«Чекай, поки Рубіжне звільнять»: історія матері-виховательки, яка втратила дім і чоловіка

Ірина Целухіна має багато іпостасей – вчителька з майже сорокарічним стажем, юристка, менеджерка, тренерка – але найголовнішою своєю роллю вважає материнство. Ще вдома у Рубіжному вони з чоловіком створили дитячий будинок сімейного типу. За 15 років пара дала шанс на краще життя 15 дітям.

2022 рік розділив її життя на до та після. Ірина Целухіна втратила коханого чоловіка Віталія, з яким прожила 32 роки. Будинок, який вони будували із ним, розстріляли. Пожежа була настільки сильною, що вигоріло все — навіть залізо. Віталій загинув на місці, рятуючи рідну домівку. Саме діти стали тією опорою, на яку жінка змогла спертися у найважкіші хвилини свого життя.
Їм з родиною довелося починати життя наново на іншому кінці країни. Пані Ірину з десятьма дітьми допоміг вивезти до Слов'янська з майже окупованого Рубіжного капелан Олександр Решетнік. У березні 2022 року вони оселилися у Межигірцях Дубовецької громади на Прикарпатті. Згодом до неї зміг приїхати батько, який залишався у Рубіжному через стан здоров’я. Наприкінці серпня родина переїхала з Межигір'я до Тустані, де прожила понад пів року. За цей час вдалося знайти волонтерів, зібрати гроші та придбати власне житло для родини. До цієї історії долучилася Катерина Осадча з благодійним проєктом «Будинок для родини» від фонду «Твоя опора». Збір оголосили якраз у день народження ведучої. Родина переїхала у власний будинок у селі Залуква Галицької громади 19 грудня 2022 року.

Сьогодні пані Ірина працює начальницею відділу освіти Дубовецької сільської ради та викладає правознавство.

Своєю історією напередодні Дня матері вона поділилася з SD.UA.

«Вчителюватиму — це було стовідсоткове рішення»

 - Пані Ірино, на сьогодні Ви маєте майже 40 років педагогічного стажу. Як професія увійшла у ваше життя?

 - Я народилася та навчалася у Рубіжному у школі №9. Мабуть, на вибір моєї діяльності вплинула моя вчителька історії, з якою я працювала. Дуже цікава людина. Вона втратила зір у 12 років, після війни. Сама вона була з Куп’янська. Розповідала, що, граючись на вигоні з хлопцями, у неї в руках вибухнула система від снаряда. Внаслідок цього вона осліпла та втратила по лікоть ліву руку. Проте вона була дуже наполегливою і саме завдяки цій наполегливості змогла добитися того, що закінчила школу з золотою медаллю, а згодом історичний факультет Харківського національного університету з червоним дипломом. Тривалий час вона вчителювала. В її житті було й викладання у чоловічій колонії, і у вечірній школі. Коли відкрили нашу школу, вона почала викладати там історію. У неї завжди був асистент, спочатку це була її мама. Вона допомагала щось показати на карті, перевірити роботи, щось прочитати. Коли я навчалася у школі, вона мене дуже вразила, просто закохала в історію.

Після закінчення школи якийсь час я вагалася, куди мені краще піти – на історичний чи математичний факультет. Те, що я вчителюватиму – це було стовідсоткове рішення. Математику я дуже любила й люблю досі. Мабуть, те, що я пішла на істфак Луганського педагогічного університету, це її заслуга. Проте мені не вистачило одного прохідного балу і я повернулася назад та пішла працювати до своєї вчительки асистенткою незрячого вчителя. Такою була моя перша педагогічна посада.

Працюючи з нею, я дивилася методику викладання історії, багато запам’ятовувала. Вона дуже багато знала, цікавилася всіма новинками у педагогіці та в історії. А через те, що слухали разом, то я теж у все це заглиблювалася. І наступного року я почала навчатися заочно, залишилася з нею працювати. Тоді ж у 1991 році я вийшла заміж і вона, розуміючи, що треба десь мене підштовхнути, вийшла на пенсію, а я залишилася вчителькою історії на її місці. Викладала до декретної відпустки, коли у мене народився перший син.

