Ірина Верігіна: Бійці, які захищали аеропорт, питали мене “Чому ми не зайшли в Луганськ? Він був вільний”

Ірина Верігіна – політикиня, громадська діячка, правозахисниця, колишня виконувачка обов'язків голови Луганської обласної державної адміністрації (з 10 травня 2014 по 16 вересня 2014). Під час її каденції очільниці Луганщини росія розпочала війну проти України. Пані Ірина покинула Луганськ 9 травня 2014 року після публічних погроз опонентів під час заходів з нагоди Дня перемоги. 

Війна в Україні триває 10 років, деякі епізоди забуваються або випадають з уваги, оскільки кожного дня росія завдає ударів по Україні, вбиває людей, нищить інфраструктуру. Тож “Сєвєродонецьк онлайн” поговорив з Іриною Верігіною, аби нагадати читачам про деякі доленосні події 2014-го року, свідком або учасницею яких була наша співрозмовниця.

 - Пані Ірино, зараз ми з вами знаходимося у культурному просторі “Цінності”,  співзасновницею якого ви є. Розкажіть, чому його створили. Ви працюєте відносно нещодавно – близько року.

 - Це приватне приміщення. Тут був батальйон “Мрія”, хлопці тероборони. Півтора року вони базувалися саме в цьому приміщенні та стояли на обороні нашого Києва. Потім, коли вони виїхали, тут хотіли відкрити магазин зброї. А ми з дівчатами зробили тут культурно-просвітницький центр і назвали його “Цінності”. Чому цінності? Тому що саме наша  громадська організація, яку очолює Наталія Федорчук, називається  “За  сімейні цінності”. Вона була створена ще у 2019 році, але у нас не було приміщення. Ось з’явилася нагода, у нас тепер є і приміщення. Наша мета – створення тут оазису позитивної енергетики, пізнання української історії, культури, традицій. Хочемо, щоб люди могли приходити та просто відпочивати годинку-дві від війни, перезавантажуватися. Ми розуміємо: закрити очі та забути, що війна в країні - неможливо. Але людина має можливість у нас перезагрузитися та набратися сил, щоб рухатись далі. У центрі проходять не тільки культурно-просвітницькі заходи, ми тут збираємо донати на потреби нашої армії. Збирали і на дрони, і на хімічні грілки, плели сітку, готували вітамінну суміш для наших захисників.

Ірина Верігіна та авторка інтерв'ю Валентина Троян. Фото "Сєвєродонецьк онлайн" 

 - Хто ваші партнери, з ким ви проводите заходи?

 - Ми плідно працюємо з громадськими та іншими організаціями. З “Ротарі Клубом” (міжнародна добровільна клубна організація, що об'єднує 1,4 мільйона членів – лідерів, що розв'язують різноманітні проблеми, створюючи тривалі позитивні зміни – ред.) ми провели низку спільних проєктів. Також підтримуємо жінок, які втратили своїх рідних, або у яких рідні зараз знаходяться в полоні або зникли безвісті. Вони приходять до нас, ми проводимо спільні заходи. Приходять військові, приходять капелани. Інколи просто  приходять жінки на фотосесії для того, щоб отримати позитивні емоції. Це потрібно всім.

Наведу приклад. Мій рідний племінник два з половиною роки був у полоні. І його мама чекала, кожен раз говорила, що “Андрій обов'язково повернеться.  Я повинна бути здоровою для того, щоб допомогти своєму синові”. Вона раділа поверненню  кожного нашого захисника та була впевнена, що й Андрій скоро повернеться. Позитивний настрій дуже впливає. Коли Андрій повернувся з полону, він каже: “Я весь час хотів, щоб я повернувся і мене мої рідні зустрічали в нормальному, а не в депресивному стані”. Тому ми намагаємося зараз допомагати тим жінкам для того, щоб вони і відновилися, і почувалися потрібними. І коли хлопці повернуться (а багато хлопців обов'язково повернуться), щоб вони зустріли своїх рідних здоровими та красивими, щоб у них були сили витягувати рідних з того стану, у якому вони повертаються. 

