П'ять моторошних легенд Луганщини: привиди, велетні та відтята голова

Землі Луганщини зберігають безліч історичних подій і біографій видатних постатей, які обросли легендами. Причому деякі з них можуть цілком бути правдою, яка просто набула з часом деякої "забарвленості".

"Сєвєродонецьк онлайн" відшукав маловідомі легенди та розповіді, що походять з різних районів нашого краю: про велетнів, привидів, відтяту голову, пригоди Петра І на березі Айдару.

Велетні, які населяли територію сучасного Лисичанська

Влітку-восени 1991 року археологічні експедиції на східній околиці Біловодська дослідили групу поховань бронзового віку та скіфо-сарматської доби. Зокрема, там були й залишки людей, похованих за традиціями поширеної у регіоні катакомбної культури (ІІІ тис. до н. е.), зріст яких переважав два метри. "Поруч із загадковими велетнями, у могилах були знайдені бронзові сокири – технологічно досконалі для того періоду знаряддя праці", - про це у своїй статті писав доктор історичних наук; професор Олександр Набока.

"Залишки велетнів – представників катакомбної культури знаходилися і в інших регіонах Луганщини, зокрема, поблизу від Лисичанська. Це дало підстави місцевим краєзнавцям, створити романтичну теорію, згідно з якою, у давнину тут жило плем’я високих "терафоксів" ("терра" – земля, "фокс" – лиса)", - зазначав Набока.

Цю романтичну теорію про велетнів описав у 2017 році краєзнавець Сергій Каленюк у групі "Сліди на Сакмі".

Довідка: У XVI – XVIII ст. по території, де сьогодні розташовані Лисичанськ і Сєверодонецьк, проходила дорога, яка в давніх джерелах називалася Кальміуська сакма. Сакма вела з Криму в Московію. А Сіверський Донець вона переходила по Боровському перевозу, який знаходився неподалік від Борової.

Каленюк писав, що терафокси були скотарями, які жили великими родовими сім’ями.
"Для терафоксів був характерним високий зріст. У їхніх похованнях археологи часто знаходили скелети довжиною понад два метри. Напевно, і сила була відповідна до росту, тому й легше їм давалося переміщення піщаникових плит, які використовувалися для закриття поховальної "катакомби", - зазначав він.

Також Каленюк наводив думку професора Сергія Санжарова, який припускав, що сприяти такому високому росту міг м’ясомолочний характер харчування скотарів.

"А ще на ріст міг вплинути кочовий стиль життя їхніх предків та товариський характер ситих і добродушних “велетнів”, від чого збільшувалась кількість контактів з іншими племенами, що впливало на якісь генофонду", - зазначав Каленюк.

Він розповідав, що терафокси, коли прийшли на територію майбутнього Лисичанська, обмежену вигином Дінця, а з півдня руслами та балками річок, почали перетворюватися в осіле населення. Їхні поховання-кургани досі є ландшафтом цих місць.

"Поховання були на високих місцях, а поселення у балках, де було зручно сховатися самому й сховати тварин від осінньо-зимової негоди. Балки з часом розмивалися до великих ярів. Час і вода змили усі рештки поселень перших осілих тут терафоксів", - вважав Каленюк.

Як Петро І ледь не потрапив у полон на землях Луганщини

Група "Сива давнина між Бахмутом і Сіверським Дінцем", яка публікує інформацію про давній період історії Луганщини та Донеччини, оприлюднила газетну замітку 1958 року місцевого вчителя-пенсіонера А. Фоменко з Новопсковщини про історію села Осинового на Луганщині.

Панорама села Осинове з Успенською церквою

За його оповіддю, у 1700 році Петро І ледь не потрапив у полон до калмиків або татар у цій місцевості. Мовляв, того року він вирушив у другий похід на Азов "для встановлення порядку" у регіоні, охопленому бунтами.

"Встановивши порушений спокій, Петро І у супроводі князя Бориса Куракіна побажав оглянути неосяжний, малолюдний дикий степ... Стомившись від походу по Україні, він залишив свій полк на березі річки Козинка (Білокуракинський район), а сам з невеличким загоном переплив річку та поїхав на схід до Осинівських лісів мимо річки Айдар. Ця мальовнича картина природи його так зачарувала, що він забув про загрозу розбійників у цих краях і зіткнувся з озброєною зграєю, яких було більше у декілька разів. Петро І послав гінця у свій полк, а сам вступив у бій з нападниками, під час якого і Петру і його загону довелося відступити до річки Айдар. Атакований з усіх боків, він пустився вплав на коні. На Айдарі був сторожовий човен Осинівських військ, який витягла Петра з води. У цей час прибули драгуни та врятували його", - йдеться у публікації.

Автор посилається на два джерела: Філарет - "Опис Харківської Єпархії" 1858 рік, Іванов - "Життя і творчість селян Харківської губернії" 1898 рік.

На жаль, у матеріалі не сказано, наскільки достовірною є ця історія і в який саме період 1700 року відбулися пригоди царя на берегах Айдару.

