Луганськ, який не відпускає: як працюватиме група «Свій серед своїх»

Луганчанка Марина Сергієнко — сертифікована групова терапевтка та ведуча психотерапевтичних груп. 6 квітня, у день захоплення будівлі СБУ в Луганську у 2014 році, вона запускає новий проєкт — «Луганчани або свій серед своїх».

Минуло 12 років відтоді, як луганчани втратили рідне місто. За цей час люди здобули досвід, який часто зрозумілий лише «своїм» і складний для проживання наодинці. Багатьом почуттям, що з’явилися на початку війни, так і не знайшлося місця серед необхідності виживати та починати життя заново — і вони не відпускають роками.

Марина Сергієнко вважає, що луганчанам важливо мати простір, де можна завершити те, що довгий час залишалося відкритим. Саме таким простором і має стати ця група.

Про свій проєкт вона розповіла нашому виданню.

 - Чому група стартує саме 6 квітня, у день захоплення луганського СБУ? Чому саме ця точка?

 - Щодо дати, тут хочеться процитувати майстра Угвея, що «випадковості не випадкові», бо насправді це випадковість. Концепт був такий, щоб це були весна та літо, тому що всі події переважно відбувалися у 2014 році саме навесні та влітку. Коли, наприклад,  люди виїжджали з рідного міста. І коли я підбирала дати, то побачила 6 квітня і мене осяяло: «А це ж не просто дата». Насправді це такий початок відліку. Ще така дата для нас всіх була 9 березня, але тоді група закінчувалась би в липні, а зараз вона  триватиме до 10 серпня. Можна ще сказати, що я буквально вхопилася за цю ідею, почати саме 6 квітня. Тому що після того, наскільки я пам'ятаю, дуже швидко почали розгортатися події. Я згадую, як щодня у луганському інформаційному просторі люди чекали на штурм. Можливо, це в моїй бульбашці, звісно, у Twitter (Telegram, здається, тоді ще не було), у ВКонтакте. І щодня ширилися чутки, що скоро штурм, скоро штурм, скоро штурм, там вже почалося. Ні, не почалося. Тобто 9 березня  були перші травматизації на проукраїнських мітингах, а 6 квітня вже  було захоплення будівлі СБУ Третьою датою, яку я розглядала, було 2 червня. Тому що тоді, можна сказати, все офіційно почалося, чи вже закінчилося. Мені здається, це такі три основні точки для луганчан. Тому я обирала одну з них і так вийшло.

 - Яка кількість зустрічей передбачена і який період триватиме група?

 - Це буде стандартна кількість зустрічей для сезону терапевтичної групи. Десять зустрічей раз на два тижні. Раз на тиждень - це доволі інтенсивний процес. І на це потрібні сили та ресурс. Я робила такі групи, і ця тема не підходить для подібної інтенсивності. Раз на місяць - це подовжена група, вона теж не підходить. Це я вже, звісно, відкриваю таку підкилимову механіку. Отже, раз на два тижні — 10 зустрічей. І, як я вже сказала, починаємо ми 6 квітня і закінчуємо 10 серпня. Ми будемо проходити в групі всі оці стадії -  «коли очікували, що ось-ось щось зміниться, а потім ні-ні-ні, такого ж не може бути», далі всі відповідні стадії заперечення, гніву, торгу. Не обіцяю нікому, що ми прийдемо до прийняття, але ми будемо над цим працювати.

 - Як прийшла ідея? Чи бачили щось подібне раніше? Можливо, саме Вам такого не вистачило свого часу та довелося придумати для інших?

