«Я не відпустила Луганськ, але я відпустила біль за ним», - Валентина Троян про Луганщину, професію та відповідальність

16 листопада в Україні відзначають День працівників радіо, телебачення та зв'язку. Напередодні свята в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн» журналістка, радіоведуча, представниця Інституту Масової Інформації по Луганській області Валентина Троян розповідає про свій шлях у професії, відповідальність, етичний бік роботи, ситуацію у регіональних медіа та виклики, що стоять сьогодні перед журналістами. До 2014 року вона працювала у Луганську у Луганській обласній державній телерадіокомпанії. Після переїхала до Києва, де працює здебільшого на радіо.

 - Валю, ви взагалі мріяли бути журналісткою?

 - Коли я вступала на факультет масових комунікацій, то вже не мріяла. Але коли була мала, до школи, то мені це було цікаво, саме телебачення. Я мамі казала, що я буду дикторкою центрального телебачення. Вона вислуховувала та просила про це нікому не розповідати.

 - Тренувалися працювати з «мікрофоном» у вигляді дезодоранту, як це робили, наприклад, співачки?

 - Ні, такого не робила, але казала, що буду дикторкою центрального телебачення. Коли вступала до вишу, то вже більше думала про те, що писатиму, а не що говоритиму. З 9 класу я писала матеріали, невеличкі новини до місцевої газети “Стахановское знамя”. Тому я не мріяла ні про радіо, ні про телебачення, я більше думала про газету. Але коли вступила, знала, як проходитимуть практики, тож вирішила пройти їх всюди – літо на телебаченні, літо на радіо, літо у газеті. Один раз прийшла на практику до судової адміністрації. Тоді там у пресслужбі працював наш викладач Олександр Михайлович Кошак. Він сказав, що у нього не показова пресслужба й домовився з колегами з інших пресслужб, де драйвовіше, щоб я подивилася, як все відбувається саме там. Тоді я ознайомилася, як працює пресслужба МНС, прикордонного загону, ЛОДА. На п’ятому курсі я проходила практику на телебаченні й після мені запропонували роботу. Там я і залишилися аж до 20214-го року. Це не було прям моєю мрією, проте я потрапила до своєї викладачки Олени Терещенко, яка там працювала. Вона змогла адекватно пояснити, що треба робити. Коли ти все розумієш, коли починає виходити – тобі стає цікавим те, що ти робиш.

Однак, коли почалася війна у 2014 році, я переїхала до Києва й шукала роботу саме на телебаченні. Знайшла. Але я там попрацювала 2 місяці. І зрозуміла, що хочу працювати не на телебаченні, а в журналістиці. Це принципово. І почала шукати іншу команду. Так я потрапила на «Громадське радіо».

 - Ви свідомо розділяєте телебачення та журналістику?

 - Звісно. Ти можеш просто «вляпатися» у телебачення і це не матимеме нічого спільного з журналістикою. Тут я більше маю на увазі роботу у ток-шоу, куди я потрапила.

 - Я згадую свій досвід, коли прийшла працювати з газети до інформагенції. І ось там був важливий досвід, проте бажано не на телебаченні….І теж часто чую думку про різницю напрямків. Як вважаєте, чому так?

 - Є стандарти журналістики. Зараз про це вже більше говорять. Саме про те, що ти маєш нести відповідальність за те, що робиш. Думати, які будуть наслідки після твого матеріалу. Конфліктно-чутлива журналістика стала актуальною. Я проходила такі тренінги ще у 2016 році, розуміла напрямок роботи. Проєкт на телебаченні, де я працювала, на мою думку – там були порушені саме етичні моменти щодо героїв. Я нікого не хотіла переконувати, просто пішла. Потім я, враховуючи мій подальший досвід роботи, побачила, що цей проєкт мав проблеми з Нацрадою саме у тому контексті, через який я і пішла.

І ще, до слова, про стандарти - не все, що ти знаєш, треба виносити на широкий загал. Знаю багато інформації, яку не озвучу. До прикладу, про полонених. Відповідальність має бути. Розуміння наслідків.

Робочі моменти

 - У Луганську не виникало таких думок?

