«Великі церковні свята ворог використовує для терору над мирним населенням». Інтерв'ю з капеланом Луганського прикордонного загону

Цьогоріч Великдень в Україні знову, як і у попередні роки, проходить на тлі війни. Для багатьох людей це свято лишається символом віри, а у нашому випадку – ще надії та опори. Надії на те, що цього дня замовкнуть гармати й ворог нарешті дотримається режиму тиші. Але поки бачимо, що бойові дії не вщухають, а наші військові залишаються далеко від родин, які щохвилини чекають на вісточку від них.

Про те, що означає це свято у воєнний час, як зберігати віру попри все, про помсту та любов ми поговорили з капеланом 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Мар'яном Тороповичем.

Отець Мар’ян – священник Української Греко-Католицької Церкви з 2019 року. Донедавна мав парафію на Львівщині, а з 2025 року доєднався до Луганського прикордонного загону.

 - Пане Мар’яне, поділіться вашою історією. Як Ви опинилися на Сході?

 - Передісторія мого капеланства є такою, що коли у 2014 році рф розпочала завуальоване вторгнення, я, бувши семінаристом духовної семінарії поїхав на Схід України. Подібні поїздки відбувались кожного року на різдвяні та великодні свята, ми їх називали - місії. Основним їхнім завданням є відвідини наших громад, які нещодавно були зареєстровані та перебувають на етапі формування спільноти, побудови храму. Для парафіян наша присутність була надзвичайно важливою, бо, дивлячись на молодих, енергійних, сповнених сил юнаків-семінаристів, що посвятили своє життя Богові, люди раділи за Христову Церкву, яка має майбутнє. Отож у ці буремні часи анексії Криму, подій на Донбасі та загрози з боку рф, ми, двоє семінаристів, вирушили до Сум, на місії до місцевої парафії. Прибувши до священника, ми найперше склали план, як послужити особовому складу Сил Оборони, які готувались до ймовірної загрози вторгнення, окопувалися, будували лінію оборони. Пам’ятаю, як зі священником поїхали на хлібокомбінат, щоб домовитися про паски й ними обдарувати воїнів. Судячи з позитивних емоцій у військових, тодішні місії були надзвичайно важливими. Іншого разу прибув на схід на запрошення капелана АТО на Різдвяні свята, до Краматорська. Там мав нагоду познайомитись із волонтерською групою “Краматорські бджілки”. Волонтери зробили Різдвяну зірку, взявши яку ми, колядуючи та віншуючи, відвідували наших захисників. Поділюсь однією із віншівок, яка відображає різдвяно-патріотичні настрої:

Сів горобчик на віконце,
тай гарно співає,
бийте хлопці москалів!
Христос ся Рождає!

Так Бог провадив мене від семінариста до священника, який за десять років після повернувся до війська в якості капелана 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса.

Мар'ян Торопович

 - Чи очікували на початку свого духовного шляху, що вас чекатиме така доля?

 - Під час Великого посту ми молимось Хресну дорогу, де наш Спаситель - засуджений, увінчаний терновим вінцем, падає, зносить зневагу, терпить біль, прибитий до Хресного дерева, на якому помирає. Подібний шлях проходить кожна людина - підняття, падіння, здобуття, втрата, захоплення, знеславлення. З цієї точки зору скажу, що всі ми проходимо власною “Хресною дорогою”. Все залежить від нас, чи дійдемо до кінця, де на нас чекає винагорода, у ближчій перспективі - реалізація себе, а в дальшій - воскресіння для вічності. Без Хресної Дороги не можливе воскресіння! Церква, відповідаючи на запит суспільства щодо жорстокої, несправедливої війни, вбивств мирних жителів, руйнувань міст і сіл, молиться “Хресну дорогу моєї України”, яку кожен громадянин повинен гідно пройти.

