Обличчя зради: відомі постаті з Луганщини, які стали на антиукраїнський шлях

34 роки тому Україна стала незалежною. Майже третину цього часу триває війна, яка змусила українців пізнати страшну ціну свободи.

Луганщина, на жаль, стала одним з найболючіших символів цієї боротьби: у 2025 році не окупованою залишається лише маленька частинка території області. Проте втрачати Луганщину Україна почала ще задовго до того, як на її землю прийшли російські танки. І провідну роль у цьому зіграли місцеві еліти.

Довгі роки вони безперешкодно поширювали в регіоні російську пропаганду, загравали з москвою або ж керувалися її прямими вказівками. І те, що спочатку здавалося політичними маніпуляціями, згодом обернулося на справжню зброю та тисячі смертей.

Прикро визнавати, але деякі з цих діячів мали реальний вплив, авторитет та медійну підтримку на національному рівні. І мова не лише про Олександра Єфремова чи Юрія Бойка, кого й так часто згадують у контексті російської експансії.

У цьому матеріалі SD.UA зібрав інформацію про інших відомих уродженців Луганщини, які отримували підозри чи обвинувачення в антиукраїнській діяльності, перебувають під санкціями, мають громадянство рф або втекли з України, залишивши свою країну на поталу ворогу.

Спірідон Кілінкаров

  

Спірідон Кілінкаров – український політик, функціонер Комуністичної партії України. Народився 14 вересня 1968 року в Луганську.

Народний депутат V-VII скликань від КПУ (2006-2014), працював у комітетах з євроінтеграції, соціальної політики, а у 2012 році став головою комітету з регіональної політики, будівництва та житлово-комунального господарства.

Довгі роки Кілінкаров очолював Луганський обком КПУ та змагався з місцевим угрупуванням Партії регіонів за вплив у регіоні. У 2010 році на виборах міського голови Луганська він програв «регіоналу» Сергію Кравченку з відривом у 21 голос, звинувативши переможця у фальсифікаціях.

Ще до подій 2014 року Кілінкаров неприховано просував меседжі російської пропаганди, зокрема, про єднання з «братніми народами». Так, на одному з комуністичних свят, які у Луганську регулярно й з розмахом відзначав місцевий обком, Кілінкаров заявив, що завдання комуністів – «сначала вместе с Партией регионов выбросить из парламента националистов, а затем победить Партию регионов и выбросить из парламента всех капиталистов».

«А программа-максимум – построение вместе с братскими народами нового союзного государства с правом народов на самоопределение», – казав комуніст.

Під час Революції Гідності Кілінкаров очікувано підтримав пакет «диктаторських законів» 16 січня. А з початком заворушень на Сході коментував процес перемовин з сепаратистами, які блокували луганське СБУ.

Вже під час активних бойових дій влітку 2014-го з’явилися повідомлення, що на його дачі у Стукаловій Балці знайшли РПГ і гранати, хоча сам Кілінкаров заявляв, що зброю підкинули, називаючи це «провокацією».

У коментарях ЗМІ він, в унісон з російськими пропагандистами, заявляв: те, що відбувається у країні – «результат непрофесіональної діяльності політичної еліти України та втручання США»:

«Люди не хочуть воювати один з одним. Навіщо влаштовувати все це? Хто це робить? Це роблять політики, це роблять американці, які сьогодні фактично є ініціаторами всіх цих ситуацій конфліктних».

Натомість у 2016 ще один луганський політик – Володимир Ландик – стверджував, що Кілінкаров разом з головним «регіоналом» Олександром Єфремовим безпосередньо причетний до створення самопроголошеної «лнр».

«Ніхто задарма нічого не робив, усі ці рухи сепаратистські фінансувалися. Слідству потрібно пройти весь ланцюжок, з самого низу: і докази приведуть спочатку до місцевих регіоналів і комуністів, а потім – до Єфремова», – заявив він.

Як приклад Ландик навів випадки блокування українських військ на станції Вільхова та у Старобільську навесні 2014 року. У першому випадку, за словами Ландика, це робили активісти Партії регіонів, у другому – «м'ясники й таксисти за гроші компартії».

«Схожі акції були всюди у Луганській області: у Рубіжному, Сіверськодонецьку, Лисичанську. Людей частково давала Партія регіонів, а платив за це Спірідон Кілінкаров», – заявив Ландик.