 - Ні, не виникало таких думок. У мене був інший формат роботи на каналі у Києві, я працювала на ток-шоу. Тому деякі моменти я не могла прийняти. Але комусь з колег, можливо, подобається. У Луганську ж я працювала на новинах, сюжетах. Хоч вони і не мали масового впливу, я думаю, я часто порушувала етичні норми, не закриваючи блюром кров, а той жахливіші картинки. Це я говорю про свій проєкт «Патруль». Там, я думаю, таких помилок було багато. Я прийшла туди у 23 роки. Може, хтось має нормальний життєвий досвід у такі роки, я ж - ні. Зараз би я багато речей робила інакше. Шокуючим контентом я, напевно, травмувала частину глядачів. Якщо мені нормально бачити такі кадри, то комусь – ні. Тоді я цього не розуміла.

 Робота

 - Це при тому, що у Луганську ЛОТ вважався певним взірцем, школою телевізійників. Звідти багато журналістів потім пішло на приватні канали чи переїхало до Києва...

 - Тут, дивлячись на те, до кого ти потрапиш. Бо можна потрапити до, умовно, «зірки», профі, але вони не в змозі тобі щось пояснити, навчити. Мені пощастило, був баланс. Олена Терещенко викладала у нас багато дисциплін у виші, і не меншому навчила у роботі. Це розумна, цікава жінка. Для мене – то педагогиня, яка підходить мені на 100%.

Потім цей кримінал набрид, це треба дуже сильно таке любити, щоб знаходити драйв у такій тематиці. У мене настала помірна цікавість. А згодом я відчула, що починаю деградувати. А рух у щось інше там був не такий простий. Проте я підходила до керівника й озвучувала свої думки. Просилася у відрядження.

Перед самою війною моя колега пішла у декрет і мені віддали її проєкт «Земляки. UA» про цікавих людей Луганщини. До 10 випусків вдалося зняти навесні. І ще зняла 2 випуски, які планувала після відпустки зробити. У місті тривали активні бойові дії, Луганськ був окупований, а все одно шукала героїв. Хоч вже у межах міста. Бо не факт, що я б повернулася з того відрядження через безпекову ситуацію. Я пам’ятаю, що була вже у Києві, це 2014-й рік, осінь, і мені дзвонили герої, питали, коли вийде програма. Це до слова про оптимізм луганчан.

 - Давайте повернемося до переламного 2014-го. Як тоді дотримувалися стандартів у вас?

 - Коли почався у Києві Майдан, коли певні рухи почалися у нас, Родіон Мірошник (колишній український політичний діяч, колаборант, пропагандист, радник ватажка терористичного угруповання «лнр» у рф з 6 травня по 4 жовтня 2022, тодішній голова ЛОДТРК – ред.) зібрав нас у себе в кабінеті. Він теж не розумів, як розвиватимуться події. Можливо, він мав інформацію про певні наміри розгорнути події у Луганську в якомусь конкретному напрямку. Але він не був упевнений, чи саме так все й буде. Тому він сказав, що ми не даємо якихось суб’єктивних оцінок, даємо позицію Луганського Євромайдану, але й даємо позицію «Луганської гвардії». Я ходила на мітинги луганського антимайдану здебільшого, моя колега ходила на мітинги луганського євромайдану. Ми давали відеоцитати учасників «без купюр». У мене був проєкт тоді «Кредит довіри». Я їздила по районах області. Потім у районах теж почалася поляризація суспільства, поляризація серед місцевих політиків. Тому керівники рейонів теж боялися. Один з них так і сказав – «Я боюся до вас їхати, бо не знаю, яка влада прийде завтра». Це теж певною мірою сміливість – визнати свою слабкість.

Робочі моменти

Кілька разів ходила на мітинги «Руськой весни» до Луганської ОДА. Було цікаво спостерігати, як змінювався контингент. Перший мітинг відбувся десь на початку березня, там були бюджетники переважно. Не маргінали, здебільшого інтелігентні люди. А потім за тиждень вони вже були розбавлені якимись дядьками. І оцей мітинг у день народження Тараса Шевченка, я там не була, але Олександр Вовчанський зробив багато світлин. Оце була радикальна зміна. Абсолютно не той контингент, який був на самому першому мітингу. Мабуть, не було вже сенсу привозити тих бюджетників. Що ти з них взяти? Вони не агресивні, бити нікого не будуть. А це завезли агресивних людей, яких ніхто не шукатиме, якщо вони вчинять злочини.

 - З росії чи нашої області?

 - Можливо, і з росії. Скоріш за все, і звідти, і звідти.