Розуміння власної відповідальності за процеси, що відбуваються довкола мене, це запорука моєї духовної формації, яку я пройшов у духовній семінарії. Формування мене як священника зайняло близько 10 років. Це, власне, стаціонарне навчання, вибір стану, розвіювання сумнівів. Сам процес формування у семінарії є досить важким, адже включає виміри: людський, пастирський, інтелектуальний та духовний. Будній день семінариста: підйом о шостій, о пів на сьому - Божественна Літургія, опісля сніданок, навчання. Тобто основа - це молитва, яка чергується з навчанням або фізичною працею. Фраза святого Бенедикта Нурсійського “Ora et labora” (молися і працюй) буде доречною. Духовне зростання у семінарії відкриває правду про актуальний світ і заохочує до всебічного служіння Богові та ближньому. Тому бути зі своїм народом у найважчі хвилини, разом пережити всі випробування, проповідувати Євангеліє - для мене є можливістю реалізувати себе.

 Мар'ян Торопович

 - Розкажіть читачам, у чому саме полягає діяльність капелана у війську

 - Діяльність військового капелана спрямована для реалізації військовослужбовцями їхнього віросповідання шляхом задоволення релігійно-духовних потреб. Найперше - це молитва та організація Богослужінь, літургії, молебнів, панахид. Також це душпастирська праця, яка включає безпосередню роботу з кожним військовим, релігійно-просвітницьку діяльність. Остання включає ознайомлення із церковною термінологією, значенням свят тощо. Ще соціально-доброчинна діяльність, тобто налагодження співпраці з благодійними організаціями.
Наскільки Великдень - складний чи, навпаки, піднесений період у війську? Бо багато маніпуляцій йде якраз на цей час – якісь перемир’я, перемовини, призупинення вогню. Але досвід показує, що цього не стається і віра у це краще може втрачатися. Яка ваша думка з цього приводу?

Свята роблять життя яскравішим, розбавляють сірі будні. У людей у військовому однострої велика потреба у них, адже так воїни отримують промінчик надії, що скоро повернуться до своїх домівок, рідних. У неділю входу Господнього у Єрусалим підійшов до мене офіцер і питає, чи маю я вербу з собою, кажу - «Ні, бо тільки що подарував». А він відповідає - «Якби мали, то могли трохи побити мене й вже б настрій покращився». Думаю собі над цими словами й розумію, що тут справа не у вербі, а у спогадах про те, з ким ця дія відбувалася. Подібно з Великоднем, ми згадуємо собі місце святкування, людей і хочемо повернути ці моменти. Тому свята стають неначе заохоченням до ще більшої посвяти себе військовій справі, бо є розуміння, що від моїх дій залежить, чи наступить мир.

 - Як відзначають Великдень на передовій? Як відбувається освячення пасхальних виробів та як готуєтесь цього року?

 - Маю досвід святкування Великодня з військовими, ще в якості семінариста, тобто цивільної людини. Цьогоріч освячувати паски розпочну зі страсної п'ятниці, щоб продовольча служба встигла доставити на найвіддаленіші позиції. У суботу зранку до сходу сонця вирушаю зі свого місця проходження служби на підрозділи, це займе цілий день. У неділю Воскресіння Христового освячення буде відбуватися у пункті постійної дислокації та околицях неподалік. Управління, штаб, відділи. Щодо традицій, то вони ще формуються, але основа - це великодній сніданок, на якому ділимось свяченим яйцем. Обов'язково відвідаю командира загону, де прочитаю Євангеліє, скажу проповідь, помолюсь молитву на освячення й урочисто заспіваю гімн “Христос Воскрес!”. Опісля відбудеться великодній сніданок, на початку якого командир загону скаже своє слово. У військових Великдень – як підбивання підсумків та побудова планів. Так було у кожній нашій сім'ї, що голова родини дякував Богові за пройдений час, ділився роздумами та просив благословення для сім’ї. Військовий колектив - це теж велика дружня сім’я, де на місцях кожний керівник буде так діяти, звертаючись до особового складу.

 - Щодо безпекових питань. На фронті існують чіткі інструкції порядку та поведінки військовослужбовців. Як це впливає на службу?