Також він стверджував, що особисто бачив, як Кілінкаров давав пакет з грошима першій секретарці Рубіжанського міськкому КПУ Неллі Задираці, яка потім стала посадовицею в уряді самопроголошеної «лнр». Сам Кілінкаров, казав Ландик, отримував гроші у Києві від голови Компартії України Петра Симоненка.

У 2016-му Кілінкаров вже багато часу проводив у москві. Перед цим він заявив про недовіру Симоненку та відмовився долучитися до нової організації «Ліва опозиція». Його зняли з посади, а обком партії розпустили рішенням партійного центру.

Переїхавши остаточно до росії, політик став «експертом по Україні» у пропагандистських проєктах «Час покаже», «Вечір з Володимиром Соловйовим», «60 хвилин», «Своя правда» тощо.

У телестудіях він дотепер коментує події в Україні та світі з позицій кремлівської риторики: критикує українську владу як «слуг Заходу», виправдовує воєнні злочини росіян та поширює фейки про ЗСУ. Також він веде власний телеграм-канал, де публікує «аналітику» у тому ж дусі.
Крім того, у 2024 році колишній український нардеп став членом опікунської ради благодійного фонду «СВОИМ», який підтримує російських військових.

У 2023 році Кілінкаров як «проросійський політик, який після 2014 приєднався до пропагандистської діяльності, спрямованої на дискредитацію України», опинився під санкціями РНБО України.

Попри це, про порушені кримінальні провадження в Україні щодо антиукраїнської діяльності Кілінкарова наразі невідомо.

Андрій Портнов

Андрій Портнов – український юрист, політик і державний діяч, який був народним депутатом від БЮТ, а потім обіймав ключові посади в адміністрації президента Януковича.

Народився 27 жовтня 1973 року у Луганську, заочно закінчив юридичний факультет СНУ ім. Даля. Ще навчаючись у виші, почав працювати юристом у приватних фірмах, а у 1997 перебрався до Києва, де зробив стрімку кар’єру у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку – структури, яка тоді займалась корпоратизацією українських держпідприємств.

У комісії Портнов працював на різних посадах, переважно – керівних, до 2005 року, за виключенням перерви у 2001-2003 роках. У цей період він заснував юридичний бізнес, діяльність якого пов’язували з низкою гучних рейдерських захоплень майна у 2000-х. А встановлені тоді корисні контакти, за словами опонентів, дали можливість Портнову навіть після Революції Гідності «отримати інструмент впливу на генпрокуратуру та маніпуляцій громадською думкою».

За свідченнями звинуваченого у держзраді екснардепа Олега Царьова, юридична компанія Портнова була залучена практично до всіх корпоративних війн в Україні, працюючи то на одній, то на іншій стороні. Замовниками були олігархи або політики – перші особи в країні.

На політичну стежку Портнов ступив разом із партією «Батьківщина» Юлії Тимошенко, де опікувався юридичним напрямком. Саме від «Батьківщини» Портнов двічі обирався народним депутатом у Верховну Раду (2006-2010 роки).

«За часів Юлії Тимошенко Андрій Портнов став настільки впливовим депутатом від БЮТ, що він допомагав Тимошенко створювати газовий контракт з путіним - кабальний, про поставки газу в Україну. Той газовий контракт, коли нам путін задрав дуже сильно ціну, а потім з Януковичем вже домовився про те, що надасть певну знижку на газ, і за це Україна залишить російський флот в Севастополі. Наслідки чого ми всі знаємо», – казав засновник проєкту «Наші гроші» Юрій Ніколов.

Після поразки Тимошенко на президентських виборах 2010 року Портнов перейшов на сторону колишніх опонентів і став заступником глави Адміністрації президента Януковича. У цій команді луганчанин опікувався питаннями судової системи й отримав величезний вплив на ключові політичні процеси в країні.

Портнова вважають одним з головних авторів концепції, яка забезпечила для Банкової лояльність судової гілки влади. Тому, як за участі цього політика в українській судовій системі сформувалась каста «своїх», та хто до неї увійшов, присвячене велике розслідування проєкту «Схеми».

«Уряд США запровадив санкції проти Андрія Портнова у 2021 році через «торгівлю впливом на українські суди». Українське правосуддя до експосадовця так і не дотягнулося», – резюмують журналісти у матеріалі.