Згадую, я ходила під захоплене СБУ. Був певний період, коли я працювала без вихідних. І в ті вихідні, коли захопили СБУ, керівник сказав відпочити. А у понеділок я прийшла до супермаркету у центрі і зустріла знайомого з міліції. Він купляв пиво. І він розповів про захоплення СБУ. Я про це не знала, бо у вихідний займаюся хатніми справами. Сказала йому, що не знаю нічого. І тоді той розповів, що він та частина колег вже пошили собі російську форму. Думаю, що хтось готувався заздалегідь. Проте багато правоохоронців не зрадили присязі та виїхали за наказом на підконтрольну уряду територію.

Згадую ще такий неприємний факт про місцевих антимайданівців. У лютому у мене загинув батько, я ходила у чорній хустці. Опитувала людей на тому Антимайдані. Вони причепилися до мене через хустку. Агресивні були. І саме вони почали ганятися за власними кореспондентами центральних каналів. Тоді і я, і колеги почали знімати логотипи телеканалів з мікрофонів.

 - Так, у ті часи представлятися було небезпечно. Коли ви вирішили поїхати?

 - Я поїхала 27 червня 2014 року. Офіційно взяла відпустку. Вже були обстріли, підвалу у будинку не було. Ми виїхали до моєї мами у Кадіївку. Керівництво вже на той момент сказилося (використовує більш жорстке слово – ред.), можете так і написати. І мене попросили домовитися про інтерв’ю з Юрієм Івакіним, «міністром МВД лнр». А отой чоловік з поліції, про якого я казала вище, він був його прессекретарем. Я подзвонила. Вони сказали приїздити до захопленої будівлі. Бо Івакін не виходив за периметр главку. Мій керівник сказав їхати туди. Поясню – я офіційний працівник державної телерадіокомпанії. Якщо ти пишеш на камеру, то це власність компанії. Умовно кажучи, відповіді на питання, що я б дійсно хотіла поставити, я б не отримала. Їхати сенсу не було. Я не хотіла псувати свою репутацію. Я сказала, що не поїду. Відправити він мене не міг. І він, до речі, сам не поїхав. Я вважаю, що через страх.

І після того я зрозуміла, що сенсу залишатися там немає. Все звелося до того, що війну почали висвітлювати однобоко. А свій проєкт про земляків я вже не могла робити.

 Валентина Троян

 - А раніше не виникало думок про Київ?

 - Можливо, десь у 2013 році. Ми довго чекали, щоб купити цей будинок у Луганську через юридичні моменти. У Луганську я не дивилася інші варіанти, бо закохалася у той будинок на все життя. Втім почала придивлятися до Києва. Був вибір – квартира у столиці або дім в обласному центрі. Квартира у столиці “не зачепила”. І тут дзвонять власники того будинку й  кажуть, що владнали проблеми з документами та готові продавати. І так ми купили. Я розуміла, що Київ – це раціональніше, але дуже хотілося жити у своєму будинку.

 - Одразу знайшли роботу у Києві?

 - Якийсь час я не працювала – могла собі дозволити. У лютому 2015 року я влаштувалася на той канал. І з травні того ж року у моє життя увійшло «Громадське радіо». Мені запропонували бути радіоведучою новин, але досвіду не було. Зрештою, звісно, він набувся. На той момент мені вже було важливо отримати гарні відгуки про керівника. І я про Кирила Лукеренка їх отримала, тому наважилась спробувати ведення радіоновин.

На роботі

 - Не було “ломки” за камерою?

 - У мене скандали були постійні ще на ЛОТі, тому ще не хотіла працювати у кадрі. Я хотіла писати сценарії, робити документалки. І ось «Громадське радіо» давало тобі все. Можна робити сюжети, знімати, вести ефіри, робити відео для ютубу. Конвергентна редакція. Тому ні, я не сумувала за телевізором. З нього просто збігла. Бо на одній роботі мене змушували йти у кадр, а на іншій – розійшлися у цінностях.

Студія Громадського радіо

 - Я часто помічаю, що луганські журналісти трохи розділилися на тих, хто повністю поринув в ніші тематики, змінив вектор, і тих, хто ніби застряг у Луганщині. Ви до яких відносите себе? Бо тематично видно, що рідна область не відпускає….

 - З цієї тематики мене остаточно висмикнуло саме «Українське радіо». Я не відпустила Луганськ, але я відпустила біль за ним у 2020 році. І мені стало легше. А «Українське радіо» висмикнуло з тематики, тому що працюю на ефірах з абсолютно різними темами.