 - Нічого подібного насправді ніколи не бачила та жалкую про це, бо, якщо чесно, сама б ходила із задоволенням. Як прийшла ідея? Я не знаю як, але наші мене відчувають. Дуже часто буває, що, коли до мене приходять клієнти на особисту психотерапію і вони або прямо кажуть, що «я до вас прийшла, тому що ви з Луганська і ви розумієте», або потім протягом роботи вони якось говорять, що «ну так, а я з Луганська». Бо я на першій зустрічі завжди перепрошую, якщо у мене буде якийсь суржик, адже до 2022 року я була російськомовною. Ідея прийшла, тому що дуже часто саме наші луганчани говорять про цей біль, про те, що нічого воно не пройшло, що ці 12 років біль тільки закарбувався глибше, що ніхто, може, так пафосно прозвучить, але ніхто не зможе зрозуміти, що пройшли луганчани, крім, по суті, самих луганчан. Тому що, так, ми всі пам'ятаємо до 2022 року, це, в принципі, була така тема на кшталт «Нас це не стосується». Я досі згадую, як вже після 2022 року побачила у Threads фразу «От як вони так написали пісню «У мене немає дому» до початку повномасштабки? Звідки вони знали, що таке буде?» І я така, «sweet summer child». І от це саме відчуття, що це вже було, і воно поєднує луганчан. І мені дуже хотілося не просто взяти всіх моїх клієнтів, об'єднати їх у групу, в коло і сказати, що «з вами все ок у подібних обставинах, ну, ви справляєтесь». А взагалі дати змогу саме луганчанам побути серед своїх. Тому що, так, є ті, хто взяв собі підтримку, є ті, хто або пережив, або взяв собі терапію, бо таких груп не було. А дуже багато тих, хто просто якось живе своє життя. Хтось пережив вже це, на жаль, двічі. Ті, хто переїхав з Луганська не так далеко свого часу. Є два види луганчан: ті, хто сказали: «Тю, ми це вже бачили й ми звідси не поїдемо», і ті, хто сказали: «Ми це вже бачили» і поїхали світ за очі кудись на інший материк. І ця ідея виношувалась останній рік. Бо хотілося зробити щось для своїх. Бо я, врешті-решт, луганчанка, яка б у мене реєстрація не була, де б я не жила, все одно на першій сторінці мого паспорта стоїть Луганськ.

 Марина Сергієнко

 - Наскільки зараз луганчанам важливо зберігати свою ідентичність? Бо часто люди її навпаки блокують, аби не виділятися. Проте, як на мене, це не завжди виходить і чаша терезів розгортається в інший бік...

 - Щодо ідентичності, це цікаве питання, і я думаю, воно доволі індивідуалістичне. Тому що комусь це важливо, комусь неважливо. Очевидно, що ті, хто обрав не визнавати себе більше луганчанином, щоб нічого більше не нагадувало про це місце, місто і регіон взагалі, той не прийде на групу і той навряд чи буде читати цю статтю, мені здається. Я б сказала, що важливо пам'ятати, звідки ти, важливо мати певний зв'язок зі своїм минулим. Я зараз ризикую скотитися в якісь невиразні, езотеричні теми. Але, ладно, моя особиста думка, що ідентичність, в тому числі луганчанина важлива. Я сама після 2014 року від неї відштовхувалась, ховала її десь там всередині. Я сама казала: «та не так я сильно його і любила, і я все одно хотіла переїхати», і все таке. І насправді десь у 2022-23 роках я усвідомила, що ні, я луганчанка. І відтоді я несу цю ідентичність. Я ніколи не кажу, що я киянка чи хтось ще. Донька моя вже, мабуть, киянка, а я ні, я луганчанка. Тому якось так.

 - «Свої». Це завжди про тепло?

 - Я б насправді тут сказала, що свої — це майже ніколи не про тепло в загальноприйнятому сенсі. Бо, та пробачать мені наші прекрасні земляки, а я їх щиро вважаю прекрасними, ми не дуже теплі. У нас немає «сюсі-пусі», які вважаються загальноприйнятною теплотою. Ми теплі інакше. Більш теплі діями. Ми, як мені здається, наскільки я знаю луганчан, промовчимо, не будемо казати «мій ти бідненький», але ми просто мовчки принесемо хліба там, де треба. Ми не будемо розповідати, наскільки ми за тебе і про тебе, але ми просто допоможемо. І я усвідомлюю, що в групі можуть бути луганчани з різним досвідом. Ті, хто дозволяв собі з 2014 року щось проживати, чи ті, хто не дозволяв собі нічого. Взагалі терапевтична група – це такий мікросоціум. Люди збираються і відновлюють, ретранслюють, відтворюють той світ, в якому вони живуть. По суті, в нас буде такий Луганськ в мініатюрі в цій групі. І яким він буде? Не знаю. Самій цікаво. Там точно не буде оцих, як я сказала, «сюсі-пусі», бо нам це просто не властиво, нашій ментальності. Але що там буде? Я як модераторка, як ведуча групи буду забезпечувати безпеку, прийняття, відсутність засудження. Там будуть певні правила, які не допускатимуть переходу на особистості якісь там втручання грубою лексикою. А як це буде, слухайте, мені самій дуже цікаво.

Марина Сергієнко

 - Чи змінилося відчуття «своїх» після 2022 року?

