Як психіатриня з Луганщини надає допомогу у столиці. Історія Алли Садовнікової

Алла Садовнікова – лікарка-психіатриня з Луганщини. Свій шлях у сфері психологічної та психіатричної допомоги розпочала у 2007 році у Луганську після випуску з Луганського державного медичного університету. З початком АТО вимушено перемістилася у Сіверськодонецьк, де продовжила лікувати душевні рани луганчан. Однак у 2022 році пані Аллі знову довелося залишати тільки-но відбудоване життя і їхати світ за очі.

Сьогодні психіатриня разом з родиною живе та працює у столиці, де, завдяки державній компенсації на житло внутрішньо переміщеним особам — учасникам АТО, змогли придбати нову квартиру.

В інтерв'ю «Сєвєродонецьк онлайн» Алла Садовнікова розповіла про те, як двічі починала все з нуля, про свій розвиток у психіатрії, вплив повномасштабного вторгнення на психіку українців та маркери психічного здоров'я, на які завжди треба звертати увагу.

 - Пані Алло, розкажіть про ваш професійний шлях. Де здобували освіту? Скільки років надаєте психологічну та психіатричну допомогу?

 - У 2007 році закінчила Луганський державний медичний університет. Після інтернатури, у 2009 році, пішла працювати у залізничну лікарню Луганська. Там до 2014 року  працювала на прийомі лікаркою-психіатринею та була зав відділення психоневрології. Коли почалася війна, разом з чоловіком переїхали у Сіверськодонецьк до його батьків. Головний лікар Сєвєродонецької багатопрофільної лікарні взяв мене на підміну лікарів у гостре психіатричне відділення, у такому режимі я пропрацювала десь до жовтня-листопада, а потім мені запропонували ставку у відділенні профілактики, де я проводила медичні огляди з метою оформлення довідки про проведення обов'язкового попереднього психіатричного огляду. У січні 2015 року пішла на військову службу до Луганського обласного військового комісаріату, якій віддала 4 роки свого життя. На початку 2019 року була звільнена за станом здоров'я. Після цього знадобилося близько 8 місяців, щоб пройти самостійний шлях психологічної реабілітації та повернутися до цивільного життя. Зосередилась на домашніх вправах, завела кулінарну сторінку в Інстаграм, куди викладала свої  та родинні рецепти, й просто відсипалася. Весь цей час шляхом прослуховування онлайн-курсів продовжувала відновлювати втрачені теоретичні навички за своєю основною професією щодо психологічної та психіатричної допомоги. Це принесло свої плоди — мені запропонували роботу у психоневрологічному інтернаті, розташованому біля Новоайдару Луганської області. Близько року їздила туди оглядати пацієнтів як лікар-психіатр, у мене було 287 підопічних. Це був дуже тяжкий досвід, як з професійного погляду, так й з психологічної складової. Після цього перейшла у Сєвєродонецьку поліклініку, та що була на вул. Сметаніна, 5, де надавала психіатричну допомогу до початку повномасштабного вторгнення.

Алла Садовнікова

 - Чи можемо зануритися у спогади 24 лютого 2022 року?

 - Так… Сіверськодонецьк, лютий 2022 року – то жах… Того дня, 24 лютого, я почула перші вибухи на подвір'ї лікарні, тоді як раз була перерва на каву. Воно тоді так «рвонуло». Ніхто не знав, що робити, керівництво мовчало. Усі працівники розбіглися по домівках. Ми з чоловіком схопили котів та побігли до батьків, вони жили через вулицю.

Наступного дня ситуація не налагоджувалася, я зателефонувала керівнику та спитала, чи потрібно виходити на роботу. Сказали, що потрібно. Тоді знову почалися обстріли…

Після 26 лютого ми вже не ходили на роботу, ховалися у підвалі. У нашому під'їзді його не було, бігали до сусідів. Підвал два на півтора метра, ми вчотирьох, тісно, дуже холодно, на вулиці до 12 градусів морозу, снігопад, світла та води ВЖЕ немає… З дому поприносили теплі ковдри, самі спали на дошках та картоні, а батько чоловіка на полиці в шафі. Там усі перехворіли.

