“Вони найманці на чужій землі, а ми воїни, які захищають цю землю”, - десантник з Лисичанська

20-річний Микита з Лисичанська воює за свободу України понад рік. Попри юний вік, цей хлопець побував у справжньому пеклі війни. Його історію опулікувала Луганська ОВА.

Ще у жовтні 2021 року він насолоджувався своїм цивільним життям, розмірковуючи над своїм майбутнім. Коли перед ним, випускником гірничого технікуму, стояв вибір подальшої кар’єри він не вагаючись обрав Збройні Сили України. Мрією всього дитинства для нього була служба у Десантно-штурмових військах. За його словами, це той рід військ, який завжди попереду, завжди готовий до дій у "найспекотніших" умовах.

Спочатку йому було відмовлено у контракті, але це не зупинило майбутнього воїна. Він добився права на співбесіду з командиром 81 бригади, де його кандидатуру на посаду водія БТРу все ж схвалили.

“Учєбка” для лисичанина видалася зовсім не такою, як про неї він чув від інших військовослужбовців.

“Там, ми стріляли з усього, що тільки можливо дістати у Збройних Силах, а також проводили нічні стрільби. У нас були загартовані на Сході інструктори, які приділяли особливу увагу тактичному вишколу та морально-психологічній підготовці. Вдячний їм за ті знання, що неодноразово рятували моє життя та життя моїх побратимів”, – згадує Микита.

Також він пригадав, як за “косяки” деяких хлопців з загону новобранців, увесь підрозділ годину стояв у планці, допоки підлога не вкривалася потом. Така «робота над помилками» гуртувала команду і змушувала самостійно підтримувати порядок всередині військового колективу. Саме у навчальній частині він знайомиться зі своїми майбутніми побратимами з 81 бригади та з бійцями не менш легендарної 95 ОДШБр.

Невдовзі після завершення навчання і повернення у військову частину боєць захворів на коронавірус, а одужав 22 лютого 2022 року. У переддень широкомасштабного вторгнення він отримав нове завдання – освоїти управління машиною евакуації медичної бригади. Новою машиною виявився 11-тонний БТР “Saxon”.

З 24 лютого Микита пліч-о-пліч працював разом з військовими медиками. Незважаючи на юний вік, він чітко розумів усю відповідальність свого бойового завдання роботи.

“Під час першої поїздки було дійсно страшно, адже я чітко розумів, що хвилина зволікання може коштувати життя пораненого бійця. Ми були групою, що постійно курсував по місту між місцями нещодавніх обстрілів”, – каже боєць.

На очах бійця, якому дали позивний “Малой”, відбувся страшний військовий злочин – ракетний обстріл залізничного вокзалу у Краматорську, внаслідок якого загинуло 60 мирних громадян, ще 110 – отримали поранення. Це закарбувалося у пам’яті молодого бійця назавжди: “Цей мерзенний вчинок є вичерпним доказом того, як воює росія. Вони найманці на чужій землі, а ми воїни, які захищають цю землю”, – сказав він.

Під час роботи у фронтовій “швидкій” він познайомився із мобілізованим харківським лікарем-хірургом, що став для нього справжнім наставником та на практиці навчив азам тактичної медицини. Лікар залучив для підрозділу велику кількість волонтерської допомоги – автомобілі, ліки, медобладнання. Також він допоміг Микиті евакуювати його батьків з напівоточеного Лисичанська та перевезти до Ужгорода.

Через три місяці хлопцю поставили завдання рушати на передову. Варто зазначити, що він є частиною 90 окремого аеромобільного батальйону у складі 81-ої бригади. Кістяк батальйону складають ті самі "кіборги", які билися за Донецький аеропорт. Тому можна без перебільшення сказати, що Микита опинився у надійних руках досвідчених воїнів.

Саме там, на позиції, що поетично охрещена бійцями як "Шервудський ліс", під час семигодинного "вітального" обстрілу він почув від офіцера на свою адресу: "Ти не помреш, допоки я цього не дозволю" та "Ти десантник, а десантникам не страшно". Завдяки фронтовому гумору та спокою побратимів Микита здолав свій страх. У подальшому він неодноразово відбивав атаки росіян, а також ефективно «перешкоджав» нічним прогулянкам ворожих ДРГ.

Опинившсь у напівоточенні, оборонці "Шервудського лісу" боляче давали відсіч ворогу. Втім два ворожих танки, які синхронно зайшли з обох боків, масовано та щільно накрили позиції десантників. Внаслідок одного із артпострілів “Малий” отримав досить важку контузію та був евакуйований. Реабілітацію він проходив у Львові та Ужгороді. Одним з супроводжуючих симптомів у нього була часткова втрата слуху та зору. Виявилося, що під час обстрілу вибуховою хвилею у нього розірвало сітківку на обидвох очах. Зараз же боєць чекає на військово-медичну комісію, яка скоріше за все комісує його.

Втім він не втрачає оптимізму та хоче продовжити свою службу як інструктор, адже за його словами, зараз багато талановитих військових викладачів на фронті, а йому є про що розповісти. Також він планує доєднатися до волонтерського руху: “Незважаючи на те, що я зараз не на передовій, я необхідний своїй країні та її захисникам. Я був там і розумію, що наразі найнеобхідніше на лінії фронту. Передусім це прохідні та маневрені автомобілі, що дозволятимуть нашим воїнам долати ворога ефективно і боляче”, – сказав він.