У січні 2014 року Верховна Рада ухвалила низку законів, що суттєво обмежували права і свободи громадян. Їх назвали «диктаторськими», а серед ймовірних розробників і натхненників згадували саме Портнова. Хоча той заперечував авторство, він все ж підтвердив, що звіряв ці документи для Януковича.

Після втечі шефа у ростов, Портнов теж покинув Україну: жив спочатку в москві, потім - у Відні.
У березні 2014 року Європейський Союз запровадив санкції проти 18 громадян України, підозрюваних у незаконному привласненні державних коштів та причетності до порушень прав людини. Серед них був і Портнов. У березні 2015 року ЄС продовжив санкції, проте вилучив зі списку Портнова.

В Україні впродовж 2014-2018 років стосовно нього відкрили низку кримінальних проваджень щодо зловживання владою, розтрати майна, незаконного збагачення тощо. Проте жодне з них не призвело до обвинувальних вироків.

Так, у 2018 році ГУ СБУ у Криму розслідувало справу за статтею «державна зрада» щодо причетності Портнова до окупації Криму. Через рік суд визнав це недостовірною інформацію, а СБУ справу закрила.

А у 2019 році Портнов повернувся до Києва й розгорнув потужну інформаційну кампанію: подавав заяви проти тодішніх посадовців, погрожував журналістам судами та подав низку заяв до Державного бюро розслідувань проти п’ятого президента Петра Порошенка.

Після початку повномасштабного вторгнення Портнов знову виїхав з України, а у травні 2025 року його застрелили в Іспанії.

Родина Королевських

  

Наталія Королевська – колишня народна депутатка, міністерка соціальної політики часів Януковича та одне з найбільш впізнаваних облич проросійського крила української політики.

Народилася Королевська 18 травня 1975 року в Красному Лучі (нині – Хрустальний) Луганської області. Закінчила СНУ ім. Володимира Даля. Цікаво, що під час її міністерської каденції у пресі розгорівся скандал довкола нібито незаконного диплома Королевської.

У політику вона прийшла в середині 2000-х як представниця регіональних бізнес-груп. Спочатку була депутаткою Луганської облради від Партії регіонів, а вже у 2006 році вперше потрапила до Верховної Ради від Блоку Юлії Тимошенко.

Під час другого прем’єрського строку Юлії Тимошенко ЗМІ називали Королевську кураторкою вугільної галузі. Міністром вуглепрому тоді був призначений Віктор Полтавець – колишній «генерал» ДП «Луганськвугілля», який вважався людиною Королевської. Цей тандем, як писали розслідувачі, народив схему збагачення на вугіллі, добутого на нелегальних копанках Донбасу.

«Суть співпраці полягала в тому, що дешеве нелегальне вугілля, видобуте на копанках Королівської, постачалося на державні шахти, видавалося за державне і дотувалося з держбюджету. Дотації, як неважко здогадатися, йшли зовсім не гірникам, а Наталії Юріївні та її діловим партнерам», – згадує в одному з матеріалів журналіст Денис Казанський.

У 2011 році Королівська очолила Українську соціал-демократичну партію (крило БЮТ). Через деякий час Королевську виключили зі складу парламентської фракції Блоку Юлії Тимошенко, звинувативши у співпраці з режимом Януковича. Слідом за цим УСДП виключили зі складу БЮТ.

На основі УСДП Королевська спробувала створити власний політичний проєкт «Україна – Вперед!». Тоді луганчанка завірила, що залишається в опозиції до Банкової та продовжить боротьбу за звільнення Тимошенко, яка знаходилася під слідством.

Кампанія партії супроводжувалася масштабною зовнішньою рекламою та гаслами про «нову якість політики», проте політсила набрала лише 1,58% голосів на парламентських виборах 2012 року.

А вже за кілька місяців після поразки Королевську призначили міністеркою соціальної політики в уряді Миколи Азарова. У цьому кріслі вона не пробула й двох років. Рада звільнила Королевську у лютому 2014 року, а перед голосуванням народні депутати зазначили, що діяльніст Міністерства соціальної політики під керівництвом Королевської була найбільш корумпованою за всю історію.

Після Революції Гідності Королевська виступала в амплуа «миротвориці», працювала під гаслами захисту інтересів жителів Донбасу.