 - Ви кажете, що вибір бути вчителькою був на 100%. Ніколи не вагалися?

 - Так, вибір був свідомий, я дуже люблю свою професію. Декілька разів намагалася змінити її, бо я маю дві освіти, педагогічну та юридичну. Працювала директоркою школи, у виконавчому комітеті у відділі місцевих ініціатив. І все одно поверталася до вчителювання. Навіть зараз, маючи за плечима понад 38 років стажу, я все одно не залишаю професію. Воно мене тримає. Бо коли спілкуєшся з молоддю, то наче й себе відчуваєш молодше. Ти на одній хвилі, у тренді з молодими людьми. Коли говорять, що діти сьогодні складні чи якісь не такі, то можу сказати, що вони просто інші. Але це діти й з ними просто треба спілкуватися.

У моєму класі було 24 хлопці та 6 дівчат, і колектив був доволі потужний. Але у нас майже не було класного керівника. І ми самі собі давали раду. Дуже часто той, хто розумів матеріал краще, намагався пояснити щось дітям після уроків. І у мене це дуже добре виходило. Можливо, це вплинуло на те, що я відчувала себе якось впевнено у цій сфері. Але питання про вибір професії у мене не стояло.

 - Сьогодні Ви очолюєте відділ освіти Дубовецької громади. Зараз викладаєте?

 - Я викладала до грудня у Рубіжанському ліцеї. Але довелося обирати між двома роботами. Проте й місяця не протрималася без вчительства, пішла працювати у позашкілля, сьогодні маю 4 групи гуртка, викладаю дітям основи правознавства вже тут, на місці. Тобто все одно повернулася до вчителювання. Це як наркотик. Тобі просто не вистачає спілкування з молоддю.

 - Ваш чоловік мав відношення до педагогіки?

 - Ні, ми познайомилися ще до студентських років, після школи. Зустрічалися, потім я проводжала його в армію, два роки чекала. І коли він повернувся, ми одружилися. Але він не був дотичний до викладацької діяльності. Він водій, крім того, за покликанням ще майстер на всі руки. Вмів робити все. Також у нього було багато захоплень - риболовля, пасіка та інше. Ми обговорювали питання освіти, але здебільшого те, що стосувалося наших дітей. Коли я була класним керівником, він допомагав робити ремонти у класі, а коли я стала директоркою, то у нього стала підшефною вся школа. І син, і донька за освітою педагоги. Коли донька пішла вчителювати, він казав – «Тепер у мене дві школи, я маю встигати всі ремонти робити».

«Це робота 24 на 7 без лікарняних та відпусток»

 - Чоловік був тією опорою, завдяки якій Ви наважилися на такий серйозний крок, як створення дитячого будинку сімейного типу? Мене вразила історія про те, як ви приїхали до дитячого будинку, звідки згодом забрали родину Руслана та Юлю, і знайшли їх з Русланом, коли Віталій зашивав йому чобіток.

 - Так, чоловік був опорою. Насправді це дуже важко, не кожен з цим справляється, бо треба забувати про себе, це робота 24 на 7 без лікарняних та відпусток. Коли вас двоє, то можна один одному допомогти, відпочити, перемикнутися. Зараз, коли я залишилася сама, я можу порівняти. Це дуже відчувається.

Ми з чоловіком завжди мріяли про велику родину, що у нас буде багато дітей. У наших сім’ях були близнюки, ми сподівалися, що й в нас будуть. Бо це ж через покоління повторюється. Але так трапилося, що і перші, і другі роди у мене були складні й лікарі мені заборонили мати ще дітей. Навіть другу доньку я народжувала під серйозним наглядом. Після цього мама з чоловіком полегшено видохнули, бо їм казали, що може закінчитися навіть смертельним випадком. Маючи справу, от саме так скажу, до великої родини, ми весь час не полишали надії. А потім діти виросли. На той час з’явився вже інтернет, це був початок двохтисячних. Також по ЛОТу була програма «Кожна дитина має надію» і ми її дивилися. Якраз у 2005 році почали виникати дитячі будинки сімейного типу. І одне до одного все склалося у ту мить, в яку було потрібно. Мені було простіше, бо я все життя з дітьми. Я розумію свого чоловіка, якому, мабуть, було складніше. Зазвичай чоловіки не завжди в змозі полюбити чужу дитину. Дякую йому, що він на це погодився і ми мали таку велику родину.