До нас дуже багато приходить переселенців, які втратили свої будинки. Я сама з 2014 року знаю, що це таке. І зрозуміти тих людей, зрозуміти, як це - бути переселенцем, може тільки та людина, яка сама є ним. Ні для кого не секрет, що деякі люди, які обрали Україну, повертаються на окуповані території. А тут дуже багато питань, які потрібно вирішувати. 

Також до нас приходять кияни, гості міста, представники посольств. Ми хочемо показати, що Україна не стоїть з простягнутою рукою на колінах і не просить грошей, що Україна дуже заможна країна. У нас сильні українські традиції, українська культура. І ми дуже старовинна нація. У нас є те, чого немає в інших народів. Ми хотіли це саме показати посольствам, які приходять до нас у гості, та подякувати їм за допомогу Україні.

 - Чи втрачають іноземці інтерес до України? За вашими відчуттями, за вашими комунікаціями з тими посольствами, які бувають у вас.

 - Ні, не втрачають, але ж нам потрібно не завжди просити: “Дайте, дайте”. Нам потрібно й показувати, які ми. Тому ми створюємо кроскультурні проекти. Ми показуємо, що у нас є спільного з тією чи іншою країною. І коли ти торкаєшся тих тем, які цікаві цим посольством, вони бачать єдність України та тієї країни, представники посольств яких живуть сьогодні в Україні. Не можу сказати, що від нас втомилися, що вони не хочуть і не можуть допомагати, але також потрібно розуміти, як та що просити й для чого. Ми ні в кого грошей не просимо, живемо своїм коштом і за рахунок донатів, які нам дають люди.  Дякуємо тим, хто спільно з нами реалізує проєкти, займається благодійністю і допомагає нашим хлопцям. 

Війна не закінчилась, вона продовжується. Ми бачимо, що інколи з'являється теза у телеграм-каналах, що всі втомилися, але ж захисники  на передовій не втомлюються. Хлопці там сьогодні як ніколи потребують не тільки матеріальної, а й моральної підтримки. У нас були спільні проєкти разом ТРО Медіа, яке очолює  Олексій Дмитрашківський. Наприклад, один потужний проєкт до 210-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Хлопці на передовій читали вірші Шевченка. Хто де: хтось сідав у літак, хтось – прямо на передовій. Один з бандурою на “нулі” читав вірша. Були гарні призи – дрони та взуття, валіза для ремонту автомобіля, вишиванки. Загалом 20 призів. Потім я зателефонувала хлопцям і кажу: “Я розумію, що ви воюєте, а правильно, що  ми тут до вас з віршами Шевченка?” А вони кажуть: “Ми дуже вам дякуємо, тому що ми відчували, що ми потрібні. Ми згадали шкільну програму. У нас якийсь з'явився сенс життя”. Потім ми з ТРО Медіа проводили другий спільний захід – до Дня вишиванки була вишита “дронівка”. Захід відбувся саме в нашому приміщенні. Потім “дронівку” купляли та кошти також йшли на дрони. 

Зараз разом з ТРО Медіа ми допомагаємо театру ветеранів. Долучилися до спільної  справи  актор Ахтем Сейтаблаєв, драматург Максим Курочкін. У  театрі залучені хлопці, які тільки повернулися з фронту, – хто без рук, хто без ніг, хтось просто для перезавантаження почав писати п'єси. На початку жовтня  відбувся перший фестиваль. Одну п'єсу вже взяли та показуватимуть у Львівському театрі.

 - До певного часу ви очолювали Луганську обласну організацію політичної партії “Всеукраїнське обʼєднання "Батьківщина". Зараз, спостерігаючи за вашою діяльністю, я не можу асоціювати вас з якоюсь політичною силою. Ви зараз робите перерву від політики чи придивляєтеся, міркуєте та, можливо, до якоїсь політсили можете долучитися?