На парламентських виборах 2014 року вона увійшла до складу проросійського «Опозиційного блоку», а згодом – до «Опозиційної платформи – За життя» разом із чоловіком Юрієм Солодом (ще одним уродженцем Луганщини – ред.).

Її виступи регулярно транслювалися на телеканалах кума путіна Медведчука «112», ZIK, NewsOne. У них вона закликала «припинити війну», «почути Донбас» – у тоні, який повністю збігався з кремлівською риторикою.

Королевській вдалося залишатися у Раді до повномасштабного вторгнення рф, попри те, що вона стала фігуранткою кількох журналістських розслідувань щодо бізнес-зв'язків з ОРДЛО.

Так, у 2015 ексміністерку перевіряли на причетність до фінансування тероризму після того, як бойовики звинуватили ватажка самопроголошеної «лнр» Ігоря Плоницького у крадіжках вугілля та назвали ставлеником Королевської. Нардепка Ірина Геращенко тоді заявила, що луганчанка «продовжує заробляти на нелегальних копанках». Генеральна прокуратура України ініціювала досудове розслідування, яке у 2019 році припинили через відсутність складу злочину.

Також у 2017 році журналісти викрили схему, за якою Наталія Королевська та її чоловік Юрій Солод організували вивезення металобрухту з України через окуповану частину Донбасу до росії, використовуючи фірми-прокладки та офшори.

У січні 2023 року Королевська та її чоловік Юрій Солод склали мандати народних депутатів. Цьому передувала інформація про те, що кількох нардепів, включаючи подружжя, планують позбавити мандатів через наявність російських паспортів.

Незадовго до того журналісти програми «Схеми» опублікували розслідування, яке стосувалося незадекларованої елітної нерухомості у підмосковʼї, якою Королівська володіла ще з 2005 року.

17 лютого НАБУ та САП повідомили Королевській про підозру щодо недостовірного декларування майна – земельних ділянок під Києвом, квартир та об'єктів у росії на суму понад 4,3 млн грн. Згідно з офіційним повідомленням НАБУ, справа розслідувалася за ч. 1 ст. 366-2 ККУ. У червні 2023-го НАБУ оголосило Королевську в розшук.

У грудні 2023 року САП перекваліфікувала підозру: виявили нові факти – оцінка незадекларованого майна сягнула вже 13 млн грн.

У лютому 2025 року Наталія Королівська потрапила у санкційний список РНБО «за участь в інформаційних кампаніях, спрямованих на підрив обороноздатності України, просування антиукраїнських наративів та легітимізацію збройної агресії російської федерації».

За даними медійників, після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Королевська з чоловіком перебралася до ОАЕ, де придбала нерухомість. Деякі джерела стверджували, що колишня нардепка підтримувала зв’язок з парламентською групою «Платформа за життя та мир» та відповідала за її зв’язок з росією.

Звісно, цей блок буде неповним без згадки про Костянтина Королевського – старшого брата Наталії Королевської. Як і вона – уродженця Красного Луча (Хрустальний).

  

У 1990-х Королевський був пов'язаний з низкою підприємств, зокрема, фірмою «Новотроніка» та компанією «Етко» (пізніше - «МЕТА»), яка спеціалізувалася на торгівлі вугіллям та металобрухтом. Одночасно разом з ним у «ЕТКО» працювала і його сестра.

Наприкінці 90-х Королевський переїхав до росії, де зробив кар’єру в держслужбі – зокрема, у 2010-2011 роках обіймав посаду заступника міністра регіонального розвитку рф у команді путіна.

Як писали ЗМІ, після 2014 року Королевський розвивав бізнес в окупованому Криму. А у 2024 році розслідувачі з’ясували, що особи, пов’язані з Наталею та Костянтином Королевськими, після початку війни взяли під контроль приміщення колишніх гіпермаркетів «Епіцентр» у тимчасово окупованих Луганську та Мелітополі. Там розмістилися магазини, які продовжують працювати вже під російською юрисдикцією.

Павло Губарєв

  

Павло Губарєв – український колаборант, один з лідерів сепаратистського руху, «народний губернатор» Донеччини у 2014 році.

Народився 10 березня 1983 року у Сіверськодонецьку у родині працівників «Азоту». Там він виріс та здобув середню освіту, а згодом навчався в Донецькому національному університеті, здобувши ступінь історика.