 Родина Целухіних, 2012 рік

 - Ви проходили підготовку. Реальність відрізнялася від навчання?

 - Коли ми проходили перші курси, питання про створення дитячого будинку сімейного типу ще не було. Ми розглядали варіант взяти двох діток. Але на всіх тих курсах дуже рідко залучають спеціалістів, які мають досвід роботи з такими дітьми. Недостатньо тих людей, з якими ти можеш поспілкуватися і щоб вони тобі щось розповіли зі свого практичного досвіду. Бо рідна дитина та прийомна – не одне й те саме. І приклади про своїх дітей не завжди розкривали ситуацію. Багато довелося вчити та читали самим. А хотілося б бачити приклади прийомних батьків, те, як вони розв’язують ті проблеми, які виникають. Бо вони бувають різні. Від спеціального вимотування нервів до крадіжок, сексуальних питань, втеч з будинку. Всяке було. І треба вміти з цим впоратися.

От сьогодні «Дитяче містечко СОС», які допомагають нам на Франківщині, для прийомних батьків раз на місяць проводять такі зустрічі-курси. І ось ми нещодавно зустрічалися з батьками-вихователями будинку в області, говорили про те, що як би не було, не треба брати все близько до серця і треба вміти зберігати свої нерви. Але це важко.

Як прийомна родина ми створилися у 2011 році. За ці 15 років через нас пройшло 15 діточок. Різні були діти. Ми раді, що хтось вийшов навчений та не пішов за прикладом своїх батьків, зараз будує кар’єру. Є ті, з ким прощалися не дуже добре, але потім вони дзвонять та діляться чимось, бо їм просто ні до кого більше звернутися. По ту допомогу, яку, і вони це знають, ти все одно їм надаси, як би важко не було.

«Після всиновлення проблеми не зникають»

 - Зараз, у часи війни, коли багато дітей залишаються сиротами, є приклади зірок, які беруть у родину прийомних дітей. Вони мотивують тих, хто не може наважитися. А загалом держава спонукає всиновлювати?

 - Питання дуже складне. Начебто держава тобі допомагає, робить виплати. На сьогодні вони змінили цю систему. Це 2,5 виплати на кожну дитину. Проте от я нещодавно була з молодшим в лікарні, тож дякую, що є допомога від «Дитячого містечка СОС» та інших організацій. Бо заплатити 9 тисяч за прийом психіатра – то як, не їсти їм, щоб дозволити це? Або старший полікував зуби і йому нарахували 12,5 тисяч. Тож ті виплати не відповідають реаліям. Чим мої діти гірше за інших? Вони теж хочуть вдягатися, мати гаджети, дозвілля.

Держава багато говорить, але мало робить у плані подальшої долі батьків. Спілкуюся з батьками-переселенцями, які переїхали з Одеської, Херсонської Миколаївської областей. Вони втратили все, як і я. І одне питання – житло. Так, дають соціальне. Але це не твоє, як було вдома. І от коли діти виростуть, що ти будеш далі робити? У батьків-вихователів мінімальна пенсія.

Щоб утримати родину, я сьогодні повинна, окрім того, що я мати-вихователька, працювати на двох роботах. Бо інакше я не зведу кінців з кінцями. Треба мати високий стабільний дохід, адже інакше ти не втримаєшся. Бо дитину ти береш на все життя. Її треба поставити на ноги, вивчити. Як у біологічній родині.

Окрім держави, є ще громади. І інколи від них не дуже допомогу отримуєш. Бо ми, переселенці, зараз зависли. Ми не вдома, бо там нас немає, і ми не тут, бо ми начебто переселенці. І коли ти звертаєшся по допомогу на новому місці, тебе відправляють до старого.