 - На сьогодні я – не членкиня партії “Батьківщина”, тому що у мене була посада – представниця Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з питань Криму. На ній ти не маєш права бути членом якоїсь партії. Сьогодні я займаюсь громадською роботою, яка мені подобається. Але я не виключаю того, що я можу повернутися в політику. Мене це цікавить. Мене цікавить питання нашої Луганщини, попри те, що вона зараз тимчасово окупована. Взагалі кажу “тимчасово”, бо ми все одно повернемо свою територію. І для того, щоб повернутися, потрібна сильна команда, яка б розуміла проблеми регіону, проблеми тих людей, які на сьогодні залишилися без своєї рідної землі. Якщо на Донеччині ще є частина області, яка контрольована, то ми у 2022 році втратили свою рідну землю. Луганчани розкидані по всій Україні. Інколи вони відчувають себе кинутими та непотрібними. Так,  працюють і військово-цивільні адміністрації, але ж більшість людей хочуть соціальної підтримки. Люди  старшого віку, наприклад, не можуть знайти собі роботу, а, відповідно, не можуть орендувати житло. А скільки ти можеш прожити у родичів? Максимум рік. Але ж ти не можеш все життя жити так. У багатьох людей, які жили на нині окупованій території, було своє життя, у них все було добре, вони побудували житло, відпочивали. Сказати, що у держави немає на підтримку коштів, не можна. Є на це кошти в нашій державі. Потрібно, якщо не будувати, то відновлювати  те житло, ті гуртожитки, які вже є. Крім того, є квартири, які літні люди не приватизували, та померли. Я знаю, що у Києві є такі квартири. Їх передають міській раді, яка їх розподіляє. Ніхто не знає, як вони розподіляються.  Жінкам 45, 50 років складно знайти роботу. Потрібно забезпечити також  роботою тих  людей, які приїхали на підконтрольну територію.  

Є питання і по бізнесу, тому що люди виїхали з області, а бізнес залишився в окупації. Вони обрали Україну. У них в окупації “віджали” бізнес, а тих кредитів, які дає держава, не вистачає для того, щоб відкрити нову справу. Є аграрії, у яких була земля, але вони виїхали з окупації і тут не можуть себе знайти. Молоді легше. Молодь якось влаштовується, але ж, знову, не можна, щоб всі  їхали за  кордон. Та й для чого виїжджати за кордон? Коли ми говоримо “за кордон”, то бачимо, що зараз розпадаються сім'ї. До нас приходять хлопці, наші захисники, і розповідають, що дружина з дитиною виїхала за кордон. Вона вже влаштувала своє життя і не дає можливості зустрічатися з дитиною. І це не одиничний випадок. Нам потрібно думати, як повернути цих людей. Але ж знаєте, я, наприклад, не поділяю думки, що потрібно дати людям по 100 000 для того, щоб вони повернулися в Україну.  Чому ми повинні дати їх тим людям, які поїхали за кордон, а не підтримуємо тих людей, які не виїхали за кордон, які донатили, віддавали свою пенсію, свою зарплату, в'язали  шкарпетки військовим? Якась незрозуміла градація. Одним ми даємо, а іншим – не даємо. Дівчата в Україні народжують дітей. Вони не бояться. Народжують навіть у прифронтовій зоні. Так, може, їх підтримати. 

Ірина Верігіна та авторка інтерв'ю Валентина Троян. Фото "Сєвєродонецьк онлайн" 

 - Ви вже згадали, що люди повертаються на окуповані території. Нещодавно неродний депутат Максим Ткаченко сказав, що це дуже масовий процес, а потім спростував свої слова. Разом з тим: за вашими відчуттями, чи дійсно це помітний процес? Чи є у вашому оточенні люди, які були змушені повернутися?

 - Я не можу сказати, що масово, але випадки є. Я знаю декількох людей, які повернулися. Це люди старшого віку. У них там, в окупації, є квартири й вони повернулися туди. 

На мою думку, частина суспільства збурилася після висловів про масове повернення українців в окупацію, не розуміючи чому цей процес відбувається. Люди не враховують той факт, що, окрім проблем з роботою і житлом на підконтрольній території, люди не хочуть втрачати житло, яке залишилось в окупації, а росіяни зараз активно відбирають нерухомість. Можливо, тому зараз збільшилася кількість бажаючих потрапити на окуповану територію, щоб уберегти свою квартиру. Але ж реально потрапляють на окуповану територію одиниці. Росіяни масово відмовляють українцям у перетині кордону й люди не можуть потрапити додому.