У 2000-х роках працював у рекламному бізнесі, зокрема, очолював компанію, яка займалася рекламними послугами у Донецьку.

Ще в юності вступив до російської ультраправої воєнізованої організації «Російська національна єдність». Пізніше почав робити перші кроки у місцевій політиці.

У 2006 році Павло Губарєв став депутатом Куйбишевської райради Донецька, де очолив фракцію блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція». Тоді ж він керував громадською організацією «Європейський вибір» й активно виступав проти НАТО, зокрема, брав участь у протестах у Феодосії. За його ініціативою Куйбишевський район Донецька проголосили «територією без НАТО». У 2007 році Губарєв склав депутатський мандат через конфлікти з місцевими чиновниками.

Після Революції гідності, у лютому-березні 2014 року, на тлі загострення проросійських настроїв у Східній Україні, Павло Губарєв став активним учасником сепаратистського руху.

1 березня 2014 року на мітингу в Донецьку його обрали «народним губернатором» Донецької області. Цей неофіційний титул давав йому можливість виступати від імені місцевих радикалів. У своїх виступах Губарєв наполягав на проведенні референдуму про відокремлення Донбасу, заперечуючи легітимність української влади.

6 березня 2014 року Губарєва затримала Служба безпеки України та поліція за підозрою в сепаратизмі й спробах повалення конституційного ладу. За два місяці його звільнили в обмін на захоплених українських офіцерів СБУ.

Після звільнення він залишився на окупованій території та продовжив підтримувати сепаратистський рух, беручи участь у формуванні та координації проросійських угруповань. Створив свою партію «Новоросія» та виступав за об’єднання окупованих українських територій в однойменне утворення.

Протягом 2015-2017 років Губарєв втратив вплив у «днр», його поступово витіснили більш одіозні особи. Однак він ще деякий час продовжував спроби просунутися у місцеві владні кола, брати участь у пропагандистських заходах, підтримувати та просувати ідеї «русского мира».

У 2017 році СБУ відправила до суду обвинувальний акт щодо Губарєва за п’ятьма статтями:

• ч. 1 та ч. 3 ст. 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади);
• ч. 2 ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканість України);
• ч. 1 ст. 28 (вчинення злочину злочинною організацією);
• ч. 1 ст. 294 (масові заворушення)
• ч. 1 ст. 258-3 (створення терористичної організації) Кримінального кодексу України.

Крім того, Губарєва вносили до санкційного списку ЄС за підтримку терористичних формувань і дестабілізацію України.

З початком повномасштабної війни росії проти України у 2022 році він публічно підтримав російську агресію та долучився до лав окупаційної армії. Заявляв, що для перемоги росії доведеться «знищити стільки людей, скільки потрібно».

Його дружину Катерину Губарєву навесні 2022 року окупанти призначили заступником гауляйтера Херсонської області. За свідченнями її чоловіка, вона причетна до викрадення та вбивства людей, які виходили в Херсоні на мітинги за Україну.

У 2023 році Губарєв разом з російським терористом Ігорем Стрєлковим (Гіркіним) заснував «Клуб гнівних патріотів». Ідеологічно клуб виступав за підтримку вторгнення росії в Україну, проте критикував дії російського керівництва за недостатню рішучість і неефективність ведення бойових дій.

Після арешту Гіркіна в липні 2023 року клуб фактично розпався, а Губарєв став публікувати у мережі компромат на колишнього соратника щодо його діяльності у Донецьку у 2014 році.
Згодом визнав, що росія в 2014 році вводила регулярну армію на Донбас і докладно розповів про те, як готувалося це вторгнення.

Зараз Губарєв затято критикує російське командування за великі втрати російських військ в Україні. А нещодавно – взагалі назвав повномасштабне вторгнення росії в Україну помилкою і зрадою та заявив, що у російської влади «немає стратегії».

Василь Волга

Василь Волга – колишній військовий і бізнесмен, народний депутат, ексголова Держфінпослуг часів Януковича та лідер забороненої в Україні партії «Союз лівих сил».

Народився 5 березня 1968 року в Сіверськодонецьку у сім’ї військового. Сам певний час служив у збройних силах колишнього срср та росії. Після звільнення з армії переїхав до Києва.