За загальновідомими даними, Петро І з 1697 по 1700 рік інкогніто перебував у Європі, зокрема й в Швеції, де його образило ставлення місцевого губернатора у Ризі. 19 серпня 1700 року Петро I, який вже повернувся на той час з-за кордону, оголосив війну Швеції. 22 серпня того ж року Петро I виступив із військами з Москви до Нарви. Облога фортеці тривала півтора місяця, але у вирішальній битві 19 листопада 1700 року відбулася битва, що закінчилася для росії поразкою. Російська армія тоді була фактично знищена.

А 1708 року село Осинове було знищене царськими військами через підтримку населенням повстання козака Кіндрата Булавіна. Повторне заселення місцевості відбувалося в 1730-х роках.

Куди зникла голова "червоного" революціонера Пархоменка

Ця легенда досить відома у Луганську, але за його межами мало хто про неї знає. На початку XX століття жив і працював на заводах у Луганську революціонер і більшовик Олександр Пархоменко. Організовував повстання, страйки, періодично був арештованим. Встановлював владу більшовиків у Луганську, був начальником штабу Червоної гвардії, організовував створення робітничо-селянської міліції.

Його доля перетиналася з долею анархіста Нестора Махна, бо Пархоменко брав участь у придушенні махновського руху попри те, що його брат Артем до цього руху доєднався. За одним з переказів, Махно особисто обіцяв відтяти Пархоменку голову.

Пархоменко помер у січні 1921 року під час бою з махновцями на Черкащині, поховали його у Луганську на міському кладовищі.

За однією з версій, голову Пархоменку дійсно відтяли послідовники Махна, або і сам Махно, під час того останнього бою, і "червоного" революціонера поховали без голови. І нібито голову взяв із собою Махно як трофей, а потім махновці передали її дружині Пархоменка.

За іншою версією, Пархоменка вбили прикладом, а під час перепоховання Пархоменка з кладовища, яке потім стало сквером ВЛКСМ, на нове місце - зараз це сквер у старій частині Луганська біля будівлі філармонії, його дружина попросила відкрити труну. І нібито дружина взяла з труни ту голову та забрала з собою.

Бюст Пархоменку на його могилі у Луганську

Яка версія вірна, й досі невідомо, але череп Пархоменка дійсно зберігався у його дружини у Москві до її смерті, а потім його поховали разом із нею.

Хутір-привид Омелькове

Ця місцина знаходиться на території Шульгинської територіальної громади Старобільського району Луганської області. Сайт Шульгинської ОТГ пояснює, чому хутір Омелькове став привидом.

За згадками старожилів, тут жили найзаможніші люди, яких переселили зі Львова, вони розбудували поселення, побудували ошатну церкву, проклали бруківку до хутора. А коли вже все, чого бажали омельчани, здійснилося, вони почали переводити капітал у золото та ховати скарби в окрузі. Про це дізналася радянська влада та за пару ночей хутір розкулачили, храм зруйнували, але скарбів так і не знайшли… Можливо, через те, що під церквою починається вхід в катакомби й люди сховали золото десь під землею.

У післявоєнні часи хуторяни так і не змогли повернути багатство собі та поступово покинули поселення.

"Ті люди, які залишилися жити в Омельковому, кажуть, що є ще одна причина, чому люди раптово полишили свої домівки – привиди. Вночі стара церква, на якій уже немає дзвіниці, починає бомкати, чутно, як ревуть воли, яких запрягли у колісниці, і у покинутих хатах горять каганці", - повідомляється на сайті ОТГ.

Привид доньки Мсциховського

На Луганщині у селищі Селезньовка поблизу Алчевська знаходиться єдиний на Донбасі готичний замок – маєток польського інженера Казимира Мсциховського. Він за царських часів був головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості, заснував Селезнівський рудник, селище Селезнівка та місто Перевальськ. Його маєток звели у 1840 році. Архітектор Сергій Гингер втілив у життя величний замок з пісковика.

Згодом добудували парафіяльну церкву та при ній школу, будинок для вчителів. Територія у 22 гектари була оточена пейзажним парком та альтанками, за парком доглядав садівник - поляк Марцин Хубецький, який похований на цій території.

Мсциховський проводив у маєтку зі своєю дружиною багато часу. Все село чекало на приїзд господарів як на свято, бо коли вони були вдома, у замку лунала класична музика, господиня гуляла доглянутим парком, сиділа з гостями в альтанці або відвідувала хворих і бідних. При церкві вона організувала парафіяльну школу, де іноді й сама викладала.

Часи "червоного терору" подружжя не застало, за деякими даними, вони залишилися жити у своєму іншому маєтку у Франції.

Місцеві мешканці розповідали, що бачили вночі жінку, яка ходила будівлею із запаленою свічкою і плакала. Жінку бачили також у закритому під час радянських часів храмі кілька разів, жителі вирішили, що це Борогодиця. За іншою версією, це могла бути дочка Мсциховского, яка, за легендою, трагічно померла. В одній з кімнат збереглася картина із зображенням дівчини – можливо, це та сама донька інженера.

Зараз пам'ятка перебуває на окупованій території, але громада й досі доглядає за замком, про що говорять свіжі цьогорічні фото.