Далі. Діти виростають. От у мене зараз троє від 18 до 23 років. Через рік ще буде таких плюс два. Вони виросли, житла їм немає. Куди їм діватися? Це добре, що вони в мене. Але їм хочеться мати своє житло, будувати свою родину. А не повертатися до того, як робили їхні батьки, від яких їх забрали. Чи їхати за кордон, щоб вижити.

У нашій державі краще бути дитиною-сиротою, ніж дитиною у багатодітній родині. Бо перші мають більше пільг. Якби при всиновленні ті пільги зберігалися, питань би не було. Це те ж забезпечення житлом, вступ до вишів, виплати, більше пільг. Зараз усиновлення дитини – це одноразова виплата. А далі що хочеш, те й роби.

Ніхто не веде статистику, скільки у нас всиновили дітей і скільки повернули.

 Родина Целухіних, 2021 рік

 - А ще питання, про яке не так активно говорять, це вигоряння.

 - Так, вигоряння нікуди не дівається. Чому не давати батьками хоча б раз на рік путівку на оздоровлення в санаторій, щоб можна було пройти психологічну підтримку, реабілітацію, полікуватися? Треба ж підходити комплексно. А не тільки фіксувати з боку держави наші порушення. Чому вони є, бо ці питання ніхто вирішувати не хоче. От прийшла перевірка 31 грудня у складі 5 людей. Молодша донька почала питати – «А що, мене заберуть?» Кажу – «Марійка, чого тебе заберуть?» А вона відповідає - «Бо мене так від мами забрали».

І от мета цієї перевірки – ви хочете допомогти чи здійснюєте контролюючі функції? З допомогою куди складніше.

«Любов не скасовує труднощів»

 - Які Ви б могли дати поради тим, хто хоче наважитися на цей крок? До чого треба бути готовими?

 - По-перше, треба мати розуміння, що легко не буде. Що це твоя робота. І ти маєш відмовитися від себе. Коли от приходиш з роботи, а тебе на порозі зустрічає шестеро молодших дітей. А ти виснажена, тобі б посидіти 10 хвилин. Я кажу – «Так, 10 хвилин відпочину і я ваша». Але це вже досвід, вибудувана комунікація. А так весь твій час – це вислухати, розв’язати якісь проблеми.

По-друге, розуміти, що ти забуваєш про себе і хочеш іноді все кинути. Це нормально.

По-третє, моє глибоке переконання – дитині треба мати досвід проживання у повній родині. Бо вони мають негативний приклад, як їхні батьки пили, сварилися. А показати, що родина – це любов, підтримка, що питання вирішує і тато, і мама, і всі діти – треба. А зараз у нас країна воює, чоловіки гинуть, багато самотніх матерів. Звісно, що є дуже сильні жінки, які самостійно підіймають на ноги не одну дитину.

При цьому треба пам’ятати, що любов перемагає все. І коли до тебе в кінці дня приходить наймолодший, обіймає і каже «Мама, ти у мене красуня, давай я тебе покладу спаточки» - то це друге дихання. Не знаю, як би я витримала загибель чоловіка, якби у мене не було моєї родини.

Коли береш дітей на виховання, не треба ставити до них завищених вимог. Як до біологічних дітей. Один з наших синів до нас потрапив у 2,5 рочки. Не міг говорити та ходити. Адже мама його до 9 місяців прив’язувала ременями до ліжка, щоб він не вставав, бо треба за ним доглядати. То витягнувши таку дитину та давши їй нормальне життя, щоб вона могла розвиватися далі, це вже показник. І коли ти береш цих дітей, ти маєш чітко розуміти, що ти хочеш в кінці отримати. Ми повинні розуміти, що це не буде твоя дитина. Ти її не прив’яжеш. Хто захоче, той залишиться. І ми повинні вміти відпускати, якщо потрібно.

Треба навчити дитину так, щоб вона могла в цьому світі себе спокійно почувати. І вміла розв'язувати проблеми самостійно. Знати, до кого звертатися. Щоб вона почувала себе впевненою у цьому світі.

 - Також є питання про стан дітей. Бо часто приховують діагнози. Ви мали досвід з Вікою, коли їй поставили діагноз «затримка психічного розвитку». При цьому Ви самі побачили, що дитина могла скласти казочки, займатися і з цим можна було працювати, якщо до цього готові.