У столиці займався бізнесом, а трохи згодом перемкнувся на громадську й політичну діяльність як голова партії «Громадський контроль». У 2004 році він навіть балотувався у президенти України, але не набрав і пів відсотка голосів.

У середині 2000-х Волга влився у ліву тусовку, об’єднавши свій проєкт з Соціалістичною партією України. За списками СПУ у 2006 він став нардепом, але невдовзі президент Ющенко розпустив це скликання парламенту, а на наступних виборах СПУ до Ради не пройшла.

На той час Волга, змагаючись за лідерське крісло, перебував у відкритій конфронтації з очільником СПУ Морозом. Після поразки партії на виборах розірвав відносини з соціалістами та створив власний політичний проєкт «Союз лівих сил».

Партія декларувала «нейтралітет» України, проте одночасно агітувала за добросусідські відносини з росією, просувала ідею про необхідність надання українським регіонам «ширших прав» та виступала за надання російській мові статусу другої державної.

«Коли у вересні 2008 року видання «Комерсант» поцікавилося у політика, як він ставиться до того, що його «Союз лівих сил» називають проєктом кремля, він не довго мудрував з відповіддю: «Для мене це велика честь. Якщо хтось вважає нас проєктом кремля, то я прийму таке визначення з великим задоволенням», – згадує «Главком».

У 2009-му, готуючи ґрунт до наступних виборчих перегонів, «СЛС» разом з Компартією та ще кількома політсилами увійшла до складу Блоку лівих. Натомість лідерка Прогресивної соціалістичної партії Наталія Вітренко відмовилася від співпраці, назвавши «Союз лівих сил» комерційним проєктом Партії регіонів.

У 2010 році президент Віктор Янукович призначив Волгу головою Держкомісії з регулювання ринків фінансових послуг. А вже за рік СБУ затримала його за підозрою у корупції. Слідство стверджувало, що Волга вимагав $500 тис. хабаря. У 2012 році суд визнав його винним і засудив до п’яти років позбавлення волі.

У січні 2015-го політик вийшов на волю достроково. Після звільнення розповідав, що потрапив до в'язниці нібито через те, що боровся з «сім'єю» в особі Олександра Януковича та Сергія Арбузова.

Далі Волга деякий час працював у приватній компанії, потім жив у росії, а у 2017 році повернувся до України й знову очолив «СЛС».

Він намагався відродити лівий рух в Україні й навіть заявляв про готовність своєї політсили брати участь у виборах на території самопроголошених «лнр» та «днр», якщо вони відбудуться в межах Мінських угод. Проте в умовах війни та на тлі зростання патріотичних настроїв його політична діяльність сприймалася більшістю суспільства як маргінальна.

6 листопада 2018 року СБУ провела у квартирі соціаліста обшук у рамках розслідування кримінальної справи за підозрою у повалені конституційного ладу та державній зраді. Тоді спецслужба повідомляла, що вилучила у Волги обладнання для ведення таємних перемовин та магнітні носії інформації, що вказують на його співпрацю з країною-агресором. Однак звинувачень йому не пред’явили.

Після російського вторгнення і початку війни на Донбасі, Волга був постійним гостем політичних ток-шоу на різноманітних українських та російських ресурсах, де підігрував російській пропаганді, зокрема, називаючи Революцію Гідності державним переворотом, а війну на Донбасі – громадянською.

У 2020 році «Союз лівих сил» очолив Максим Гольдарб, а Волга потихеньку почав зникати з публічного простору. У мережі можна знайти його інтерв’ю, які вийшли незадовго до повномасштабного вторгнення. В одному з них, наприклад, він висловив впевненість, що «народы православной русской культуры неизбежно будут вместе», а передуватиме цьому поява нової національної ідеї в росії.

У 2022 році діяльність «Союзу лівих сил» в Україні заборонили. Де зараз перебуває Волга – достеменно невідомо.

Олена та Ірина Бережні

  

Олена Бережна – українська громадська діячка, матір колишньої народної депутатки від Партії регіонів Ірини Бережної.

Народилася у 1956 році. Більшу частину життя прожила в Луганську, де працювала юристкою. У 90-х займалася приватизаційними справами.