 - Якщо чесно, я не думаю. Бо я б сказала, що до нашого досвіду долучилася ще частина країни. Тобто, якщо раніше нас могли зрозуміти в цьому контексті втрати дому тільки Луганськ, Донецьк, Крим, то тепер до нас доєдналася і Запорізька, і Херсонська, і Харківська області. Частково відчуття «свої» розширилося на інші регіони.  А от саме, що свої луганчани, ну, ні, як на мене, свої – це свої. Ну, про Машик я ні з ким іншим жартувати, мабуть, так не можу. Чи там, за «Блінком» більше ніхто не сумує зазвичай. Ну, це такі базові речі.

 - Чи важливо, щоб учасники були знайомі між собою, чи навпаки — це простір для нових зв'язків?

 - Тут цікаво, бо в мене вже декілька учасників, які зібралися, вони знайомі між собою, але тільки в мережі. Взагалі в групі небажаний перетин контекстів. Тобто я не візьму сюди брата з сестрою чи чоловіка з дружиною, чи навіть двох близьких подруг. Люди точно можуть бути знайомі між собою, тому що ми кажемо про одне місто чи одну область. Але це не обов'язково, це навіть може трішки заважати. А так, це ж як кодові слова. Ти кажеш людині «Дураковка» чи «Хотдог на центральному ринку» і це вже якийсь пароль. І це певна терапевтична магія, коли ще п'ять хвилин тому ти людину не знала, а зараз ти розумієш, що ви ходили одними стежками, ви їли одну й ту саму піцу в «Лірі», чебуреки на «Трьохбабнику», чи танцювали під одні й ті самі пісні на Театралці. І це настільки об'єднавчий досвід. Тому, чи треба, щоб люди були знайомі? Вони познайомляться.

І сюди ж хочеться додати про теплоту своїх. Я особисто перебуваю у деяких спільних чатах, мініспільнотах, які не несуть терапевтичної цінності, І навіть там можуть траплятися якісь токсичні, агресивні люди. Але в цілому —  це коло настільки сильної підтримки, яку я особисто поза терапевтичним контекстом ніколи не відчувала. Це якісь свої особливі жарти, це якісь свої особливі ставлення. Це місце, де можна написати, «мене паяє» і тебе підтримують. Ну, чи скажуть там, «де твій паяльник». Теплота — це не тільки про загальноприйняту теплоту, особливо луганська теплота. І мені хочеться це відчуття такої підтримки культивувати та давати цю можливість людям, її отримувати.

 - Чи є ризик, що такі зустрічі відкриватимуть болючі спогади? Не боїтеся  цього?

 - Це навіть не ризик, це 100% гарантія, точно будуть. Сенс не в тому, щоб ми зібралися і ностальгічно говорили «Ой, який в нас був Луганськ, а пам'ятаєш?» Це, звісно, цікавий досвід, але він не дуже несе якусь ефективність. Тоді незрозуміло, навіщо ми тут зібралися. Сенс підняти болючі спогади, які все одно є, в цілющому просторі. Тобто не просто згадати, що, «Господи, я знову втратив будинок», чи «Я, можливо, ніколи не піду на могилу до дідуся», це я зараз про себе, і розвалитися від болю, від горя. Бо, ну, давайте відверто, це правда дуже боляче. Те, що переживають луганчани останні 12 років, це до біса боляче. Це ж не просто якісь фантики. І саме в цьому терапевтичному просторі, чи не боюсь я цього? Ну, я на це натренована, у мене є освіта. Я тут можу допомогти з декількох сторін.  Як луганчанка з подібним досвідом, тобто людина може одразу розраховувати на те, що я не знецінюю, не скажу, «та що там». Як психотерапевтка, яка знає, як себе поводити і як допомагати людині у відгорюванні таких речей. І з третьої сторони буде допоміжною саме група. Я вже багато років працюю з луганчанами в особистій терапії, а тепер це буде саме група. Бо терапевтична група – це дуже цілюще. Тут я тільки це додам. Тобто, якщо прямо відповісти на питання - ні, я цього не боюсь, я на це очікую. Це нормальний розвиток подій в терапевтичній групі. Буде спочатку боляче, а потім добре.

Марина Сергієнко

 - Чи можна відновити відчуття «свого» міста без самого міста?