 - Насправді капелан не молитиметься урочистих богослужінь. Перше - безпекові заходи, недопущення скупчення людей, друге - обмаль часу, адже лінія фронту велика, потрібно пересуватись транспортом на великі відстані. У цій ситуації Церква ставить на перше місце людину, а потім форму поклоніння Богу. Найперше - користь для людини, дати їй духовних ліків. Комусь достатньо почути радісне привітання “Христос Воскрес!”, для когось впаде кілька крапель свяченої води й обличчя засяє усмішкою. Хтось інший запитає, чи не має з собою Плащаниці, хтось скаже, що хоче до сповіді. Я як священник маю відчути цю потребу, щоби всім послужити й нікого не оминути.

 Мар'ян Торопович

 - Чи може таке бути, що молитви читатимуть по рації чи комунікаційних зв'язках, як це було за часів карантину?

 - Наразі такого запиту не було – на молитву через засоби зв’язку. Але якщо буде така потреба – це буде реалізовано. Великдень - це особливий час піднесення, люди, не до кінця розуміючи, у цей день прагнуть прославити Бога. Часто бійці діляться своїм досвідом, як вони виходили з ситуації - «У нас не було можливості освятити паску, я взяв свячену воду і, як міг, так і благословив». Тому я готовий і у такий спосіб послужити, головне - щоб був запит. Це показує важливість обряду.

 - Чи будуть освячувати паски майже на «нульових»позиціях?

 - Виїзди на першу лінію оборони несуть за собою наслідки, а саме - можливе викриття особового складу на позиціях, ймовірність скидів вибухівки на транспорт. Тобто наражати себе та військовослужбовців на небезпеку. Тому для того, щоб кожен міг отримати освячену пасочку, чин освячення проведемо завчасно й продовольча служба передасть на підрозділи. Безпосередня зустріч з оборонцями обов'язково відбудеться, з урахуванням усіх безпекових моментів, щоб передати також і дух свята. На освячення збиратимемося маленькими групами осіб, за великодній кошик нам слугуватиме кевларова каска.

 Мар'ян Торопович

 - Кожного року виникають суперечки, чи передавати на фронт продукти, бо вони можуть зіпсуватися. Деякі закликають активніше донати, а не передавати торби зі смаколиками. Ваша думка?

 - Моя думка звучить так: «Я в Силах Оборони, або для Сил Оборони!» Необхідно донатити на фонди, надсилати посилки. Донати пришвидшують закупівлю озброєння, дронів, а це - збережені життя. Посилка на ім’я конкретної особи чи підрозділу допомагає уникнути самотності, покинутості, забутості. Нагальної потреби в продуктах немає. Натомість більше є потреба в увазі, яку можна виразити різними способами, наприклад через телефонний дзвінок, дитячий малюнок, атрибут свята, продукти, які довго зберігаються, солодощі. Мені часто передають вервечки, образочки, мене такі моменти розчулюють і тримають в строю. При нагоді обдаровую вервечками особовий склад, додавши кілька слів доброти, побажання. Тоді бачу, як над виснаженим військовослужбовцем умовно сходить сонце й обличчя світиться.

Щодо заохочення молитви на вервечці, скажу з власного досвіду. Настають моменти, коли розлуку за сім’єю нічим не можу заспокоїти, тоді беру до рук вервечку та починаю молитися за дружину та своїх діточок. Під час молитви настає такий стан, що тілом я за тисячу кілометрів від дому, а психологічно, душевно - біля них. Тобто ми телефоном спілкуємось, знаю, як пройшов день, чим займались, що переживали. І, завдяки молитві, приходить відчуття, що я був біля рідних. Тому з власного досвіду заохочую молитись до нашої небесної Матері Пресвятої Богородиці та просити у своїх намірах, адже «ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла».

 - Які відмінності впадають в око людей з різних регіонів стосовно віри? Адже у загоні представлені військові з усіх областей України

 - Влучним тут буде вислів Блаженнішого Святослава: «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!»

Україна стоїть! У різні історичні часи ворог хотів поділити українців між собою. Вдаючись до різних причин, аби посіяти ненависть. У тому числі це були дії, щоб спровокувати релігійні війни. Бог зберіг нас від такого сценарію.