Для забезпечення людей житлом і щоб вони не повертались на окуповані території, потрібно діяти  до прикладу: людина має квартиру на окупованій території, вона  пише заяву про те, що  відмовляється від неї і їй дають квартиру на неокупованій.

 - З 2014-го року активні громадяни Луганщини та Донеччини говорили про це та пропонували такий варіант.

 - У мене у 2014-му році квартиру “віджали”, я не знаю, що з нею. Я пережила період втрати квартири, втрати майна та всього того, що в мене було, у 2014 році. Люди переживають це з 2022 року. За 10 років проблема житла так і не вирішилася. Сьогодні люди стикаються ще з однією: у них є зруйноване майно на окупованій території, але ж комунальні послуги їй нараховують. І  кажуть: ми повернемося туди й тоді спишемо ваші борги. А люди старшого віку до цього ставляться відповідально. Вони ж не їдять, а комунальні послуги сплачують і починають нервувати через те, що за борги окупанти можуть відібрати житло.  

 - Ви стежите за тим, що на окупованій території відбувається?

 - Постійно. Правда, вже тих людей, з ким можна було поспілкуватися, майже немає – всі виїхали. Але ж спостерігаю, читаю. Дехто з наших пенсіонерів, які залишились там, інколи продзвонюють. Можуть пару слів сказати.

 - А чому вони вам дзвонять, про що ви говорите? Напевно, є теми, які ви не порушуєте з міркувань безпеки. 

 - Ми згадуємо якісь спільні гарні події, які були тоді, коли не було окупації Луганської області. Вони хочуть почути від мене, що все буде добре, слова підтримки. Є знайома, яка дзвонить і просить, щоб я їй сказала, що все буде добре. Я говорю: “Ви знаєте, як я вас люблю?” Вона каже: “Я знаю. І вас люблю”. От слова “я тебе люблю”, “ти мені потрібна”, “ти мені безцінна” – ці слова дають їм надію і сили жити та боротися там. І інколи ми забуваємо сказати слова вдячності тим людям, з якими ми пройшли певний шлях, а потрібно не забувати, говорити. Говорити, поки вони живі, поки вони готові слухати й ці слова інколи дають можливість та енергію рухатись далі. І я це помітила серед тих людей, які там залишились. Я тримаю зв'язок зі старшими людьми, які дуже старші, які не можуть виїхати. Подивіться, кажу, як сніг випав, дивіться, як гарно у віконці сонечко світить – про природу, про погоду, про щось таке. Але я не можу запитати про долі різних людей. По-перше, це небезпечно. Хто знає, слухають телефони чи ні. По-друге, хочеться дати людям все-таки більше надії.

 - Розкажіть, як створювався батальйон поліції “Луганськ 1” (історію про його створення можна прочитати тут) , бо ви теж до цього долучилися. Чи підтримуєте ви зв'язок із бійцями?

 - І “Луганськ 1”, і батальон “Айдар”. Все це було у 2014 році. Спочатку створили  батальйон “Айдар” і паралельно почали створювати “Луганськ 1”.

Я підтримую зв'язок з тими військовими, які служили на початку створення. З нинішніми – ні.  Капелан Людмила Тереза (Людмила Козуб) прийшла до батальйону “Айдар” у 2014-му році. Зараз вона відома капелан, яка часто буває на передовій, мама п’ятьох  дітей. Вона постійно з нами.

У мене з айдарівцями дуже теплі спогади, саме “Айдар” зробив велику справу. По-перше, саме коли звільнили Щастя, ми ж не знали, яку ще частину Луганщини  орки захоплять. І коли “Айдар” звільнив Щастя, це був переломний момент. Тоді ми свято всі повірили в перемогу. Ми свято повірили, що ми звільнимо Луганщину. І це дало поштовх на звільнення Попасної, Рубіжного, частини Станично-Луганського району та решти.