У політичних колах Луганщини мала вплив на початку 2000-х, ставши помічницею народного депутата Юрія Кармазіна й очоливши обласну організацію Партії захисників Вітчизни.
Під час Помаранчевої революції Бережна разом з політсилою Кармазіна долучилася до проющенківського блоку на Луганщині, працювала заступницею з правових питань в обласному штабі кандидата в президенти. Як стверджувалося, готувала матеріали щодо порушень під час голосування для Верховного Суду, який згодом визнав недійсним другий тур президентських виборів.

У луганському помаранчевому таборі після перемоги Ющенка стався розкол, у якому свою роль зіграла, зокрема, й Бережна. Під її керівництвом відбувалася кампанія з дискредитації голови Луганської ОДА Олексія Данилова та наближених до нього посадовців, результатом якої стала відставка очільника області.

Знаходячись під крилом партії Кармазіна, Бережна організувала Координаційну раду демократичних сил Луганщини та брала участь у підготовці до парламентських виборів 2007 року.
На тих самих виборах її донька Ірина отримала мандат народної депутатки від Партії регіонів. Здавалось, що мати з донькою опинилися по різні сторони політичних барикад, проте все не було так однозначно.

Олена Бережна, попри авторитет проукраїнської активістки, була в теплих відносинах з луганським крилом Партії регіонів, про що свідчили тодішні чиновники обласної адміністрації.

Бережна-старша навіть стала позаштатною радницею очільника ОДА Олександра Антипова – людини з оточення Олександра Єфремова. А під час виборів народних депутатів України 2012 року вже допомагала у передвиборчій кампанії своїй доньці, яка знову пройшла до парламенту від Партії регіонів по округу на Харківщині.

Після 2014 року, на тлі сепаратистських заворушень та війни на Донбасі, Олена Бережна перебралася у Київ, де остаточно позбулася нальоту минулого й заговорила гаслами російської пропаганди.

Бережна-старша виступила єдиним фронтом з донькою, яка називала Революцію Гідності державним переворотом, нову українську владу – хунтою, а українську державу – «УкроІДІЛом».

У новій політичній реальності жінки знайшли свою нішу у захисті так званих політв'язнів, а також «конституційних прав жителів Донбасу», звинувачуючи Україну в «геноциді власного народу».

Для цього вони створили громадські організації та від їхнього імені завалювали позовами суди, одночасно коментуючи події в Україні проросійським пропагандистам.

Ірина Бережна загинула у серпні 2017 року в ДТП у Хорватії. Її мати після цього залишилася у Києві та стала фігуранткою низки скандалів, які, врешті-решт, закінчилися її ув'язненням у 2022 році.

Так, у 2018 році Бережну затримали під час розкрученої російськими політтехнологами акції «Безсмертный полк». Жінка вбралася в одяг, який містив зображення забороненої в Україні георгіївської стрічки.

У листопаді того ж року в її квартирі провела обшук СБУ, проводячи слідчі дії у межах кримінального провадження, відкритого за статтями 109 і 111 Кримінального кодексу України (того самого, що й у Волги).

«У цієї громадянки, крім чисельних документальних матеріалів та електронних носіїв, які засвідчують її протиправну діяльність, наші співробітники виявили також лист до міністра закордонних справ держави-агресора С. Лаврова щодо необхідності активізації діяльності російських організацій в Україні», – йшлося тоді у повідомленні спецслужби.

Утім, тоді довести причетність Бережної до антидержавницької діяльності правоохоронці не змогли, а особисті речі їй повернули.

У березні 2022-го Олену Бережну таки затримала СБУ, вона провела у СІЗО понад два роки, а у грудні 2024 року її визнали винною у держзраді (ч. 1 ст. 111 ККУ) та засудили до 14 років позбавлення волі.

За даними слідства, Олена Бережна була агенткою фсб, входила до близького оточення експрем’єра України Миколи Азарова та вела підривну діяльність в Україні «під прикриттям» однієї зі своїх громадських організацій.

Як зазначає спецслужба, Бережна готувала тези промови постійного представника рф при ООН для 11-ї сесії Генеральної Асамблеї, що проходила в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну.

«Тоді постпред країни-агресорки використав офіційний лист очільниці ГО для дискредитації України на міжнародній арені та виправдовування збройної агресії рф», – пояснили в СБУ.

Зараз справа Бережної зараз слухається в апеляції, а у червні 2025 року суд відпустив жінку під заставу у 302 тисячі гривень у зв’язку зі станом здоров’я.