Поки була можливість, бігали з чоловіком до магазину, купляли консерви, їсти ж щось треба було. У магазинах були черги, пускали тільки по дві людини, ходили з ліхтариками у руках та брали продукти. Холодильники не працювали, благо, у цьому плані нам допоміг мороз, ми вивішували на дерева в пакетах м'ясо, ковбасу, хліб, щоб собаки не дістали.

Комендантська година починалася з п'ятої вечора. Над головою літали снаряди, порозбивали нам хати. Усюди ходили солдати зі зброєю, стріляли зі стрілецької зброї, доносилися автоматні черги. Було дуже страшно. Я постійно повторювала: «Господи врятуй та збережи», дотепер аж до сліз…

 - Як наважилися виїжджати?

 - Мій чоловік казав, що декілька днів і може все припиниться, тож і залишалися. Просиділи ми там два тижні. Я вже чоловіка почала звідти витягувати «пінками». Мати чоловіка панікувала, мовляв, куди ви поїдете, там стріляють. В останню ніч, як ми ночували у підвалі, стався приліт у наш будинок. Мені на голову зі стелі впала цегла, не дуже велика, але шишка була така «гарна». Терпець урвався, як то кажуть, я з усіма пересварилася, і чітко поставила перед фактом, що ми збираємося і виїжджаємо. У нашій старенькій «копійці» вибуховою хвилею винесло заднє скло. Мороз був страшний. Ми кип'ятили воду на вогнищі, щоб залити гумовий ущільнювач і вставити це скло назад. Потім побачили, що близько у двох сантиметрах від бензобака стирчав уламок, благо, все обійшлося. Дістали його (він дотепер у мене лежить) і поїхали. Автобусами було неможливо виїхати, люди туди втискалися як оселедець, з дітьми, з тваринами…

Ми зібрали валізу, дві подушки, ковдру та двох своїх котів. Друзі пообіцяли ночівлю у Дніпрі. Їхали туди вісім з половиною годин. Над головою така заграва була…

Друзі нам знайшли в Дніпрі дачу у своїх знайомих, вона була не прилаштована для життя, холодна, тож ми купили дрова й топили грубу. Там почали з чоловіком хворіти, в обох розвинувся поліартроз… Жили там до початку вересня, потім знайшли недорогу квартиру для оренди. У Дніпро переїхала Сєвєродонецька поліклініка (та, що на Сметаніна, 5), я там продовжувала працювати до липня 2024 року. Перед цим Держава виплатила кошти – компенсацію на житло. Ми з чоловіком дуже довго думали, де купляти квартиру, розглядали різні варіанти, зокрема захід країни. У мене навіть була ідея купити дім на колесах. Але він виявився дорожчим за квартиру, від 70 тисяч… Врешті придбали квартиру в Києві, це вже третє родинне житло, — за останні 11 років батьківські хати могли стати нашим постійним місцем мешкання, але війна внесла свої корективи. Й нарешті, це наше з чоловіком, власне …

Алла Садовнікова

 - Бажаю вам, щоб і останнє, саме за таких обставин. Розкажіть, як вас зустріла столиця?

 - Дякую за побажання. Сподіваюсь. Вже три місяці ми живемо у столиці. Тут мене як рідну доньку прийняла чудова людина, директор КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги». Я пропрацювала місяць у дорослій психіатричній службі, у кінці серпня стала завідувачкою психіатричного відділення №2 для дітей. У нас вже з‘явився  дитячий денний стаціонар, ми дуже пишаємося його відкриттям. З дітками займаються гарні лікарі, психологи, логопеди, вчитель-дефектолог, їм дуже подобається.