 - Мені, мабуть, пощастило. Якихось серйозних випадків не було. Десь є затримка розвитку, десь якісь відхилення. Так чи інакше у всіх дітей це є. Бо у них і батьки пили, і це все відбилося на них. Про стан дитини ті, хто віддають її тобі, майже не говорять. Всі замовчують. Через декілька причин. З одного боку, можливо, не знають. З іншого, дитина може бути необстежена. До того ж її треба кудись прилаштувати. Тому коли береш дитину з певними вадами, треба хоча б два рази до того, як вона потрапить до тебе, з нею зустрітися та поговорити. Ти одразу відчуваєш – твоя вона чи ні. По спілкуванню, манері поводження, певних моментах. Був випадок, коли ми зрозуміли після другої зустрічі з чотирма дітками, що вони не наші. Якщо не йде, не треба думати, що стерпиться-злюбиться. Ні. Буде лише більше проблем.

Також треба бодай перший раз обстежити дитину дуже ретельно по всіх лікарях. Це дасть змогу бачити хоча б якусь картинку. А те, що діти якісь не такі, як зараз кажуть, так – вони всі відрізняються. Я вам більше скажу, у мене з однієї родини одному хлопчику 13, іншому – 8, і це вже різні діти. А різниця лише 5 років. Так, здається, що зараз діти з цими гаджетами народжуються. І питання не в тому, щоб заборонити, а навчити їх це робити правильно. Щоб була медіаграмотність. І навчатися треба не тільки дітям, а й батькам. Навчатися всього. У тих же сексуальних питаннях, щоб вміти донести до них відкрито все.

Вчителям, адміністрації навчальних закладів треба вчитися змінювати підходи. Інші діти - інші підходи повинні бути. Тому я ще працюю з вчителями як тренерка Всеукраїнської програми «Демократична школа». Намагаємося говорити про формування громадянських компетентностей. Бо дитині сьогодні треба розуміти основи фінансової грамотності, підприємницької діяльності, законів. А не тільки ті предмети по типу фізики чи хімії, які йому можуть не знадобитися у житті.

 - Як біологічні діти свого часу сприйняли рішення розширити родину?

 - Я дуже хочу подякувати своїм біологічним дітям за підтримку. Адже не кожна дитина готова розділити увагу своїх батьків з іншими. Так трапилося в житті, що син сьогодні далеко. Але в перші роки, коли одразу виходило, що у в нас шестеро дітей, а мамі треба якось звикнути та прилаштуватися, то він на себе взяв багато. Молодша донька – це моя помічниця номер один сьогодні. Діти навіть їй іноді розповідають більше, ніж мені, бо по віку ближче. Тато її багато навчив. Вона у мене і водійка, і порадниця, і подружка. На Франківщині вона вже зустріла своє кохання. Я маю зятя. Вони живуть зі мною, бо того року я потрапила у лікарню якраз тоді, коли вони думали переїжджати до Франківська. Але вирішили підтримати та лишитися. Бо я хворіла, і дідусю нашому вже 82 роки.

 - Розкажіть про своїх діточок.

 - Першими були Юля та Руслан. Після Віка, Саша та Міша. Потім у нас було ще троє дітей, які між всіма ними перебували. Але там не склалося. Діти були дорослі і їх просто вивели з дитячого будинку. А у 2020 році подзвонили з Рубіжанської служби у справах дітей і сказали, що у них в лікарні мама залишила троє дітей. І вони не знають, куди їх подіти. Бо в дитячому відділенні багато хворих на ковід, вони не можуть там перебувати. І так до нас потрапили десятирічна Аріна, семирічний Данило та Ярік, якому було два рочки.

Ярік у нас наймолодший. Інші кажуть, що я йому дозволяю більше, ніж свого часу дозволяла їм. Я жартую, що вже по віку підходжу до справи як бабця. Він трошки шкода, непосидючий.
Аріна була на вишколі у Львові минулого року. Після цього вона вирішила стати військовою. Тому зараз переїхала та навчається у військово-спортивному ліцеї.