Я вдячна айдарівцям за те, що вони на собі проносили воду в Луганський аеропорт, коли він  був закритий, у глухій облозі. “Кіборги” були в Донецькому аеропорту. Це дуже добре, але про луганський аеропорт дуже мало хто тоді писав.

 - До речі, поясніть чому.

 - Тому що туди неможливо було приїхати журналістам. Там все було повністю закрито. Хлопці айдарівці туди на собі протягували воду, тому що інколи не було ні води, ні їжі. З хлопцями, які були в луганському аеропорту, я зустрічалася у квітні (2014 року – ред.), а потім - у вересні, коли вони вийшли звідти. І коли вони вийшли з луганського аеропорту, їх проводжала у Сватовому. Вони на мене дивляться і питають: “Чому ми не зайшли в Луганськ? Він був вільний”. Я стою на цих хлопців дивлюся і нічого не можу сказати, тому що особисто я завозила гуманітарну допомогу перед Днем Незалежності в Кам'янобрідський район Луганська.  А я тоді не могла їм сказати, “чому”. І я вважаю, що це також справжні кіборги – хлопці, які обороняли Луганський аеропорт. Це просто неймовірні люди.

Взагалі спочатку ж волонтери доїжджали до Донецькій області, тому що до Сватового Луганської області було дуже складно дістатися. І я тоді звернулася до своїх друзів-підприємців, які були на 7 кілометрі в Одесі. І вони перші надіслали для Луганської області гуманітарну допомогу якраз у Сватове. І тоді вже почали потрошку-потрошку до нас доїжджати і волонтери, і представники громадськості

 - Я розумію, що у 2014-му році і Україна, і ви особисто стикнулися зі страшним ворогом, і не було плану дій, не було евакуації. Телеканал, де я працювала, захопили бойовики (про це можна почитати в інтерв'ю Валентини Троян). Так само і різні державні установи були захоплені. На вашу думку, чи були зроблені висновки після цього і чи врахували досвід 2014-го року у році 2022-му?

 - Я думаю, що не врахували, тому що не очікували повномасштабного вторгнення.  Обіцяли шашлики та що все буде добре. Я взагалі повномасштабку зустріла в Херсонській  області на посаді представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з питань Криму. І 23 лютого я була на КПВВ “Каланчак”. Я приїхала, ми перевіряли порушення прав людини й ми дивилися, як люди приходять з тимчасово окупованих територій, з якими проблемами вони стикаються. Поспілкувалися про настрій людей з окупованої території. Ми якраз проводили вакцинування,  допомагали тим людям обміняти документи. І я тоді спілкувалась з нашими прикордонниками. Я питаю: “Яка ситуація сьогодні?” Вони кажуть: “Дуже багато, дуже багато техніки”. З боку росії. Я кажу: “Слухайте, 3 тижні тому цієї техніки не було”. Кажуть – не було, а зараз дуже багато та спостерігаємо безпілотники. Але КПВВ працював до останнього. Люди йшли в обидва боки. Не було ніяких натяків от з тієї сторони, щоб вони не випускали людей. І от вночі це відбулося. Тобто для багатьох це було зненацька, хоча потрібно було до цього готуватися. 

Знаєте, коли почали розводити війська в Станиці Луганській, я одна із перших кричала на всіх каналах, говорила, що цього робити не можна, тому що я знала, якою кров’ю ми звільняли Станицю. Там загинули наші люди. Я сама завозила туди на блокпости воду, тому що інколи не хотіли заїжджати туди та робити це. Я бачила, як укріплюється та тимчасово окупована  територія, які бетонні блоки стоять по ту сторону річки. І ми розводимо війська, розміновуємо територію, готуємося до миру. І ми бачимо, що буквально за 20-30 метрів у той бік – там до миру не готуються. Навпаки, вони посилюють і посилюють свою армію, блокпости, позиції.

Ірина Верігіна та авторка інтерв'ю Валентина Троян. Фото "Сєвєродонецьк онлайн" 

 - Ви поїхали з Луганська 9 травня 2014 року. На заході з нагоди до Дня перемоги вам погрожували, але ви, як представниця влади, мали там бути. Хоча були там у меншості. 

