“Десантники – це еліта й ми завжди виконуємо найтяжчі завдання”, – командир батальйону про службу в ДШВ

Старобільчанин Олег у свої 23 роки вже командир батальйону у 82 окремій десантно-штурмовій Буковинській бригаді Збройних сил України. За його плечима, зокрема, оборона Авдіївки, контрнаступ на Ізюм, бої на Запорізькому та Оріхівському напрямках.

Хлопець народився та жив у Старобільську. Згодом вступив до військового ліцею у Кремінній, а вже після поїхав навчатися в Одеську військову академію. До того, як стати командиром батальйону у 82-й бригаді ДШВ, служив у 25-й бригаді на посаді командира парашутного-десантного взводу.

Напередодні Дня десантно-штурмових військ ЗСУ, який відзначають 21 листопада, “Сєвєродонецьк онлайн” поспілкувався з чоловіком та з’ясував, чому він вирішив стати військовим, обрав саме десантно-штурмові війська та який шлях вже пройшов.

 – Ви – доволі молода людина, але у війську вже певний час. Що вас підштовхнуло бути військовим? Чи це поклик душі?

 – Я вирішив стати військовим через війну в нашій країні. Адже для мене це неприпустимо, щоб хтось прийшов до мене додому, окупував його та диктував мені правила життя і поведінки.

Я не розумію, як можна сидіти й нічого не робити, коли в країні війна та нас всіх хоче вбити окупант.

 – Як вирішили доєднатися до ДШВ? Чому саме ці війська?

 – Десантно-штурмові війська я вибрав через те, що вони вважаються елітою. Для них немає невиконаних завдань.

Десантники славляться своєю відданістю, дисципліною, військовим вишколом та максимально можливою підготовкою.

 – Де ви зустріли повномасштабне російське вторгнення?

 – Повномасштабне вторгнення я зустрів ще курсантом у військовій академії Одеси, бувши на полігоні. Я до останнього не вірив, що росія наважиться на такий відчайдушний та підлий крок.

Мене випустили з академії достроково (на 5 місяців раніше). Після чого я потрапив до 25 ОПДБр на посаду командира парашутного-десантного взводу.

 – У яких боях брали участь? Де було найтяжче?

 – У 2022 році я брав участь в обороні Авдіївки на посаді командира взводу, потім була оборона Словʼянську, Бахмуту та Соледару. У той час я вже обіймав посаду командира роти.

Також у 2022 році під час контрнаступу на Ізюм моя рота однією із перших заходила в місто. Того ж року брали в оточення Лиман. До того ж я брав участь у наступі в напрямку Тернів та Червонопопівки.

Олег з побратимами на Ізюмському напрямку

На посаді заступника командира батальйону тримав оборону на напрямку Борова, це 2023-2024 роки. Цього року брав участь в обороні на Запоріжжі на Оріхівському напрямку вже як командир батальйону. Також ми боронили Вовчанськ. Наразі мій підрозділ виконує завдання на курському напрямку.

Важкі напрямки були завжди, але, як би важко не було, завжди справлялися з поставленими завданнями й продовжуємо це робити, адже десантники – це еліта й ми завжди виконуємо найтяжчі завдання.

 – Що можете сказати про противника? Він став сильнішим чи навпаки?

– Противник постійно розвивається та поповнює свій особовий склад. Він не стоїть на місці й постійно проводить штурмові дії на всіх напрямках нашої країни.

 – Зараз важливу роль на фронті відіграють дрони. Як у вас з цим? Чи сильно допомагають волонтери?

 – Дрони на цей час відіграють велику роль у реаліях сучасної війни. Адже завдяки їм можна зменшити кількість сил противника та зберегти життя нашому особовому складу.

Дронів завжди не вистачає і завжди хотілося б більше. Так, волонтери допомагають, але ми повинні розуміти, що дрони – це розхідний матеріал, тому потреба у них буде завжди.

 – Нещодавно з’явилася інформація про окупацію Балки Журавки (Невського) та частково Макіївки на Луганщині. Як вважаєте, чи можна розраховувати на деокупацію області? Бо підконтрольної Україні території близько 5%, а росіяни там постійно атакують.

 – Я вважаю, що окупанти не зупиняться на досягнутому і продовжуватимуть свої штурмові дії, адже мета противника – це вся наша держава.

Тому ми повинні продовжувати нищити ворога.

 – Чи маєте ви нагороди? Якщо не секрет, які?

 – Так, я маю нагороди. Це – нагородна зброя, орден Богдана Хмельницького 3 ступеня, ⁠Сталевий хрест. Також мені вручали відзнаки “Захисник вітчизни” та “Захисник Луганщини”.

 – Чи є у вас подальші плани? Що робитимете після війни: продовжите військову кар’єру чи повернетесь до цивільного життя?

 – Мої плани – це захист рідної країни. Будемо робити це до останнього.

Планів далі не будую, адже не знаю, що буде навіть завтра.

Щодо цивільного життя, то нічого не можу сказати, бо я так і не пожив в статусі цивільного.

 – Як гадаєте, що може наблизити Україну до перемоги?

 – Наближати нас до перемоги можна не лише у формі військового. Тож я вважаю, що люди, які працюють на заводах, виготовляють зброю, дрони, ремонтують машини тощо, мають і надалі продовжувати свою роботу.

На мою думку, кожен громадянин нашої держави повинен наближати нас до перемоги й робити все можливе і неможливе для допомоги нашій країні.