Загалом роботи дуже багато. Дзвонять мої колишні пацієнти, все питають, коли я повернуся, консультую в онлайн-режимі, хтось їде на прийом з Дніпра…

Життя налагоджується, живемо одним днем. «Обнулятися» вдруге набагато легше, ніж вперше, тому що вже все знаєш. Люди кажуть: «Ой стільки всього втратили, дача та машина згоріли, нічого немає». Але все це можна купити, а щастя та здоров'я не купиш, людей не повернеш… Я все літо проходила в одних літніх штанах та кількох кофтах, тому що, вже на той момент, мені було важливим просто жити. Тоді потрібні були тушкованка, мівіна, вода та сірники. Звісно, зараз вже речі з'являються, налагоджуємо якось свій побут.

 - Пані Алло, до прикладу, людина знайшла вашу сторінку у соціальних мережах. Чи може вона звернутися до вас за консультацією в онлайн-режимі?

 - Звісно ж може. Але якщо то не дуже тяжкий випадок. Ми всі працюємо в електронній системі E-Health. Якщо  я побачу, що людина потребує лікування, то тоді вона за Законом має приїхати на консультацію, підписати згоду на психіатричний огляд та психіатричну допомогу. Лікар вносить її дані в електронну систему треба  завести картку, зібрати анамнез життя, виставити діагноз. І тільки тоді вже можна займатись лікуванням пацієнта та виписувати якісь ліки.

Алла Садовнікова

 - Розкажіть, як відбувається постановка діагнозу? Скільки часу це може зайняти?

 - Треба бачити пацієнта. Люди всі різні. Хтось стрес переносить добре на ногах, а хтось сирени перелякався і почуває себе погано, починаються панічні напади. Перш за все, людину має оглядати не психіатр. Оскільки на стрес реагує весь організм, спочатку треба звернутися до сімейного лікаря, може, там взагалі страждає не психіка, а щось гормональне, до прикладу, проблеми з щитоподібною залозою. Людина має пройти обстеження, потім сімейний лікар скеровує до психолога, якщо у пацієнта є потреба в психологічній допомозі. Можливо, психолог знайде корінь проблеми, від якої людина себе почуває пригнічено, і допоможе без медикаментозної терапії, психокорекцією. Психіатр – це вже крайня інстанція. Психіатр вже буде лікувати захворювання. Але, якщо людина прийде одразу до нас, звісно, ми її оглянемо.

 - Пані Алло, узагальнено, як повномасштабне вторгнення впливає на психіку українців?

 - З’явилось більше пацієнтів. Люди стали більш нервозні, злі, більше плачуть і жаліються на погане життя. Буває, телефонують і розповідають, що близькій людині потрібна допомога, вона не їсть, не спить, а починаю говорити з самою людиною, і виявляється нічого поганого немає, десь перенервувала, щось погане наснилося чи сирена заважає спати. Взагалі люди стали більш травмовані, емоційно лабільні, дуже близько до себе приймають усі події, які з ними трапляються. Навіть у магазинах я стала звертати на це увагу: черги нема, а людина все одно нервова та смикана, кидає ті товари на стрічку…

Також люди стали займатися самолікуванням, приймають транквілізатори, нейролептики, антидепресанти, самостійно знаходять аптеки, де їх можна купити. Нещодавно до мене звернулася дівчина, яка вже приймає нейролептик. Я у неї питаю, хто їй то назначив. Вона, виявляється, до аптеки пішла, і їй продали, а в неї навіть такого діагнозу та симптоматики немає. Каже, що завдяки ним спить. Ну так, звісно, якщо цю таблетку слону дати, і він би заснув [сміється -ред.]. Зараз аптеки не відпускають такі препарати без рецепта. Люди покупають більш м'які препарати, вітаміни групи B, щоб підживити нервову систему, і це дуже добре.

 - Чи може самолікування пригнічувати стан людини?