Юрій Бардаш

  

Юрій Бардаш - український музичний продюсер, відомий співпрацею з проєктами Quest Pistols, Гриби, Нєрви та Wellboy.

Бардаш не потрапив би до цього списку, якби просто переїхав до росії та заробляв там гроші, уникаючи коментарів про війну (як і велика кількість шоубізнесової тусовки). Та він не втримався і після 2022 року залізобетонно змішав роботу з політикою. Однак, про все по черзі.

Народився майбутній продюсер 23 лютого 1983 року в Алчевську на Луганщині. До 4 років виховувався у дитбудинку. Бардаш – прізвище його прийомних батьків. Ще до початку війни на Сході, за його словами, вони переїхали на Сумщину.

За дитинства почав захоплюватися брейк-дансом. І хоч вивчився у ПТУ на «токаря», але за спеціальністю не працював.

У 19 років, після переїзду до Києва та невдалої спроби вступити до циркового училища, заробляв на життя виступами з брейкерами, іноді живучи у знайомих або просто на вулиці. Згодом він влаштувався у мюзикл «Екватор», де сформував і тренував групу танцюристів. Також почав займатися постановкою номерів, менеджментом та навчав танців.

У другій половині 2000-х Бардаш почав працювати як продюсер і просував свій перший музичний проєкт – гурт Quest Pistols, який швидко здобув популярність в Україні та за її межами.

У 2010 разом із дружиною виїхав до Лос-Анджелеса. Там народився його син, який має громадянство США. У штатах подружжя нібито намагалося отримати статус біженців, які втекли від «режиму Януковича». Про все Бардаш сам розповідав в інтерв’ю українському журналісту Дмитру Гордону.

У тій же розмові він пригадав, що повернувся в Україну у розпал Революції Гідності. Та стверджував, що фінансово допомагав учасникам протестів, бо «його серце сколихнулося».
«А хто туди не носив грошей? Хто туди не носив усього, що можна було принести, допомогти людям?» – казав продюсер.

У 2019 році, розмовляючи з російським блогером Юрієм Дудем про ситуацію в окупованому Алчевську, Бардаш сказав, що у нього «душа болить за людей, які потрапили у цей заміс».
Потім він перейшов до спостережень щодо ситуації в Україні, у яких майже дослівно повторив наративи кремлівської пропаганди про утиски в Україні російськомовного населення та нав’язування «інших героїв».

«Мій дід воював, і я ріс з усвідомленням великої перемоги, я і мій народ – переможець, я так вважаю. А в нас зараз усі пам’ятники зносять, а вулиці називають прізвищами людей, які, коли німці в Україну приходили, допомагали їм. Зараз у нас трішки інші герої в країні, нам все це нав’язують», – заявив Бардаш.

Після інтерв'ю у Дудя на продюсера, за його ж словами, «посипався шквал негативу». Тому він почав «шукати в собі українство». Так нібито й народилася ідея розкрутки україномовного проєкту Wellboy.

«Розумієте, яка ситуація? Я не розмовляю українською мовою, але це не заважає мені розуміти культуру України. Я у цій країні виріс. Сподіваюся, я у цій країні й помру», – заявляв Бардаш у вже згаданому інтерв’ю Гордону.

Вже за рік Бардаш кардинально змінив політичні орієнтири – він виїхав до Грузії, а потім до росії, де відкрито підтримав агресора, а на початку 2024 року отримав російське громадянство.

Наразі він веде телеграм-канал «Філософія Бардаша», де заявляє, що завжди був на стороні росії, закликає українців до капітуляції, пише, що Володимир Зеленський «знищив українську державу» та називає путіна «государем». Свою колишню дружину, співачку Луну він вважає «українською нацисткою».

За все наговорене у мережі Бардаш отримав підозру за чотирма статтями Кримінального кодексу України:

• ч. 2 ст. 109 (публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій);
• ч.ч. 1,2 ст. 110 (розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території на порушення порядку, встановленого Конституцією України);
• ст. 436 (пропаганда війни);
• ч. 3 ст. 436-2 (виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії РФ проти України, глорифікація її учасників).

У травні 2025 року Вінницький міський суд заочно виніс йому вирок – 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Згодом Бардаша внесли до санкційного списку РНБО, позбавили державних нагород і заборонили будь-які економічні зв’язки з Україною.