Даня активно займається спортом – футболом та легкою атлетикою. Любить майструвати.
Настя та Маша потрапили до нас у жовтні 2021 року. Майже перед війною. Щоб діти адаптувалися до родини, зазвичай треба пів року. У них цього не було, лише 4 місяці вони провели з нами до початку повномасштабного вторгнення. Насті було 10, а Маші 6.
Маша у нас дуже допитлива, дає всім поради. Добре навчається. Настя — студентка першого курсу Лисичанського педагогічного коледжу, який переїхав у Долину. Як і моя молодша донька, вона обрала трудове навчання за фах. Настя все любить майструвати руками.

 - Молодша рідна донька завжди підтримувала?

 - По-різному було, це ж діти. Всяке трапляється. За всі ці роки вона всього один раз сказала – «А, може, не треба було». Але сьогодні ми вже не уявляємо як могло бути інакше.

Евакуація, 26 березня 2022 року

«Ми були впевнені, що їдемо максимум на літо»

 - Ви пережили окупацію двічі. Перший раз вона торкнулася вашої родини у 2014 році. Як це було?

 - Коли почалася окупація Рубіжного у 2014 році, ми всі були вдома. Ми бачили та чули, як над нами літає. Якраз ми пройшли тоді навчання у Луганську у бібліотеці Горького, коли захоплювали будівлю СБУ. Бачили все на власні очі. Потім шестеро дітей звалилися з вітрянкою. У червні служба у справах дітей запропонувала відвезти старших у літній табір у Бердянськ, а з молодшими ми поїхали до санаторію в Новопскові. Чоловік з дідусем лишилися вдома. Він приїжджав до нас, полями їздив, бо знав місцевість. Окупація тривала до липня і якраз тоді ми повернулися додому.

 - У 2022 році ви думали, що все теж буде приблизно так. Але подія за подією показувала, що ні. Спочатку старша донька з батьком натрапили на російський патруль і від смерті їх врятував обстріл, який раптово розпочався. У цей же день за 50 метрів від вашого будинку росіяни поставили блокпост. А згодом уламком поранило сина. Коли ви зрозуміли, що необхідно виїжджати?

 - Мабуть, коли Мішу поранило. Коли ми зрозуміли, що допомоги ні звідки чекати. До того часу якось вдавалося давати собі раду. А в той момент чоловік сказав – «Все, крапка. Ви виїжджаєте». З нами на той час було 10 дітей. Тоді ми почали шукати варіанти, але їх не було. Дякую, що знайшлися люди, які змогли нам з цим питанням допомогти й нас евакуювали.

 - А місцева влада не пропонувала варіанти виїзду?

 - Служба у справах дітей нам пропонувала евакуюватися автобусом, який був один для всього міста. Що з собою брати, куди ми їдемо – ніхто сказати не міг. А я ж не сама їду, у мене купа дітей. До того ж забрати з нашого будинку нас ніхто не міг. У місті була ситуація, що мер втік, органів влади не було, окрім служби у справах дітей, яка щось намагалася зробити.

 - Ваш чоловік залишився з вашим батьком. Ви домовлялися, що він згодом приїде?

 - Так! Він залишився з моїм татом, який на той час переніс 3 операції, включаючи онкологічну. Плюс було якесь господарство. До того ж ми самі будували той будинок, він не давався нам так легко. І ми бачили, що відбувається навколо, як тільки будинки залишалися без господарів. Хвилювалися, що повернемося на порожнє місце. І він сказав, що вдвох чоловікам буде легше й ми повернемося у будинок, який вони зберігатимуть. Говорили про те, що як буде нестерпно, він виїде. Але він не встиг.

 - Ви розповідали, що доїхали з Лисичанська та дивилися згори на рідне місто. Було відчуття, що їдете назавжди?

 - Не було такого відчуття! Ми були впевнені, що ми максимум на літо їдемо! І після повернемося відбудовувати те, що залишиться.

 - В одному з інтерв’ю ви казали, що нібито прицільно розстріляли житло волонтерів, які, як і ваша родина, допомагали у міст.