 - Тоді, на цьому мітингу, хотілося достукатись до людей. Ти розумієш, що потрібно на чомусь поставити крапку. Ми всю зиму проводили патріотичні мітинги. Останній провели 9 березня 2014-го, на якому побили людей. І тоді, 9 травня, я думала: може, все-таки достукаюся до цих людей?

Підходив наколотий афганець, сував мені цю стрічку (георгіївську стрічку – ред.) і казав: “Якщо ти зараз не одягнеш цю стрічку, я тебе знищу”. Потім деякі почали скандувати “Убить Веригину!” Чесно кажучи, було дуже страшно.

 - У вас була охорона?

 - Охорони не було. У мене був мій водій, надійний водій, якому я дуже, дуже, дуже вдячна. Тоді охорони не було, тоді якось вони всі порозбігалися в різні сторони. Я залишилась з ним. І саме він мене вивозив разом зі своєю дружино з Луганська. Наче у фільмах жахів ми міняли 3-4 машини. Коли я виїжджала з блокпостів, на них були мої фотографії і в них кидали дротики, ніби я небезпечний злочинець. Я не знаю, як не заглянули в машину. Була найпростіша. На ній ми вискочили з Луганська.

Коли я приїхала до Сватового, побачила прапор України, тоді упала на коліна та ридала. Ми всі любимо прапор, ми всі там слухали гімн. Але, коли після всього, що в тебе зранку відбувалося, ти побачила прапор України, ці емоції не зрівняти ні з чим.

І ти тут ридаєш, а тобі телефонують, і кажуть: “Ти виїхала в Київ?” Кажу: “Ні, я ще тут”. А мені: “Ну, добре, що ти не виїхала в Київ. Зараз буде українська армія заходити на територію Луганщини, тобі потрібно їх зустріти”. Я кажу: “Добре. Куди?” – "У Сватове".

Ми з головою районної адміністрації хотіли зустріти там армію. Повиходили жінки, лягли на рейки й ми не змогли армію зустріти саме в Сватовому. Ми зустрічали її на межі Харківської і Луганської областей. Ця техніка доходила вже самотужки. Ми танки шукали на лісопосадках, фермери ремонтували техніку й на позиції відправляли. Був такий складний період. А 10 травня  мені зранку зателефонували та сказали, що мене призначили виконувачкою обов'язків голови Луганської ОДА  Багатьом чоловікам запропонували очолити адміністрацію, вони всі відмовилися, не захотіли. А мені потім зателефонували: “Так, на пару тижнів ми тебе призначаємо”. Я пояснювала, що я не розуміюся ні на техніці, ні на війні. Але сказали: “Ну, нічого”. 

Тоді була гаряча стадія, ми будували лінію оборони та забезпечували армію і потім –  звільняли частину території. Генерал Ігор Воронченко - це просто унікальна людина, яка уміла та вміє приймати рішення. Тоді ще був підполковник Сергій Заболотний, героічна людина. Зараз він –  бригадний генерал. Він також зробив велику роботу. А ще – Олександр Павлюк. Він чітко стояв на захисті Луганської області. Він – справжня людина, справжній генерал і справжній військовий.

 - Але я до чого вела, згадуючи захід 9 травня 2014 року, – там було багато людей, ваших опонентів. Частина з них залишилась в окупації, частина – виїхала до росії, але  частина виїхала і до Києва. Чи відчуваєте ви себе в безпеці, бо живете з ними в одному місті, чи погрожували вам ці люди?

 - Після мітинга – ні. Вони просто спостерігали, як на мене кидаються. Вони не захищали, але от, наприклад, Кравченко (Сергій Кравченко – міський голова Луганська – ред.) ще посміхався тоді і підбурював сепарів. Так ми з ними і не стикалися. Єдине що, я давала покази на суді Єфремова (Олександр Єфремов – екснардеп, голова фракції “Партії регіонів” – ред.). Я була свідком і  їздила до суду.