 - Якщо препарати тяжкі й призначаються при психічних розладах, то здорова людина не має їх приймати. Антидепресант буде працювати, коли в людини є депресія, чи симптоми, що є показанням для прийняття таких засобів. Є такі антидепресанти – селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну, їх призначають, коли у людини падає рівень серотоніну. А коли рівень серотоніну нормальний, то з цією пігулкою його рівень злітає і починається перенакопичення нейромедіатора, злоякісний серотоніновий синдром, руки, ноги та обличчя трясуться тощо.

Алла Садовнікова

 - Які найчастіші запити до вас від пацієнтів?

 - Якщо говорити про первинні запити, то дуже багато з’явилося тривожних розладів, неврозів, серед військових — ПТСР та органічні розлади.

 - Чи часто у вашій практиці зіштовхуєтеся з шизофренією та біполярними розладами?

 - Так, їх дуже багато, це хронічні психічні захворювання, які майже не виліковуються, лише досягають стану ремісії. Такі люди можуть роками щодня приймати ліки.

 - Що роблять з такими пацієнтами? Госпіталізують?

 - Це залежить від людини та її самопочуття. Якщо сильно загострюється стан і пацієнт чи його родина відчуває потребу у госпіталізації, тоді ми направляємо його до стаціонару, там він проходить лікування. У нас працюють і денний, і цілодобовий стаціонар.

 - Як зрозуміти, що потрібна психологічна допомога? На що звертати увагу?

 - Перш за все, треба звертати увагу на маркери психічного здоров’я та психологічного самопочуття. На перший план виходить сон, людина повинна гарно спати. Якщо вона лягає спати й десь за 15-20 хвилин нормально засинає, а після сну є відчуття відпочинку, це дуже добре. Погано, коли людина прокидається і не хоче вставати з ліжка, коли є відчуття, що лежала б і лежала, все погано, коли важко руки, ноги підняти. Також має бути нормальне харчування, режим раціональної роботи та відпочинку. Це дуже важливо.

 - А чи можете у ході звичайної розмови визначити, що людина потребує психологічної допомоги?

 - Людина ніколи не звернеться до психіатра, якщо вона гарно себе почуває. Це догма нашого життя. Людина, коли здорова, ніколи не піде до лікаря, звісно, якщо вона не іпохондрична, до прикладу, порізала палець і вже біжить його зашивати, коли то не потрібно.

В онлайн режимі я завжди прошу, щоб мені телефонували по відеозв’язку. Я маю бачити людину, її міміку, поведінку, манери спілкування та дивитися їй в очі. Чи часто людина кліпає, куди дивиться у процесі розмови, як дихає, жестикулює, як висловлює свої скарги, почуття – це все грає дуже велику роль і дає розуміння, яка саме допомога потрібна.

 - А чи можна візуально у натовпі розрізнити людину, що потребує такої допомоги, за поведінкою, до прикладу?

 - Ні, так неможливо. Це ж не алкоголік, який весь набряклий та червоний. Просто дивлячись на людину, не можна визначити, що вона психічно хвора. З нею треба поспілкуватися, поставити питання, як вона себе почуває, що в неї на душі, поспостерігати, як вона відповідатиме. Існують різні види характерів, є, до прикладу, холерики, їм що не скажеш, вони одразу будуть скандалити, але це ж не означає, що людина психічнохвора.

 - Пані Алло, а як захищаєте себе від емоційного вигорання?

 - Ще за часів інституту нам казали, що все одно лікар все пропускатиме через себе, але він має бути фільтром, фільтрувати всю інформацію через себе. Коли емпатуєш людині, ти не можеш сидіти як каменюка, ніяк не реагувати, тобі також стає сумно, як тій людині, або радісно, коли вона сміється. Але я навчилася будувати таку стіну та дивитися на людину через неї, абстрагуватися, тому що, якщо я все буквально буду пропускати через себе, страждати разом з пацієнтом, то ми разом підемо й ляжемо до лікарні.
Не дарма у нас стаж йде рік за два. Ті, хто розуміє, що не впорається з такою професією, він туди не йде, а якщо і йде, то потім залишає її. Мені моя робота приносить задоволення, особливо, коли я бачу результат своєї праці, коли вдало підібрала схему лікування, коли у людини налагодився сон, припинило тіпати око, зникли тривожність чи галюцинації тощо.