 - Я не знаю точно, але інколи факти підкидають питання для роздумів. З того, що я точно знаю, бо у нас були у будинку наші знайомі, коли прилетів перший снаряд та влучив у кут гаража, то далі пішли снаряди рівно в дах. Тобто був якийсь коригувальник, який наводив. Знайома казала, що дорахувала до 15 снарядів та збилася. І вони методично лягали в дах будинку.

«Якби не родина, я б не впоралася»

 - Ваш чоловік загинув на місці. Як вдалося впоратися з втратою та продовжити вашу справу вже одній?

 - Мабуть, як би не родина, я б не впоралася. Мова йшла про відповідальність не тільки за себе, а за всіх! Складно розуміти, що тобі немає, куди повертатися. Питання стояло не про себе, а про всіх – нас 13 людей. Треба було розуміти, що ти туди більше не повернешся, бо нікуди. Потрібна була допомога. Я звернулася до знайомих. Писала всюди. На один з моїх запитів моя добра знайома, яка працює тренеркою Ради Європи з захисту прав дитини, дала номер телефону Дар’ї Герасимчук, уповноваженої з прав дитини. Я подзвонила й вона сказала, що у неї є декілька знайомих, які хочуть допомогти. Вони мають проєкти будинків для прийомних родин і дитячих будинків, які вони б будували за гроші. Так вона мене звела з підприємцями, я звернулася до громади, де ми мешкали, мені виділили навіть земельну ділянку для будівництва. Але виявилося, що той забудовник планував будинки у західній частині країни, але не будував. Мені запропонували поїхати у Бориспіль. Я ж не дуже хотіла до Києва, бо це був 2022 рік, самі розумієте. Також ми з донькою вже на новому місці мали роботу, діти вчилися, здружилися. Запропонували все ж будувати тут, але не склалося. І Дар’я сказала, що шукатиме варіанти ще.

Так з’явилися Лєра Татарчук та Катя Осадча, які почули про нас. Вони вирішили нам допомогти. Ми оголосили збір коштів на будинок, якраз 12 вересня у День народження Каті. А вже на мій День народження 15 жовтня всю суму вдалося зібрати. Тому я дуже дякую всім, хто доєднався до цього збору. Не передати ті відчуття, коли приходять кошти від твоїх колег-вчителів з Лисичанська, а ти розумієш, що вони в такому ж становищі, як і ти. Збирали потроху, але кожен щось надіслав! Тому сьогодні ми маємо будинок, на відміну від багатьох будинків сімейного типу, яких евакуювали на Закарпаття чи Прикарпаття і надають соціальне житло. У мене був договір з фондом «Твоя опора» про те, що якщо дитячий будинок продовжуватиме функціонувати, то тоді він перейде у мою власність. Тобто це була покупка з умовою. Тому я вкладаю гроші вже у своє. Бо то ремонт треба переробити, то щось інше.

 Родина Целухіних, 2012 рік

«Поєднуємо Схід та Захід»

 - Але сьогодні Ви працюєте в іншій громаді – Дубовецькій – де жили спочатку.

 - Це 14 кілометрів, не так далеко. Їздимо на роботу. Діти теж навчаються в тій громаді, де я працюю, за ними зранку приїжджає шкільний автобус. У громаді розвинули позашкілля, тому вони відвідують гуртки. Старші навчаються хто в інститутах, хто в коледжах. Хтось у Франківську, але от Юля, наприклад, закінчує магістратуру ЛНУ ім. Шевченка, Настя навчається у Лисичанському педагогічному коледжі. Поєднуємо Схід та Захід.

Побут ще налагоджуємо. І це теж виклик. Це не вдома, де ти всіх знав. Тут треба шукати майстрів, щоб щось полагодити. Постійно налагоджуємо нові зв’язки.

 - З якими проблемами стикаєтеся?

 - Автомобіль зараз найбільша проблема. Наші машини залишилися у Рубіжному, згоріли. Дякую своїм колегам з Осло, які зібрали кошти, щоб я могла придбати невеличкий автомобіль 2005 року. Держава нічого не виділяє. А ти спробуй відвезти дітей на якесь дозвілля. От ми їдемо у театр чи дитячий центр у Франківську, хто автобусом, хто машиною. Бо всі не поміщаються.