Але знаєте, коли мене питають: “А ви особисто бачили, як Єфремов на площі роздавав гроші людям? Ви кажете, що він фінансував цей рух. А ви особисто бачили?” Я кажу: “Для того, щоб фінансувати, він вже не буде виходити на вулицю і роздавати гроші”.

Ірина Верігіна та авторка інтерв'ю Валентина Троян. Фото "Сєвєродонецьк онлайн" 

 - Ви ще були свідком у справі збиттю Іл-76. Чи бачите ви прогрес у розгляді цих справ? Після 2022 року з'явилося багато нових кримінальних проваджень. І є відчуття, що злочини, скоєні на початку війни, забуваються.

 - Забули. У нас чомусь відлік пішов з 2022 року. І забулось, що було з 2014 року. І я вдячна, наприклад, Андрію Сенченку, що ми тоді створили з ним організацію “Сила права” та почали фіксувати порушення прав людини та захоплення нашої території країною-агресоркою, яке відбулося  з 2014 року. Це стосується і переселенців. Це стосується і поранених, і загиблих. Фіксували те, що ВПО переселені в результаті агресії рф; загинули хлопці в результаті агресії, поранені в результаті агресії. У нас рішення судів були по всій-всій Україні і, до речі, я вдячна Старобільському, Сватівському та Новоайдарському судам, які також визнали людей постраждалими в результаті агресії рф.

 - Щодо вас є таке рішення?

 - Щодо мене є таке рішення. І рішенням мого суду, до речі, був накладений арешт на 3 мільярда доларів кредиту Януковича. Плюс – пеня 500 мільйонів. І досі ці кошти не повернуті країні-агресорці. Це було вперше тоді, коли ще торгували з росією, тоді, коли вугілля йшло наліво та направо, коли у нас працював бізнес було перше рішення суду і цей кредит Януковича ми вперше не віддали. Це наша боротьба з російською агресію на економічному фронті ще в 2016 році.

Ірина Верігіна та авторка інтерв'ю Валентина Троян. Фото "Сєвєродонецьк онлайн" 

 - Час від часу між переселенцями з Луганщини винакає дискусія, чи потрібна нам обласна військова, а також районні, сільські, міські адміністрації, оскільки майже вся область окупована. Як ваша думка про це?

 - Ми не можемо ліквідувати Луганську обласну чи Старобільську районну адміністрацію, тому що таким чином ми відмовляємося одразу від Луганщини. Крім того, наявність адміністрацій – це можливість зараз формувати команди для роботи на звільненій території. Можливо, потрібно зменшити штат, але я не впевнена, бо не знаю, який зараз штат в обласній адміністрації. Але ліквідувати не можна. Тоді ж Луганська область взагалі не звучатиме. Будуть просто люди, які десь бігають. Це буде стратегічно неправильно. Це можна назвати зрадою національних інтересів. 

 - І наостанок я спитаю вашої думки про роботу релокованих луганських медіа, оскільки ви також працювали телеведучою та журналісткою. Можливо, хочете щось хороше про них сказати або ж – критичне?

 - По-перше, я вдячна тим журналістам, які виїхали, які працюють і не кинули своєї професії. Тому що зараз журналістський ринок дуже-дуже такий… По-перше, мобілізація. Крім того, є телемарафон і багато сильних журналістів не знаходять себе. Вони залишились без роботи, деякі змушені працювати за копійки. І ті, які залишились працювати, які віддані своїй професії, не кинули, не виїхали, а намагаються щось змінити, думаю, що прийде їхній зірковий час. Я 10 років працювала в журналістиці, тому це також і мої колеги. Я розумію, з якими проблемами їм сьогодні доводиться стикатися,  як буває важко подати інформацію. І вічна пам'ять тим журналістам, які загинули. Наприклад, Анастасія Волкова – наша талановита луганська журналістка. Як розповідали мої дівчата із Сіверськодонецька, що там летить, там летить, а вона робить свій репортаж. Я дуже вдячна тим журналістам, які сьогодні, наприклад, висвітлюють реально ті події, що відбувається в країні, і не бояться говорити про корупцію. 

Авторка: Валентина Троян

Фото: Владислав Троян