 - Я не впевнена. Ну, бо навіть зараз, коли я розповідаю комусь про свою школу, вона в мене розташована у старому центрі, біля філармонії, на вулиці Даля, я обожнюю той район, він дуже гарний. І такого відчуття, як там, в мене ніде більше не було і не буде. Я не можу його відновити. Я можу шукати інший дім. Зараз поясню тут свій поінт. Він в тому, що ми не можемо повернути дім. І коли ми застрягаємо у тому, що в мене немає дому, то в нас немає шансу на новий. А я хочу, щоб ми відгорювали, що справді того дому вже більше ніколи не буде. Я не кажу, що ніколи не буде деокупації. Життя непередбачуване, я не знаю. Я про те, що навіть якщо ми туди повернемось, це вже буде щось інше. Місто буде інакше. І тому розраховувати, що ось-ось-ось вже, «ще трішки потерпіти і я поверну собі свій дім», це дуже руйнівне відчуття. Тому що таким чином людина понад десятиріччя може бути без нового дому, без шансу отримати його. Коли ми відгорювали та зрозуміли, що повернутися назад неможливо, тоді в нас є шанс будувати щось нове. Так, в мене ніколи більше не буде мого будинку в Луганську з моєю яблунькою у дворі, з моїми посиденьками, з моєю шовковицею і так далі. Але я в пошуках будинку для себе, десь там, може, у Вінницькій області, десь, де я можу не відтворити таке саме, а створити щось нове. І якраз ця група – це про те, щоб відпускати, щоб мати змогу йти далі.

 - Чи цей проєкт більше про ностальгію, чи про майбутнє?

 - Це вхід такий буде через ностальгію, ми будемо згадувати минуле, щоб мати можливість жити далі в майбутньому. Бо якщо ми застрягнемо в тому, що нам дуже-дуже болить і у нас немає змоги йти далі, то майбутнє виходить таке собі. Тому дуже хочеться дати людям таку можливість. Це 100% про майбутнє. Але ми будемо багато говорити про минуле

 - Чи можна сказати, що цей проєкт — спосіб повернути Луганськ у простір? Бо зараз здається, що про нього говорять менше.

 - Чи хочеться мені, щоб про Луганськ стали говорити більше, бо про нього стали менше? А в мене тут, знаєте, спрацьовує певна луганська меншовартість. Мені здається, про Луганськ завжди мало говорили. Про Донецьк, про Крим, про Донбас. Це ж все окупований Донбас, вийдіть з Донбасу. Але ж Луганськ це не суто Донбас. Луганськ — це краєчок Слобожанщини. Кам'яний Брід, район на півночі Луганська, це ж взагалі козацька історія. Про нього дуже мало говорять чи знають. Чи хочеться мені, щоб про нього говорили? Ну, мабуть, тільки в хорошому якомусь контексті, бо толку, що зараз ми всі знаємо певні міста, яких вже, на жаль, не існує? Мені хочеться, скоріше, нагадати луганчанам, що вони не самі. Щоб луганчани мали змогу об'єднатися, згуртуватися. Кримчани поєднуються, всі ці діаспори, кримськотатарські історії, донецькі теж. А таких спільнот луганчан я не знаю. І мені дуже б хотілося, щоб таке щось було.

  - Чи є попит сьогодні на таке?

 - Попит — це цікаве питання, тому що, якщо чесно, мені здавалося, що це прямо в повітрі, що цього дуже багато. Бо я багато читаю в соцмережах, як люди пишуть, як їм боляче, як їм погано, як вони страждають по абрикосах, по териконах, по якихось наших речах. А зараз планувала велику групу на 12 людей. Я передумала, не хочу велику, а хочу камерну групу, буквально 9 людей. Поки набрана половина групи. Звичайно, є нюанс у тому, що з мене продавчиня своїх послуг не дуже. Це моя зона росту, як люблять казати поппсихологи та коучі. Але мені здавалося, що попит більший. Бо ця тема фонить у просторі. Можливо, це моя бульбашка така. Але мені здавалося, що цього дуже багато. А група ще не набрана. Місця ще є.

 - Якщо  підсумувати, я такого, правда, ніде не бачила. Тут я з вами згодна. Мені здається, що це необхідно. Зрозуміло, що це треба всім ВПО, але я так трішки про своїх. Бо от  в мене є моя невеличка спільнота, луганська, і вона нормально так тримає мозок. Вона дуже допоміжна, принаймні мені. І мені захотілося зробити от таку спільноту луганчан, але з психотерапевтичною модерацією, з певними психотерапевтичними контекстами.

Читайте також:"Ти достатньо хороша мама. Тобі можна бути собою", - психологиня Марина Сергієнко