 Робота, Київ

 - І стосовно другої категорії, у чому зараз полягає їхня місія?

 - Треба фіксувати події цих 10 років, що і роблять редакції релоковані з окупованих міст. Щоб люди могли знайти відповіді на питання, а чого у нас війна. І до того ж правоохоронців треба стимулювати час від часу.

 - Ще все частіше виникає питання – а для кого це робити? Громада роз’їхалася, територія знищена….

 - Я питала про це деякі редакції. Вони так і кажуть – ми працюємо для своєї громади, тому що люди роз’їхалися, але не хочуть втрачати зв'язок одне з одним, з громадою. Їм цікаво, що відбувається в окупованому місті, навіть у зруйнованому. Також є запит на вирахування колаборантів. У кожного видання своя аудиторія, тому вони спрямовані на тих, кому не байдуже, тих хто виїхав з окупації.

 - А які взагалі настрої?

 - Звісно, що є ті, у кого дуже пригнічений стан. До того ж криза кадрів. І не тільки через мобілізацію, а й через те, що багато людей йде з професії. Вони виснажені та не мають сил саме на журналістику. Але бачать сенс працювати десь у піарі – начебто близько до медіа, але менше навантаження на психіку, а гонорари більші. А хтось просто бере паузу. Їде за кордон, розповідає про Україну. Є ті, хто втомлені, але продовжує робити свою справу.

 - У вас був нещодавно пост про пам’ять. Що ви не хочете нічого забувати. А люди, на вашу думку, хочуть? Чи є зараз запит на пам'ять? Чи краще стерти та жити заново?

 - Треба усвідомити той факт, прийняти його, що люди здебільшого не хочуть знати/чути/думати про погане. Проте досвід тих, хто виїхав, теж різний. Хтось просто поїхав, бо не прийняв. А хтось пройшов полон, тортури. Працює з психологом.

 - І часто зрештує вдягає форму та йде воювати. Це певна моральна сатисфакція?

 - Для декого це може бути саме сатисфакція. Але мова не тільки про неї. Деякі показують ворогу, що з ними можна вчиняти так само, як вони з нами. І це важливо. Бо наш ворог іншого не розуміє. І притягувати росіян до відповідальності потрібно. За все, що вони нам принесли. Вони забрали життя цілих родин, забрали домівки, майно. І вони мають нести цю відповідальність. Росіяни там, де їм можна. Доти, доки не отримають відсіч. Наші області виявилися найбільш незахищеними, ближчими територіально до окупантів.

 - Так, у нас просто вкрали життя. А чи хотіли б ви повернутися після Перемоги туди?

 - Так. Я не поїхала б туди жити. Але для чого ми працюємо, воюємо – щоб мати можливість туди приїхати та самим вирішувати хочемо ми туди їхати, чи ні. Нас позбавили права вибору. Ми хочемо його повернути. І, за можливості, позбавити цього вибору росіян (сміється - ред.).

Луганськ, 2014 рік

 - Багато хто звинувачує наших журналістів, що ми програли пропагандистській машині росії. Після Перемоги чи є сенс ставати агресивніше, щоб побороти ті паростки, що посіяли окупанти у місцевих мешканців, які роками живуть під загарбниками?

 - Можна спробувати оцінити, чи є сенс. Якщо людина хоче жити у своєму уявному “російському мірі”, то хай живе, але не заважає жити іншим. За законами української держави.

 - Так, але багато хто з нас туди жити їхати вже не хоче. А вони продовжать бути вдома. І знов можуть привести до тієї ж влади проросійські сили. Бо 10 років жили під окупантами, в їхній бульбашці…

 - Працювати треба не з ними, а з тим, щоб таких політичних сил просто не було у переліку виборчому.

 - Чи бували у Сіверськодонецьку? Яким пам’ятаєте місто?

 - Мені дуже подобався Сіверськодонецьк, коли я приїздила туди у відрядження. Любила готель «Мир», кафешки.

 - Чи можете сказати, що вам пощастило з професією?

 - Не задумувалися над цим. У принципі, у світі багато цікавого, що можна спробувати. Але те, чим я займаюся, мене задовольняє абсолютно. Я вважаю, що журналістика – це цікаво, можемо обрати різні редакції, різні теми. Можна працювати за кордоном. Наша професія дає можливість побачити світ.

Я обрала журналістику через те, що вона дає змогу побачити багато чого у світі, а не себе у кадрі.