Україна бореться! Радіє моя душа, коли бачу молитву у Софії Київській, біля ікони Оранта «Нерушима стіна», як предстоятелі Церков і релігійних організацій моляться за Україну, за її військо, за правління. З нами Бог, ми переможемо!

Україна молиться! Найперше - це молитва матерів. Воїни діляться, що не мають часу на молитву, але відчувають духовний захист, цим захистом є молитва мами. Зустрічав двох військових з позивним «Капелан». Один з них ділився, що в неділю чи свята вмикає трансляції богослужінь, інший каже, що молиться завжди перед важливими військовими справами.
Справді у нас проходять службу люди з усіх куточків України, ми різні, але всі об'єднані ідеєю справедливого миру та Перемоги України, опишу це так «Єдність в різноманітті».

Мар'ян Торопович

 - Є такий вираз - на кораблі, що тоне, невіруючих немає. Наскільки сьогодні віра тримає на передовій? Яке ставлення до релігії? Люди вірять, зневірюються чи починають вірити, навіть не релігійні?

 - З більшістю попередньо незнайомих мені осіб розпочинаю діалог про ставлення до віри. На що мені зазвичай відповідають – «Я побував у такій кризовій ситуації, у такому страху, що я почав молитися, навіть цього не усвідомлюючи», або «Я був в такому місці, де навіть не хотівши почнеш молитися». Зустрічав також військовослужбовців, які відносили себе до атеїстів. Завжди пропоную дати Богові можливість діяти у власному житті.

 Мар'ян Торопович

 - Чи є зараз у суспільстві проблема безнадії? Як виходити з такого стану?

 - Маємо стати людьми дії. Інша назва загону, де я є капеланом, - гвардія наступу «Помста». Мав цікаву розмову з одним офіцером, він питає: «Наш загін називається «Помста», а ви прийшли сюди як християнський капелан. Чи це не суперечить моральним цінностям вашої віри?» Відповім так - на даному етапі помста нам потрібна для боротьби, тому що вона є рушійною силою наших дій. На основі попереднього досвіду відносин з ворогом допомагає запобігти геноцидам, війнам, репресіям, адже ворог завжди кат, а ми - жертва. Це можливість нашого покоління вийти зі стану жертви завдяки помсті ворогу та жертовній любові до ближнього, адже «немає більшої любові, як віддати своє життя за друзів» ( Ів. 15. 13).

Що можу побажати нашому тилу, мирним мешканцям, які не беруть безпосередньої участі у бойових діях, тим, хто підтримує Україну у цій боротьбі, - мати помсту, виражаючи її своєю дією. Хтось - працею для економіки, хтось - піснею для мистецтва, хтось - навчанням підростаючого покоління, хтось - маючи фах, прийти в центр рекрутингу та стати до лав оборонців. Натомість любов даруймо дітям, нехай мають щасливе дитинство та зростають у любові, вони - наше майбутнє.

 Мар'ян Торопович

 - Як ви вважаєте, чи дотримається цього Великодня росія режиму тиші?

 - Важко сказати. Хоча в історії були приклади, зокрема випадки неофіційного припинення бойових дій на західному фронті Першої світової війни напередодні Різдва 1914 року. Люди виходили на нейтральну смугу, обмінювалися привітаннями, підкреслюючи, що війна не є чимось бажаним.

На основі спостережень за діями окупантів, можу ствердити, що на папері можна побачити підписані зобов'язання, а на практиці - цинічні людиноненависницькі дії. Великі церковні свята ворог використовує для терору над мирним населенням, про що свідчить завданий удар балістичною ракетою по центру Сум на Вербну неділю. росія грає багатоходову гру. Наприклад, якщо буде досягнуто перемир'я, боюсь, що ворог випередить нас і накопичить більшу силу особового складу та засобів ураження. Тому не сподіваймося, що ворог стане добрішим, людянішим, а черпаймо силу від Бога, людей, природи. Святкуймо свято Великодня з надією що Воскреслий Ісус Христос благословить нашу визвольну боротьбу.

На завершення розмови хочу завершити фразою Андрея Шептицького – «Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну».