемо, це однозначно. Все буде точно Україна. Не просто Україна, а точно Україна. Так, ціна перемоги буде дуже великою. Мене учні розпитували і я чув, що батьки поруч сиділи, слухали. Я кажу їм: "Люди, не хочу вас розчаровувати або залякувати, але це надовго".

Єдиний у мене є страх, щоб ми не втратили те, що зараз виборюємо. Я маю на увазі нашу сталість як нації, наш рух до Європи.