Валерій Негматов про російсько – радянські міфи про Луганщину XX століття

Сєвєродонецький історик Валерій Негматов розвінчує російсько – радянські міфи про Луганщину. Сьогодні мова піде про події XX століття.

У рубриці "Не вір у це" ми боремося з фейками та проросійськими наративами. Адже повномасштабне вторгнення росії в Україну викликало нову потужну хвилю дезінформації та пропаганди з боку країни-агресорки. Останні роки темі медіаграмотності та безпеки стали приділяти більше уваги, але ворог постійно застосовує нові засоби для дестабілізації українського суспільства: грає на болючих темах мовного питання, недовіри до влади, вимушеної еміграції тощо. Тож "Сєвєродонецьк онлайн" вирішив детально розібратися у причинах та наслідках такої політики рф. Ми впевнені, що ці знання дозволять краще протистояти ворожим вкидам.

Головний міф століття – наш край був завжди проросійським та прорадянським.

Українська революція 1917 – 21 років

У 1917 році три російських полки, які знаходились у Маріуполі, Бахмуті та Луганську, стають українськими й частина військових долучається до створення Вільного козацтва. У тому ж 1917 році створені українські повітові ради в Луганську, Старобільську, Слов`яносербську.

У Слов`яносербському повіті народився Семен Лощенко, який брав участь в бою на станції Крути 29 січня 1918 року. Він командував гарматою, поставленою на залізничну платформу. До речі, єдиною гарматою наших вояків.

Окрема сторінка визвольних змагань – повстанський рух проти більшовиків, який розгортався в основному на півночі нашої області. Ідеологічно повстанські загони мали анархічні погляди.

У 1920 році в Старобільську на лікуванні перебував Нестор Махно. Саме тут він уклав угоду з більшовиками про спільну боротьбу проти врангелівців.

Період сталінізму характеризується, по – перше, Голодомором 1932 – 33 років. Від нього постраждали в основному північні райони області. Офіційна версія – селяни помирали від звичайного голоду. Але чому тоді їх ховали в силосних ямах, як свідчить наша землячка Єлизавета Колеснік, розповідаючи історію Голодомору в рідному селі Петренкове Новоайдарського району. По – друге, сталінізм запам`ятався й репресіями. На жаль, у трикутнику Сєвєродонецьк – Лисичанськ – Рубіжне цю тему майже ніхто не досліджував, як стверджував Сергій Каленюк.

Друга світова війна – розглянемо 3 міфи

Перший міф – СРСР був жертвою нападу Німеччини в 1941 році. Але за пактом Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939 року, СРСР і Німеччина розчленували Польщу, спочатку в планах, потім фактично у вересні 1939 року. У Старобільську, на території жіночого монастиря, заточили в таборі близько 4 тисяч польських офіцерів, які здались в полон. Весною 1940 року їх всіх перевезли до Харкова й розстріляли. До речі, батько польського кінорежисера Анджея Вайди, який зняв фільм «Катинь», був серед цих жертв. У Старобільську залишилось 48 могил, як було встановлено пізніше.

Другий міф – «Молода гвардія», молодіжна організація в Сорокиному (Краснодоні), була створена більшовистським підпіллям. Насправді ще в 1943 році офіційні особи зазначали, що вона виникла стихійно, сама по собі. Але це не відповідало комуністичній ідеології, де головним є партійне керівництво. Тому спочатку в книзі Олександра Фадєєва 1946 року, потім у фільмі Сергія Герасімова ми бачимо керівну роль партії. У 1949 році створили комісію з цієї справи. Її висновок – комсомольська організація була створена підпільною групою Лютікова та Баракова. Цинічним виглядають слова члена цієї комісії К. Алентьєвої – якщо не збережуться документи тієї епохи, то збережуться документи цієї комісії.

Третій міф – українське націоналістичне підпілля діяло виключно на західноукраїнських землях. Насправді ОУН влітку 1941 року сформувала похідні групи й відправила їх на схід України. Завдання цих груп – підготовка ґрунту для утворення самостійної України. Однією з таких груп, що діяли на Луганщини, керував Євген Стахів. До речі, його, під схожим прізвищем, показав як зрадника Фадєєв у своїй книзі. На території області діяла «Просвіта», курси української мови. Але нацисти, розібравшись із сутністю діяльності похідних груп, почали їх винищувати.

Після завершення війни маємо діяльність ланок ОУН на території Луганщини. Свідченням цього є карта, яку наводить Сергій Каленюк.

Останній міф, який ми розглянемо, – у Радянській Україні в період 1960 – 70 років жилось добре, всіх все влаштовувало. Насправді ми маємо як спротив дисидентський рух. Родом з Луганщини Микола Руденко (село Юр`ївка), перший голова Української Гельсінської групи; Іван і Надія Світличні (село Половинкино).

У 1971 році в Луганську арештували та засудили 6 осіб за спробу створити «Партію боротьби за реалізацію ленінських ідей». Ці люди розробили власний статут, програму, викрали кілька кілограмів шрифту з друкарні Сєвєродонецького хімкомбінату для виготовлення «самвидаву».

Висновок – наша Луганщина ніколи не була проросійською та прорадянською. Завжди знаходились українські сили, які протистояли московській навалі.

Незнання історії не звільняє від відповідальності, як говорив один історик.