 Алла Садовнікова

 - Чи має ваша робота якийсь вплив на життя?

 - Догма мого життя така, коли я виходжу за поріг дому, я йду на роботу та забуваю про свої домашні проблеми. Вдома, так само, я не думаю про роботу, звісно, якщо мене не турбують пацієнти.    

 - Як зрозуміти, що потрапив до кваліфікованого лікаря під час першого візиту?

 - Вже при першій зустрічі у пацієнта складається перше враження про лікаря. Якщо лікар не подобається, то людина вже робить для себе висновок, і надалі не звертається до нього.

Лікар може бути компетентним вже після інтернатури. Ми після інституту знаємо все, але мені моя наставниця казала, що коли перші свої десять років відпрацюєш, тоді можеш сказати, що знаєш усе. І, дійсно, коли я відпрацювала 10 років, я зрозуміла, що напрацювала свої схеми лікування, що вже підбираю ліки так, що у пацієнта не виникає побічних ефектів. Буває так, що підбираєш-підбираєш, вже на сьомому препараті, а він «не заходить», і не тому, що лікар некомпетентний, а тому, що людина має індивідуальну непереносимість  чи на неї засіб зовсім не діє.

Тому питання компетентності таке: один скаже, що лікар золотий, а інший – що поганий. Люди різні, все індивідуально.

 - Що, окрім медикаментів, використовують у своїй роботі психіатри?

 - Ті, хто має кваліфікацію з психотерапії, можуть проводити когнітивно-поведінкову психотерапію та інше. Є дуже багато різних методик. Я проводжу різні тестування, наприклад по шкалі HADS, для клінічної оцінки тривожно-депресивної симптоматики. Мені така шкала подобається, вона швидка й ефективна, звісно, вона не видає діагноз, але вказує приблизно, що більш виражено, чи депресивна, чи тривожна симптоматика.

Кожен лікар робить те, що вміє. З людиною можна просто поговорити, дати їй розуміння, що увійшов в її стан, і їй вже стає легше. Ти слухаєш, не радиш, а просто обговорюєш це з пацієнтом.

Мені подобаються методики дихання по квадрату. Дуже добре вони працюють. Є така смішна методика, що неможливо одночасно панікувати й гризти яблуко. Мої пацієнти сміються. Якщо виникає панічна атака, чи дуже тривожно, треба відволіктися, перемикнутися, до прикладу, попрати шкарпетки.

 - Як оговтатися після втрати близької людини?

 - У всіх по-різному, кому скільки часу потрібно. Наш мозок – це така структура, яка дуже захищає наш організм, і іноді може викривити певні моменти у пам'яті. Коли людина втрачає, перш за все, їй потрібно пройти всі стадії горя: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття. Деякі люди починають сприймати горе й плакати лише через декілька місяців.

Потрібно перемикатися і зрозуміти, що це вже сталося, що вже нічого не зміниш, що з цією думкою людина тепер засинатиме та прокидатиметься в новому дні. Життя на цьому не закінчується, воно продовжується – це потрібно собі повторювати, як на пластинці. Так, це погано, так, це трапилося, люди хворіють і помирають щодня. Є процес народження людини й процес, коли вона йде з життя… Скільки людина проживе, ніхто не знає, тільки Бог. Це треба просто пережити. Якщо людина не може це пережити самотужки, то їй потрібно звернутися до фахівця-психолога, який допоможе пропрацювати це горе. У тяжчих випадках, при депресії, коли людина не встає з ліжка, не їсть, не п'є, нікуди не виходить з дому, потрібен психіатр і призначення ліків. А іноді буває ще гірше, тоді треба лягти у відділення психіатричної допомоги. Все це індивідуально…