 - Діти вже адаптувалися?

 - Вони у мене дуже активні самі по собі. Так завжди було. У них є приклад старшої доньки, яка завжди кудись рветься, якій все треба! Я дуже радію, бо мені пощастило з громадою. Якби я була у Франківську, можливо б, десь і загубилися. У нас дуже розумний і мудрий голова громади Павло Васильович Андрусяк. Він підтримує найшаленіші ідеї! Сьогодні у нас багато ініціатив. Десь я маю досвід, десь спільно народжуються ідеї! Ми їх втілюємо і це сприяє розвитку громади. Наприклад, ми уклали договір з ЛНУ ім. Шевченка про співпрацю, на базі одного з сіл громади, у Маріямполі. Там у школі дітей стає все менше, а будівля стара. Ще побудована за часів Австрійської імперії. І хочеться її не втратити, бо вона – культурний центр. Ми уклали угоду, що створюємо на базі Маріямполя освітньо-консультативний центр, який буде навчати й дітей сусідніх громад після 9 класу, а, можливо, на наступний рік будемо у змішаному форматі навчати вже й бакалаврат.
Тобто реалізуємо ідеї, поєднуємо Схід та Захід, використовуємо свій досвід.

«Хотілося віддячити тим, що я вмію»

 - Багато кажуть про конфлікти між різними областями, проте вам довірили найцінніше – освіту.

 - Я б не хотіла такої довіри, чесно кажучи. Але коли ми потрапили у громаду, я мала великий досвід, бо була заступником директора Рубіжанського ліцею. Він працює дистанційно, я б могла продовжувати спокійно далі. Але громада допомагала мені, хотілося чимось віддячити. А можу я це зробити тим, чим вмію. Тоді ми започаткували літню школу з безпеки життєдіяльності, сьогодні це єдина школа на всю Україну. Проводимо її вже 5 років. Приїздять вже діти не тільки з Франківщини, а вже того року, наприклад, з Сумщини. Ми залучаємо всі обласні служби – ДСНС, Нацполіцію, НГУ й так далі. Кожного дня дітям проводять навчання, а наприкінці вони складають залік. Також започаткували навчання для вчителів. Тоді голова викликав, пояснив, що громада молода, ще немає начальника відділу освіти та запропонував цю посаду. Я не планувала, бо і дітей багато у мене, і робота була з максимальною зарплатою педагога на той час. Він запропонував тільки на період воєнного стану. Хто ж думав у 2022 році, що він протримається так довго. Я думала – пів року пропрацюю і буду їхати додому. Так і працюю. У нас все більше й більше ідей, які ми намагаємося реалізувати. Нещодавно Міністерство освіти надіслало документи, де наше позашкілля на 3 місці по Івано-Франківській області за кількістю гуртків і дітей-учасників.

 - Ваша історія вражає. Ніколи не думали про книгу?

 - Думала, але не маю часу на написання. Бо інколи приходиш додому о восьмій годині, тебе ні на що не вистачає. Дякую, що діти у мене самостійні. Вони всі готують. І дівчат, і хлопців привчаю до того, що вони мають елементарно себе обслужити. Бо ніхто не знає, як життя складеться далі. Навіть Ярік може начистити картоплі, цибулі, порізати овочі.

І от приїжджаєш ввечері, перевіряєш уроки, думаєш, як би дійти потім до ліжка. А Ярік ще має мене приспати, бо тато йому доручив за мамою доглядати. І не просто приспати, а поговорити про те, як пройшов день, як він взагалі себе почуває. І про тата. Це наша з ним традиція.

Але, може, колись повернуся до ідеї написання книги.

«Чекай, поки Рубіжне звільнять»

 - З усім тим, Ви часто говорите про повернення додому.

 - Додому дуже хочеться! Я розумію, що донька, діти – вони вже на сьогодні тут влаштовують своє життя. А ми з дідусем сидимо, і він питає: «Ти де мене будеш ховати?» Кажу – «Пап, ніде. Чекай, поки Рубіжне звільнять». І це теж стимул жити!